Ярослав Трінчук, Україна, Наталя Федько, Україна, Гвідо Еррезі, Італія: ХТО МИ? Філософські нариси, ч.4

ФІЛОСОФІЯ КОХАННЯ – КВІТИ

ЗЦІЛЕНОГО ЛЮДСТВА

• Людство давно зрозуміло: щоб вижити, потрібно рахуватися з ближнім. Звідси – мораль. Фашисти і комуністи розтоптали мораль і поставили людство на грань загибелі. Усі релігії світу опираються на мораль. Правда, християнство не може погодитись з багатьма положеннями інших релігій, і в першу чергу з тими, де нема поваги до людини. Але жодна з релігій не захищає найцінніший дарунок Бога – кохання. Якби кохання вивчалося, культивувалось, якби воно мало вагу в суспільстві, світ сьогодні був би іншим. Розумнішим, привітнішим. І особистість була б щасливішою, і діти здоровішими, й не існувало б смертельної загрози, яку влаштувала собі недосконала людність.

Спроможність любити формується в людини ще в лоні матері. Якщо дитина зачата в коханні, бажана у цьому світі, то у неї народжується й розвивається ефект відображення. Цебто, адекватна відповідь на почуття. Відтак вона збагачується любов'ю батьків і розкривається здатністю любити іншого.

Коли ж дитина відчуває, що вона небажана, з перших днів не відчуває любові до себе, у неї «заблокований механізм» відповідати на почуття іншого. Згодом така людина може й зустріти кохання, проте вона, внаслідок комплексів, не зможе його розпізнати, оцінити. Тоді вона або фанатично боятиметься будь-якої інтимної близькості (інтимофобія), або принижуватиме того, хто готовий буде її поважати. Наслідок – зруйновані долі. Людина, яка не живе в коханні, або не здатна його відчути, не може бути щасливою. Вона маже бути задоволеною життям – і не більше.

Найяскравіший приклад – Настасія Пилипівна з «Ідіота» Ф. Достоєвського. Вродлива неординарна жінка нездатна була покохати єдиного чоловіка, який її розумів. Цю здатність у ній вбили змалечку.

Якщо людство не навчиться підходити до кожного зачаття і народження як до священної та знаменної події, то зламаних доль та калік буде все більше і більше. Тоді не стихійне лихо стане загрозою людству, а власна глупота.

Мудрі правителі дбають, щоб громадяни розвивалися здоровими – менше державних витрат. Але мудрі правителі мали б також зробити все, щоб члени суспільства жили в коханні. Вільні, високоморальні закохані люди не стануть красти, не руйнуватимуть довкілля, не зневажатимуть старих і малих, а будуть виховувати здорових і моральних дітей. Шляхетне суспільство є гарантією свого майбутнього.

Тому такий феномен, як кохання, повинен стати для держави одним з найважливіших факторів, який вивчається, культивується, обговорюється в дискусіях, підтримується суспільством.

Якби церква, громадянські інституції приділяли уваги нормальному розумінню пристрасті в коханні, то не сталося б отої «сексуальної революції», яка руйнує особистість вже тим, що перекреслює можливість кохати, заперечує вірність. А вірності бажає майже кожна людина, особливо та, яка сама її береже. У вірності особистість відчуває себе цілісною, а значить, могутньою. Той(та), для кого бережуть вірність, здатен(на) віддячити коханому(ній) таким щастям, до якого ніколи не наблизиться юрба випадкових партнерів.

У стосунках між чоловіком і жінкою найбільше проблем створює відсутність взаєморозуміння. На жаль, ми не завжди усвідомлюємо, що з будь-якої, навіть найскладнішої, ситуації є вихід. Просто людина, яка позбавлена знань про найсуттєвіше та підтримки ближнього (який часто сам себе не розуміє), і не маючи на що опертися у критичній ситуації, нерідко чинить необдумано, алогічно. Наслідки – агресія в сім’ї, зради, любовні трикутники, нерозділене кохання, насильство. Ці проблеми руйнують життя мільйонам людей.

Хочемо застерегти – не треба плутати кохання з психологічною залежністю. Якщо двоє живуть спільно, але закомплексовані недовірою, нереалізовані як особистості, то вони катастрофічно самотні і прагнуть заповнити емоційну порожнечу будь-якою ціною. (Якщо немає позитивних переживань, людина відшукає негативні).

Здавалося б, як можна жити з алкоголіком, який постійно зневажає партнера, чи зі злою користолюбною жінкою, для якої сварки є сенсом життя? Відповідь проста. Не розуміючи власного призначення або уникаючи цього розуміння, людина незадоволена собою. Оте незадоволення несе в собі комплекси провини та меншовартості. А ті комплекси відштовхують від неї сильних, самодостатніх, життєрадісних партнерів, натомість особам з ураженою психікою, шкідливими звичками легко вдається паразитувати на скутій страхом перед метою і немотивованим відчуттям провини особи. Така особа, здебільшого, стає жертвою насильства чи психологічних маніпуляцій. Змінити щось, чи розірвати стосунки їй не дозволяє низька самооцінка і страх самотності. Зрозуміло, що признатись у цьому вона не може, тому втішає себе тим, що нібито рятує загублену душу, дбає про того, хто «без неї пропаде». А священики, як правило, радять терпіти.

Багато страждань, і навіть трагедій, приносить любовний трикутник. Що його можна якось уникнути, годі й думати. Він був, є і буде. Інша справа – звести їх до мінімуму і навчитися виходити з ситуації, не втрачаючи гідності.

Причини виникнення трикутника різні. Найперше – невміння робити вибір, легковажність, корисливість, жалість, безвідповідальність. Але треба зрозуміти одне. Розв’язати трикутник може лише людина, яка знаходиться «на його вершині». Якщо два чоловіки люблять одну жінку, обирає вона, якщо дві жінки – він. Слід запам’ятати аксіому – кохання там, де двоє. Третій мусить… зберегти гідність. І ніщо не повинно стояти на заваді двом. Ні статус, ні майно, ні діти.

Велику помилку допускають ті, хто за всяку ціну намагається «зберегти сім’ю». Не останню роль у цьому відіграють соціальні структури, які заробляють на проблемах сім’ї та шлюбу та на невпевнених у собі людях. Непрофесійні радники завдають шкоди людям більше за стихійне лихо. Особлива шкода від тих «радників», які твердять, що людина – істота полігамна. Вони принижують і чоловіка, і жінку. Чоловік за своєю природою тужить за коханням. І тут навіть винятку нема. (Правда, ми говоримо про чоловіків, а не про самців).

Ниці й безвольні люди часто виправдовують зраду тим, що це, мовляв, не шкодить сім’ї. Часто можна почути: «сталося випадково»; або: «молода коханка піднімає самооцінку». Насправді життя таких людей жалюгідне. Вони прагнуть піднятись над юрбою не своєю відвагою, не працею чи талантом, а кількістю своїх амурних «подвигів». А що далі? Самотність, недовіра до світу (той, хто зраджує, завжди переконаний, що зраджують і його), і звірячий страх перед кожним наступним днем.

Саме такі чоловіки нарікають на жіночу зрадливість, постійне бажання брехати, жадібність і т. д. Але жіночу ницість породили якраз зрадливці й ті хто заражений прагненням влади над людиною. Вони постійно демонстрували перевагу над жінкою, принижували її гідність, ображали, нерідко чинили фізичне насильство. Таким чином у жінки сформувався своєрідний механізм самозахисту (дволикість, хитрість, легковажність, корисливість).

Страх, що жінка не буде вірною, робить чоловіків обережними, а часто нищить бажання заводити сім’ю.

Тож маємо розуміти, чому дехто так легко відмовляється від кохання.

Але недовіра до партнера – це зовнішній вияв. Насправді страх перед необхідністю духовної праці та душевні лінощі штовхають людину замінювати кохання на виконання первісних функцій – статевого акту. Власне, інстинкти переважають над потребою розвивати почуття. А раб інстинктів сам себе відсікає від високого.

Так, статеве життя несе у собі сильний позитив, але тільки в одному випадку: якщо воно освячене коханням. У всіх інших – воно руйнує особистість.

Дехто може заперечити: а що ж робити людям, які втратили кохання або ще не зустріли? Якраз їм необхідно наповнювати своє життя високим змістом, розвивати кращі душевні якості, повірити, що хтось десь чекає на твоє ласкаве слово і буде щасливий, коли почує його. Можливо, такого щастя, як з минулим партнером у когось уже й не буде, але взаєморозуміння, шляхетність і мудрість не дозволять парі перетворитись на самітників.

Страх перед коханням, перед високою метою, страх втратити матеріальні блага – то складова страху перед життям.

А кохання – це творчість духу. Усі найвидатніші досягнення людства зроблені закоханими. Творчість Моцарта, Бетховена, Баха, Мікеланджело, Рафаеля – це наслідки закоханих душ. Вони розуміли: чим сильніше кохання, тим більша вимога до себе. І до своєї творчості. Кохання – це те, що здатне зупинити і підкорити час. Це музика. Музика небесних сфер, яка гармонує з музикою душі.

А висота пізнання кохання – основа філософії людини.

На період статевої зрілості юнак і дівчина прагнуть у ліжко не тільки тому, що є фізичний потяг, вони підсвідомо відчувають, що їхня близькість зробить кожного сильнішим, дорослішим і самодостатнім. Це спостерігається у всіх культурах світу. Злиття двох начал, крім насолоди, задає обом програму на майбутнє. Якщо ж близькість відбулася без кохання, то людина робить проблематичною можливість покохати.

Сексуальний потяг – програма на творення особистості, пошук ідеалу, культивування сили й характеру. А еротична енергія дана підліткові ще й для того, аби вона сублімувалася в енергію творчу.

У цей момент є дуже небезпечною низька самооцінка підлітків.

Якщо дівчина нещаслива у родині і в неї слабкий психологічний захист, то до такої чіпляється всіляка чоловіча й жіноча нечисть, а захиститися вона не може, внаслідок відсутності сили волі.

Тут низька самооцінка дівчини відіграє з нею злий жарт. Вона не судженого шукає, а прагне своїм тілом привабити бодай когось. І приваблює… бодай когось. Але не особистість.

Небезпечна також зависока самооцінка. Жінка з такою самооцінкою тягнеться до ловеласа з метою приручити його. Але такого не буває. Жодна сила не здатна змінити того, хто вважає ницість чеснотою. Така спроба завжди закінчується невдачею. Добре, якщо не скаліченою долею.

Безперечно, за зламані долі в однаковій мірі відповідальні як суспільство з усіма інституціями, так і родина. Відсутність у сім’ї культури, дисципліни, вседозволеність, як і надмірне регламентування поведінки, руйнують людину. Іноді – безповоротно. Чоловіки, які виросли, не задумуючись, що таке гідність, не кохання шукають у жінки, вони у ній бачать дзеркало власних помилок. На жаль, жінки з низькою самооцінкою, дозволяють це. Іноді самі провокують.

Філософія буття створила ще один феномен, логіку якого пояснити важко. Якщо одна людина любить когось, а той хтось не відповідає взаємністю, то його (її) осуджують. Причому, всі. Навіть родичі. Але ж людина не може любити на замовлення (хоча, є винятки). Навіть література виступає своєрідним адвокатом самотнього закоханого. (Особливо російська).

Юнаки й дівчата мають розуміти, що їхні безсмертні душі величні і вони прагнуть піднести людину над буденністю. Тому людина повинна відсікати від себе все, що здатне шкодити душі. Навіть, якщо це близькі для неї люди.

Кохання – вища нагорода Творця, і вона дає можливість закоханим реалізувати Його програму.

Не слід побиватися, коли тебе не зрозуміли. Якщо твоє кохання не прийняли, то воно з тобою. Тож не можна звинувачувати – навіть дорікати – людину за те, що їй потрібен не ти.

Колись наше звичаєве право було універсальним. Воно давало можливість виправляти помилки молодості. «Не судилось», «не пара» – говорили наші предки, якщо шлюб видався проблематичним. «Вона своє щастя ще стріне» – обнадіювали покинуту. Тут досвід тисячоліть. Шкода, але ми втрачаємо його. А там велика повага до людини, її гідність, культура сімейних відносин, чого немає в сучасному, скаліченому сексуальною революцією, егоїзмом і безвідповідальністю суспільстві.

Добра родина – опора держави. Тож держава мусила б дбати, аби в суспільстві були створені всі умови розвитку добрих сімейних стосунків. А родина, яка живе в коханні – фундамент цивілізації. На ньому тримається людяність. Людина, якою вона є (тобто, не звір) може реалізувати себе тільки в коханні.

У коханні – людина здобуває вічність. Тому воно має стати другим єством. Якщо це єство почне хворіти, то винен ти сам. У великих душ – велике кохання. А це також відповідальність, відчуття обов’язку. Перед Творцем, родиною, перед собою, Батьківщиною. Це щоденне вигнання пекла з душі. І з планети.

Але кохання також – животворяща блискавка, яка спонукає дві долі осяювати Всесвіт.

Приймаємо за аксіому, що Творець передав людині свої якості. Сотворив «за образом і подобою». Також приймаємо за аксіому, що кохання вимагає щоденної праці душі – чи не найскладнішої творчості, – оскільки закоханий(на) щоденно повинен(на) обирати між нею(ним) і всім світом.

За те дається винагорода. Для чоловіка закохана жінка – це антитеза жорстокому світові; для жінки коханий – уособлення всього найкращого у світі.

Кохана жінка є дзеркалом душі свого чоловіка. Яка жінка – така у нього душа. Жорстоко? Можливо…

Якщо твоя жінка нещаслива, то ти не чоловік. Змінюйся. Не можеш – будь чесним з самим собою і з нею, й відпусти її. Або зникни з її життя сам.

Тому допоки не пізнаєш людину, не відкривайся їй. Змирися з тим, що люди різні – те, що отруює тебе, когось може тільки розважити. Але пам’ятай: кохання – можливість пізнати всю глибину щедрості Творця.

Будь чесним у почуттях. Якщо відчуваєш, що не зможеш відповісти на любов, стань незворушним і непохитним. Знай, людину, яку ти не прийняв, але й не скалічив, Господь пожаліє краще за тебе.

Наївно передбачувати, що найближчим часом одружуватимуться тільки закохані. Буде повага, розрахунок, сексуальна жага, але слід пам’ятати: якщо вже ти береш дружину без кохання, ти, тим самим, кладеш відповідальність за неї на Небеса і прирікаєш її на самотність. Не зможеш бути коханим, будь вірним другом. Але будь мужем, а не бігунцем по самичках.

У коханні доблесть не в тому, щоб зняти зірку з неба, а в тому, щоб наблизитись до неї і обняти її.

Варто пам’ятати, що світ тримається на мудрості жінки.

А мудрість жінки – стати весною для коханого. Життєдайною, мудрою, теплою, щедрою, загадковою, строгою, іноді – грозою з громом і блискавицями, водночас – чутливою, сентиментальною, милосердною. Найважливіше, аби чоловік відчув, що у нього є надійний тил.

І ще одне. Ніщо так не знімає страх перед життям, як добра сім’я.

Моральний чоловік бачить у коханій своє відображення, долю і майбуття. Він береже духовну чистоту, потяг до культури і готовність до самозречення во ім’я кохання, покликання, Батьківщини.

Багатоженство забирає в людини все це.

Невпевнений у собі чоловік, як і релігійний фанатик, не довіряє ні собі, ні жінці. Він бачить сенс свого життя у самотності і самокатуванні.

Водночас ніякі блага світу не дорівняються до тихого доброго слова і ніжних обіймів найріднішої людини. І жоден філософський трактат не наблизиться своєю змістовністю до поезії Данте, Петрарки, які породило кохання. До речі, вигадка, що тільки нещаслива любов надихає митців, – невірна, нежиттєздатна і шкідлива. Згадаймо хоча б пізні твори Лесі Українки, коли вона була щасливою з К. Квіткою, чи інтимну лірику Ліни Костенко...

Суспільство мало б розуміти, що чисті почуття окремої людини – велике благо громаді, і що насильне розлучення закоханих дорівнюється до людських жертвопринесень.

Найгірше, коли приноситься в жертву краще (почуття) заради дріб’язкового егоїзму.

Також суспільство мусить знати, що насильні шлюби прирікають обох на взаємну неповагу і ненависть. А де ненависть, там немає місця любові до Бога.

Кохання робить людину не тільки просвітленою. Воно робить людину вільною від марень, нереалізованих бажань, даремних надій.

Чому воно не стало предметом вивчення, плекання, поваги? Справа у тому, що Європа шукала кохання навпомацки, а інші культури навіть не підійшли до його пошуку.

Але майбутнє світу – хочемо ми чи ні – залежить від того, як швидко люди зрозуміють, що без отого дивного світлого почуття усі шляхи ведуть людину в темряву. А всі надсучасні досягнення без кохання – не більш, як декорація на всесвітньому кладовищі.

ФАНТОМ СТРАХУ, ЯК ЗАГРОЗА ЦИВІЛІЗАЦІЇ.

Велика мета і реалізація її чистими помислами є животворящою.

Дрібна мета (вкрасти щось, обманути заради користі) – жалюгідна. Вона впускає в душу зло, яке може більше її і не покинути. (Українська влада (2012) перманентно демонструє свою дріб’язковість, жалюгідність і патологічний страх. Вона навіть заявити про щось більш-менш велике боїться. Вона, не соромлячись, виставляє на показ свою малість. Таку ж малість безперервно показує вся чиновницька вертикаль).

Ставити собі велику мету заважає страх визнати над собою Божественне начало. Коли людина хоче підпорядкувати своє життя Божій меті, то в першу чергу мусить убити в собі Звіра. А це не легко. Щоб убити в собі Звіра, необхідно відмовитись від дріб’язкового егоїзму, бажання влади над ближнім, шанувати життя і волю ближнього, ушляхетнювати простір. І ще. Зрозуміти, що чинити добро теж не просто. Чинити добро – це не дозволяти ближньому (і владі) робити зло.

Певне, що жити бездумно простіше. Тому стає зрозумілим, що самі люди не намагаються вирватись з-під гніту виродків. (Правда, тоді не потрібно б нарікати на Долю).

З пересічними людьми все ясно. Але ж чому ті, хто розуміє – інтелектуали, творча, наукова еліта – мовчать? А вони зжилися зі своїми демонами, скажемо м’якше – звичками (пиятика, розпуста, хитрість, жага наживи), і їм страшно розлучатися з ними.

Як це не сумно, але мусимо визнати, що сучасників не навчили бути щасливими ні батьки, ні інтелектуали, ні священики.

Священики в Україні (в Європі – теж) не просто кволо, а взагалі не виявляють протест проти свавілля влади. Чому? Відповідь проста. По перше, страшно брати на себе відповідальність. По друге, рефлекси, породжені досвідом несумлінних попередників, які звикли підіймати свій авторитет за рахунок нещастя нації, не дозволяють виявляти волю. Кожне лихо заганяло людей до церкви. І хоча не всі шукали там Бога, здебільшого – оправдання власних нещасть, але гроші в скарбничку кидали. (Найсильніше це проявлялося в Середньовіччі). Та й зараз, як тільки трапляється лихо, людина йде до церкви. Щось випросити, вимолити. Священик, зрозуміло, радить терпіти. І терплять.

А суспільство  повинно або змусити владу працювати на державу, або скинути її і за злочини притягнути до відповідальності. Треба мати на увазі, що священики далеко не другорядні члени суспільства. І якщо вони не заперечують владне зло, то своїм мовчанням підкреслюють згоду на існування цього зла. Так, священик має рятувати душу людини. Але коли над тією душею знущаються, невже він має спокійно споглядати?

Пора зрозуміти, що коли існує зло, то і ти у цьому винен. Навіть якщо ти несеш відповідальність тільки за те, що є у твоєму духовному полі.

Сучасна людина повинна навчитися бути щасливою. Зрозуміло, таке неможливе, якщо довкола такого щастя нема. Навіть, якщо ти маєш золотий унітаз.

Найперше – необхідно організувати громадський діалог, який зможе вивести на розуміння необхідності впроваджувати в суспільстві державотворчі, гуманітарні, екологічні програми. А потім пропонувати владі їх реалізовувати. Скажімо, давно пора вже спускати воду з «морів», що на Дніпрі, й рекультивувати землю. Фахівці підрахували, що земля, яку залило Каховське море може дати прибутку удвічі більше за той, який дає Каховська ГЕС.

Та поки що в Україні мають голос тільки недолугі депутати і такі ж недолугі чиновники, які безперестанку і з насолодою демонструють свою недолугість. І замість того, щоб творити громадянське суспільство, обслуговують кримінальний бізнес.

Мусимо усвідомити, що з розвитком цивілізації звірячі інстинкти не щезли, вони часто проявляються у найбрутальнішій формі. В Україні це видно неозброєним оком. Чи можна тому запобігти? Так. Але коли творча, наукова і політична еліта збагнуть це та візьмуть на себе відповідальність за здоров’я духовного простору нації. Але коли ця еліта прагне лише, щоб її підгодовували – а вона ховатиметься у своїх мушлях, – то інстинкти ті поширюватимуться, як епідемія, опановуватимуть натовпом і ніхто ніколи не зможе передбачити, чим воно закінчиться. Але тоді вина падає на національну еліту – духовний простір отруювався з її дозволу.

Вона мусить осмислити своє призначення, скинути страх і заставити суспільство прийняти свої ідеали. В іншому випадку вона не має права називатися національною елітою.

Сьогодні, наслідуючи здичавілу владу, еліта заразилася від неї культом насолоди. Тому, крім беззубих заяв, на які ніхто не звертає уваги, вона ні на що більше не здатна. Навіть визначати ціннісні орієнтири

Зараз їх визначає люмп. Масовий покупець. І не тільки ширпотреб. Невибагливий смак диктує розвиток літератури, кіномистецтва, пісенної творчості, малярства, а жадоба наживи потурає цьому смакові.

Еліта мусить визнати: у тому, що суспільство глухе до слова, до звуку, що художник в Україні не може продати свою картину, винна вона.

Та найгірше інше.

Аморальна більшовицько-гебешна влада – а вона, мімікруючи, як хамелеон, збереглася в Україні майже в недоторканому вигляді – зуміла натравити українську інтелігенцію на Ніщо. Інтелігенція ж і не збагне, що вона воює з Порожнечею. А якби й збагнула, то внаслідок своєї малості не зрозуміла б питання. Вона й не підозрює, що воюючи з Порожнечею, сили віддає, але перемогти не зможе. Бо не можна перемогти Ніщо, не зрозумівши його. А щоб зрозуміти, інтелігенція мала б об’єднатися, відродити культ побратимства, гідність, гонор, повагу до Творця та Його Законів і спільно всіма силами вигнати Порожнечу з серця кожної мислячої людини. (А дехто, замість того, щоб поставити собі високу мету і працювати задля її реалізації, намагається з’єднати Ніщо з Нічим і каже, що то творчість. Нещасні! Вони не можуть навіть усвідомити своєї убогості!)

Порожнеча жере кожного. Вона говорить «Ти мій», і більшість їй вірить. І вірить слушно, бо сказати «Ні!» не може. Не має ні аргументу, ні волі. Вони живуть ще у череві здихаючого міфу.

Правда, деякі наші корифеї роблять вигляд, що активно захищають українські інтереси. Та ні, не захищають! Багато з них просто розтрощили слово і зробили собі з нього привабливий декор, щоб оздобити свою мушлю. Перебуваючи у достатку, вони забули про покликання митця. І забули про тисячолітній біль України. А якщо їм нагадати, то вони відчувають дискомфорт, як від зубного болю. І кривляться, і ховаються швидко за красиві фрази.

Українська еліта повинна поставити собі надмету – скасувати Порожнечу в усій Україні! Відтак помолитися тихо, подякувати Богові і передати нащадкам чисте слово, щоб ті змогли увійти до сім’ї народів, як вільні до вільних, як рівні до рівних.

Аби разом усвідомити: цивілізацію розуму потрібно не тільки народити, а й поставити на ноги. Хто це зробить як не люди, які осилили замінити Порожнечу Істиною?!

Вище цього уже нічого бути не може.

Зміна цивілізацій не буде приходити під оплески, й ніхто не зустрічатиме її з квітами.

Буде опір. Власне, опір відбувається зараз. Але ті, хто його чинить, ще не розуміють, що у мертвих міфах життя неможливе. Як мруть міфи, так і вони відходитимуть у темряву. Кажемо «в темряву», бо для них вічності немає.

Споконвіку кращі душі намагаються трансформувати суспільний стан, у якому панує зло. Але в добра не вистачає сили на власний захист – воно захищає планету. І гине. А людство спостерігає і насміхається. Іноді улюлюкає. Касандра, Жанна-д-Арк, Олекса Довбуш, Степан Бандера та тисячі інших. Як бридко, коли в Україні хтось із так званих «інтелектуалів» не може спромогтися на здорову думку, й замість неї улюлюкає. Або шипить, як змія, сіючи злобу й ненависть. Та ще й чинить так за гроші. І не розуміють виродки, що максиму «Що посієш, те й пожнеш» ще ніхто не скасовував.

Щоб приховати свою нікчемність, тикають пальцем на Європу. Там, мовляв, криза. Так, у Європі криза. Але Європа вміє виходити з неї, і після Другої світової війни завжди робить то з гідністю. І оберігає цивілізаційні вартості.

Сьогодні Європа теж успішно розв'язує локальні проблеми. І їх потрібно розв'язувати, але без окреслення цивілізаційного шляху, який можна буде створити, опираючись на філософію людини, локальні проблеми виникатимуть перманентно і можуть привести європейську культуру до конфлікту, який поставить питання про існування самої цивілізації.

Людство повинно прийняти нову якість буття. Передбачити точку неповернення, опередити події та окреслити програму майбутнього. Це зможуть тільки люди вільні. Вільні від страху перед життям.

Безперечно, цивілізаційна криза на підході. Постмодернізм, економічні, фінансові, політичні негаразди – все це попередження: філософія буття, що породжена страхом перед життям у давні віки, заходить у тупик.

А економічна криза – це відповідь на некомпетентність влади та вияв корпоративного егоїзму банкірів, фінансистів, спекулянтів грішми. Чекати іншого від людей, вражених страхом перед життям даремна справа.

Дивує ще одне. Чому філософи не хочуть бачити того, що людей протягом тисячоліть вчили страждати і як треба страждати, а деякі – К’єркегор, Отці Церкви – вважали це навіть необхідним.

Не щасливими бути, а мучитись – ось що прописує людині як деспотична влада й ті, хто її обслуговує, так і деякі священики. (А в російській літературі всі прагнуть страждання з маніакальною впертістю. Вона заганяє людину у безвихідь. Тема митарства присутня і в літературі українській, але там причиною є зла воля ближнього, тоді як у російській – всі терзаються добровільно. Нерідко з мазохістською насолодою).

Тому не дивно, що в людини (особливо в радянської і пострадянської) сформувалися стійкі хворобливі потворні комплекси – вона отримує задоволення від страждання ближнього. (Це ніби язичницьке жертвопринесення ідолам – на тобі кров ягняти, а мені дай спокій). Людина, вихована на необхідності бачити чужу муку – а ця пошесть дуже поширена серед українства внаслідок підсвідомого неприйняття влади чужинців, – щасливою бути не може. Ніколи. Тут спрацьовує ефект бумеранга. Страждання повертається до цієї людини або його дітей. Навіть у простій формі – коли вона бачить щасливого сусіда. Найбридкіший вияв таких комплексів – немотивована травля ближнього, якщо він або його рідня потрапляє в біду.

Та найгірше – внаслідок тисячолітньої апології страждання у багатьох людей на рівні підсвідомого виробився механізм пошуку душевних мук.

Але ж ушляхетнювати простір – і тим самим прославляти Творця – може тільки щаслива людина. Побудова величних храмів, добра музика, малярство, висока література – підтвердження цьому.

У зв’язку з цим хочемо звернутися до вільної людини. Не колошмать свою душу! Пам’ятай, що на твоє терзання натовп відгукнеться насмішкою. Гірше – як звір іде на запах крові, так юрба, яка відчуває запах твоєї душевної муки, піде за тобою, щоб, коли впадеш, розтерзати тебе.

Зумій розвинути в собі здатність дякувати Творцеві за високі почування, навіть якщо вони приносять тобі печаль і сум’яття. Зрозумій, що бути доброю дитиною Господа, навіть бідною, на порядок краще, ніж імператором (президентом) великої держави. Подивися на квітку і сотвори для себе філософію квітки. І як вона приймає дар Сонця, так і ти прийми її красу. Квіти – то поцілунки Сонця. Подивися на струмок і сотвори для себе філософію струмка. Струмки – то діти Сонця.

Твоя думка про себе – рецензія на задум Творця. Але мусиш собі закарбувати, що як задум, так і виконання, прекрасні. Та якщо ти бачиш у собі щось зле або чиниш зле, значить, у тебе хвора душа і вражений розум.

Твою змістовність ніхто тобі не подарує. Ти твориш її сам.

Пам’ятай, що у словах Ісуса Христа «Бо хто має, то дасться йому та додасться, хто ж не має, – забереться від нього й те, що він має» (Єв. від св. Матвія, 13. 12) не йдеться про матеріальні речі. Ісус говорить винятково про духовне наповнення особистості. Відкриєш душу для добра, для молитви, для розмови з Богом, тоді «дасться» тобі, коли ні, то й закриється для тебе джерело благодаті.

Твори філософію людини. Вона ж-бо повинна звільнити Істину з темниць міфів. Основне – вона має опиратися на такі принципи. Перше – людина має бути щасливою. Людина має бути дуже щасливою. Людина не повинна почуватися винною за своє щастя. Більше – вона зобов’язана зробити щасливою тих, кого вона любить і за кого вона відповідає. Обов’язково має тонко відчувати, де закінчується її добра воля і починається зла воля у відношенні до ближнього. Людина має сама обирати, з ким їй бути, але також нести відповідальність за цей вибір, усвідомити різницю між справжнім щастям і короткочасним задоволенням. Не можна забувати, що щастя в любові і здатності творити, а задоволення може виникати від руйнування власного Я (розпуста, пиятика, крадіжка і т. д.).

Страх перед життям заміни надією, стремлінням шанувати життя, землю, воду, повітря, а також – своє здоров’я. Запам’ятай! Твоя хвороба – це сигнал мозку, що він погано укріплює душу. А неукріплена душа – здобич для стерв’ятників. Не бійся бути самим собою, навіть коли ти відрізняєшся у своїх уподобаннях. Біла ворона перша віддзеркалює промені ранку. 

Не намагайся зрозуміти все. На всі питання є відповідь тільки у Творця, а на деякі – тільки у тебе самого. Зневіришся, не знайдеш відповіді – у Законах Світобудови залишиться ще одна чиста сторінка.

Щоб беззаперечно повірити у своє щастя, ти мусиш вчасно витягти його зі шлунку. Спізнишся – не нарікай на Долю.

Сумнів і невпевненість у собі породжує страх перед життям. Найогидніші його вияви – це насильство, садомазохізм і прагнення влади над людиною. А саме цим вражені ниці та безликі, і проявляється воно скрізь. Від звичайного сімейного насильства до насильства держави над окремою людиною.

Віджени сумніви.

Ти ж то знаєш, що цивілізація споживання чинить перед природою – а значить, перед собою і Богом – нечуваний злочин: плюндрує землю, забруднює повітря і, що найгірше – умертвляє воду. Також знаєш, що людство навчилося прикрашати свої злочини так, що нерідко злочин виглядає, навіть, привабливо. І від цього робить їх ще більше.

А ти твориш цивілізацію розуму і усвідомлюєш, що їй необхідно буде вилікувати землю і оживити воду (якщо цього не зробити, то цивілізація загине взагалі). Негайно припинити уніфікацію. В архітектурі, в пісенній творчості, мові, моді, дизайні, кухні тощо. Уніфікація заохочує людину бути лінивою, безініціативною, безликою. А це – явище не природне для людини. Тим більше, для людини творчої, якою, власне, вона й повинна бути.

Безперечно, у тому, що в Україні безлад, можна і необхідно звинувачувати владу. Але ця влада існує якщо не з твого вибору – вільна людина таких не обере, – то з твого мовчазного дозволу.

Сумно, але часто людина замість того, щоб шукати правди, втікає від неї. Куди? В нікуди. А поза правдою – злочин, темрява, смерть.

Деколи страх перед метою міняється бажанням обійти її, обманути. Це не обов’язково усвідомлювати. Найчастіше все відбувається на рівні підсвідомого. Але такі бажання – навіть якщо вони найкращі – мають здебільшого катастрофічні наслідки. У нашій історії – це діяльність Івана Мазепи.

Мазепа міг не оправдовуватись – всім було зрозуміло, що не «заради власної користі» він уклав союз зі шведами. Наївний гетьман хотів миру. Він думав, що спільно з Карлом ХІІ змусить Петра І укласти мир і припиниться кровопролиття. Сам себе обманув гетьман. Чи можемо ми дорікнути йому? Так. І не тільки. Він програв, а будь-який програш не є чеснотою. Як не є чеснотою політична помилка.

На початку ХVIII століття Мазепа мав можливість звільнити Україну від Москви. У нього, без січовиків, було біля 50 тисяч війська, стільки ж міг привести Карл ХІІ. Та ще й на Правобережжі було понад 20 тисяч козаків. Правда, вони підтримували той польський елемент, який орієнтувався на Москву, але якби працювала розвідка, та якби він не посварився з С. Палієм, то перевага українських сил над московськими була б значна. Тоді Петро І просто не почав би воєнні дії

Мазепа хотів здобути перемогу без війни. Чи він зміг би? Можливо. Але це нам зараз зрозуміло. Мазепа тоді не хотів розуміти. У нього не працювала розвідка, не було стратегічного плану на випадок воєнних дій, та найгірше – у нього не було учнів. Б. Хмельницький зумів викувати в короткий час військову еліту, І. Мазепа – ні.

Також гетьман повинен був би знати, що коли ти хочеш досягти чогось сам, то ти досягнеш, якщо ти покладаєшся на допомогу чужинця – програєш.

Іван Мазепа – це сублімація власної енергії на будівництво ворожої до України держави. Як спосіб подолання страху.

Якби він був зміг подолати страх, то створив би добру армію – були сили й можливість, – і висловив царю свої умови співпраці. А так власна енергія стала причиною його загибелі. Крім того, на століття кинуто державу і народ під ноги брутальним варварам.

Ми цінуємо у ньому те, що він таки набрався сміливості і відійшов від Петра, давши зрозуміти нащадкам, що з Московією мати стосунки смертельно небезпечно.

Нам не потрібно боятися минулого, не плакати над поразками й не хизуватися перемогами. Ми маємо нести відповідальність за вчинки предків, але не судити їх строго – ми розуміємо більше за них уже тому, що вони встигли щось зробити, а ми ще робимо.

Однак, парадокс у тому, що ми не радіємо від своєї діяльності а вважаємо себе страждальцями. Ми навіть не хочемо розуміти, що творимо державу! Ми в полоні власного дріб’язкового егоїзму, заздрощів, прагнемо рівнятись на тих ідіотів, яких показує нам вороже людині українське телебачення. Ще гірше – заздримо нечестивцям, які зуміли спритно вкрасти щось, і ніяк не хочемо утямити, що наші предки знали, що таке честь, гідність і вміли радіти життям.

Сьогодні ми мусимо визнати, що найбільша складність для людського розуму – це зрозуміти ближнього. Це складніше, ніж придумати будь-яку теорію, полетіти в Космос, винайти зброю, ліки, нові матеріали. Складно збагнути людину. В ній усе дивує, особливо одне нерозгадане чудо – дурень може іноді стати розумним. Правда, якщо зрозуміє, що він дурень і якщо зоставатися дурнем йому боляче.

Чи змінилися ми за два тисячоліття? Так. Ми отримуємо зараз надто багато інформації, ми грамотні, довше живемо, користуємося перевагами цивілізації, але, якби зараз до нас прийшов Ісус Христос, ми його убили б знову. Його велич була б докором нашій нікчемності.

У нас викликає насмішку слово «воїн». Зараз воно не є актуальним. Вважається анахронізмом. Але якщо ти чоловік, якщо ти українець, то хочеш чи не хочеш, можеш чи не можеш, дозволяють тобі обставини чи ні, а ти мусиш бути воїном. Ти мусиш крізь віки бачити сльози наших предків, чути ридання матерів, стогін скалічених, чути запах крові, тебе повинні боліти рани, пекти пожарища – аж тоді ти зрозумієш, що таке Батьківщина. Зрозумієш і станеш на її захист. Інакше не претендуй на майбутнє для своїх спадкоємців.

Стався до Батьківщини так, як ти хотів би, щоб твоя Батьківщина ставилася до тебе і твоїх нащадків.

Ні на кого не надійся. Власну долю твори сам. Зупиняйся тільки тоді, коли відчуваєш – те, що ти робиш, суперечить волі Творця. І не намагайся комусь щось довести. Хто твій друг, той і буде тобі другом, а ворога ніякі широкі жести чи театральні ефекти не зупинять.

Чітко з’ясуй для себе: думки і вчинки людей мають для тебе тільки ту силу, яку ти їм приписуєш.

Чоловік, який усвідомив своє призначення, вже є сильним. Чоловік, який боїться мети, сильним не стане. Хіба, коли здолає страх. Чим більша мета, тим і ти більший.

Не допускай душевних лінощів. Якщо не тренувати м’язи, то вони атрофуються, якщо не працює душа, вона відмирає.

Коли нестерпно важко, можна кудись сховатись. Втікати від життя не гріх. Але гріх тікати в смерть.

Якщо ти самотній, зумій використати самотність на користь. Навчись бути змістовним сам з собою. Якщо тобі цікаво з собою, то й комусь іншому з тобою буде цікаво.

Будь гордим, та не забувай: гординя не дозволяє самовдосконалюватись, а гідність вимагає досконалості постійно.

У гордині кроки великі, тому, йдучи під її нашіптуванням, ти ризикуєш переступити через самого себе і розминутися з власною душею.

Твій гонор виправданий тільки в одному випадку – коли ти стаєш вічним учнем Творця. Велич душі не ображає Його.

Якщо ти маєш владу, то не дозволяй лестощам входити у твою свідомість – вони смертельно небезпечні.

Ісус Христос не прагнув поклоніння. Хто прагне поклоніння, той, хоче чи не хоче, стає таким, як ті, хто поклоняється. Малим, нікчемним, диким.

Тобі буде важко. Бо, можливо, доведеться долати опір тисячоліть.

Але мусиш знати: перший крок до утвердження себе як людини – це подолання страху перед життям. Так зробив Олександр Македонський, так зробив Софокл, король Артур, так зробили тисячі, які утвердили себе і зуміли змінити хід історії. І надати їй того змісту, який сьогодні дозволяє людині реалізуватись.

Цей страх досі отруює життя самітнім, сім’ям, спільнотам та, навіть, могутнім державам і державцям. Він переслідує людину ще й тому, що вона часто, замість того, щоб опиратися на здобутки свого розуму, прагне скористатися здобутками чужого. А для цього придумує оправдання (теорії).

Для сьогоднішньої України така «теорія» вкладається у двох словах. «Реформи» і «покращення».

Начеб то все просто, а як зрозуміти банальну річ? Скажімо, щоб управляти машиною, потрібно бути здоровим і скласти екзамен на права, а державою може керувати хто завгодно. Якщо брати Україну 2012 року, то біля її керма знаходяться особні, про яких важко сказати, що вони здорові й нормальні люди. (У цивілізації розуму будуть утворені комісії, які всебічно обстежуватимуть і даватимуть рекомендації тим, хто вступить у змагання на кандидата до влади. І перевірятимуть старанніше за перевірку кандидатів на політ у космос, а нав’язливе нездорове прагнення влади над людьми буде розглядатися, як хвороба).

Подолати страх перед життям за помахом руки не вийде. Потрібна велика робота всіх суспільних інституцій і кожного свідомого громадянина. Основну функцію візьмуть на себе література й мистецтво. А на допомогу їм прийде філософія людини. Саме вона, філософія людини, посприяє цивілізації споживання трансформуватися на цивілізацію розуму і стане її наріжним каменем. А в далекій перспективі підготує основи цивілізації духу.

(чекайте на продовження)