Олександр Холоднюк: На царині життя

Олександр Холоднюк

м. Калуш

• "Я мислю… живу… моя біографія досить пересічна. Та й за великим рахунком не вважаю себе поетом. Поезія для мене, скоріше, хобі, ніж відповідальне заняття ... Пізно я почав щось вигадувати, упустив час. Тому нехай буде, як є - без біографічних злетів і падінь, якщо такі були. Скромний і самокритичний - це "Я" ... Вдячний Вам за увагу до моєї персони".  Олександр Холоднюк

Чи ми вибираєм, чи нас вибирають дороги від дому, шляхи у життя,

де кола пекельні, сягаючи раю, згрібають до купи роки і сміття.

Це наче неволя, а поруч свобода, дроти неколючі… і лагідні пси.

У кожної пісні завершення - кода, у кожної правди – свої голоси.

Сенсорика щастя у вимірах неба, у хибах моралі, в моралі діянь.

А нижче, в додатку – уживана кеба, дитя нерозумне порожніх пізнань.

Життя в дуалізмі, як бути й не бути, і час розгалужень шукає криву,

щоб перше дістати, а друге забути, і думати звично: я мислю… живу…

2016

*     *     *

На кінчику миті, на відстані слова навколо країни танцює війна.

Минулося віку, і знову тривога малює заграви на шибах вікна.

Софітами небо і сцена – планета. У світі притомних достатньо жури.

У світі без даху – жахіття балету і джокери люті смертельної гри.

У вимірі часу, серцевого ритму, наповнена кров’ю аорта «любов»:

за юшку пісненьку, за наволоч ситу, за золото чорне і царський остов.

Танцює скажена сліпа балерина на кінчику жерла під «Біс!» сатани,

а десь, поза кадрами, плаче дитина: овація болю в театрі війни.

В руїни і попіл – півсвіту, півнеба… Тримайся за Бога, людино землі,

бо вийдуть до сонця тарган і амеба, тебе залишивши у дикій імлі…

2015

*     *     *

Гуркоче потяг

Гуркоче потяг у чуже майбутнє. Минуле-жуйка липне до вікна.

А за вікном повзе у очі сутінь – густішає, росте… уже стіна.

А за стіною – пам’ять бездоріжжя. Аорту рвуть закличні голоси.

Нічийна каменюка у підніжжя – не можеш сам, Сізіфа попроси.

А за стіною – обрій сподівання, і галас правди лине до небес.

Відлуння тоне в золоті мовчання, хіба що гавкне одиноко пес.

А за стіною – воля і пророки: упав у руки перестиглий плід,

в саду надії не стихають кроки, збирається ватага у похід.

А за стіною – звичне перепуття, чергова осінь в кольорах війни.

Гуркоче потяг у чуже майбутнє, з минулого узявши наші сни.

2015

*     *     *

А дудочка кличе, а дудочка грає… Позичимо заступ: життя – котлован.

Смарагдове поле поволі вмирає. Мелодію Верді завчив барабан.

Усе, як по нотах: оголені Музи, на Заході – геї, були і єси,

на Сході – топ-скрепи, зґвалтовані узи, і кров із аорти – поразка краси.

А дудочка кличе, а дудочка грає… Керовані душі. Палає свіча

не надто високо – над маревом-плаєм, та нижче від кари – сліпого меча.

Тут люди як люди і землі родючі, та обшири миру зійшли нанівець

і тільки бажання, єлейно-гадюче, навіює тишу: А хай йому грець…

А дудочка кличе, а дудочка грає… Побачити Бога раніше за всіх.

Симфонія віри, мелодія раю – в чотири копитця, під куплений сміх.

Задушливо-тісно у храмі надії. Із шістки – у шістки, побивши туза.

Приходить потвора: зведіть мені вії, хай землю втішає жалоби сльоза.

.2015

*     *     *

Цей світ… він знову котиться кудись. Усі віки, поки «єси», котився.

Всі думали: у Божу небо-вись. На півдорозі, мабуть, зупинився.

Є точка неповернення, коли усяке благо покидають суті,

а потім дотлівають у золі чи тонуть у кривавій каламуті.

2015

*     *     *

Котилася торба з високого гОрба, у ній торохтіла років коляда

Скрипуча іржава крутилася корба,не маючи щастя, бо щезла вода.

Варилася юшка для всякого люду.Стояли у черзі старі і малі.

Кухмістери пійла чекали на юду.Такі є повсюди – в країні, в селі…

Стояли, мовчали, бо слава героямще в серці не вмерла. Спеклися уста

усім, хто не вийшов героєм із бою,усім, кому воля і справді свята.

Лукавий базіка поділить помиї.Із пам’яті стерті Майдану вогні.

Не куля у лобі – краватка на шиї,у білому фраку на білім коні.

Помпезні промови – натхненно і яро,та очі порожні за скельцями слів.

Зі сходу новини наповнені гаром,у серці мовчання наповнює гнів.

Скотилася торба з високого горба.У торбі здобутки – лихе та лихе.

А юшка смакує? Іди та посьорбай,і слухай як дідько кепкує: хе-хе…

2015

*     *     *

Пі...

Криву життя ділю на вектор руху, а ще на вік, регалії, добро…

Зусиллям тями завершив потугу, себе втішаю: частка – не зеро.

Дивлюся – трійка, кома, одиниця,іще четвірка, далі довгий ряд.

Сумбур ума, наука як чортиця – у осені ні ліку, ні курчат.

Така вона – мозаїка дороги, де лабіринти, мури і кути.

П’ядь толочити не шкодую ноги, питання лиш:навіщо і куди?

І знову перехрестя. Вітер свище. Ліхтар життя моргає на стовпі.

Я зрозумів, усі ті цифри вище –то не число, а просто слово: «Пі…»

2015

*     *     *

Омана мрії – полиновий мрець, та солодко устелені дороги

поміж баюр до сяючих фортець. На брамі окрик – чуда-юда роги.

Окремо Цербер – це заброда-пес: колись щеня прибилося до двору,

тепер гарчить на землю із небес,перетворившись у гидку потвору.

Шинок глагола – кожен п’є своє (борець за долю й раб чужої волі),

а так, сп’янівши, чашу пійла б’є, бо все – ніщо і королі всі голі.

А потім вже, з похмілля – каяття і Церберу цукрову кістку нести.

Такі собі хаптурні почуттязаради недосяжної фієсти.

Триглавого за вуха потріпай,та стережися… спиною до нього,

бо нині свято – ходить Миколай, а ти у руб’ї вийдеш до святого.

2014

*     *     *

Гра

Червона кішка – марево багряне.Тече життя між пальцями епох.

А чи надовго пальців часу стане? У небо слів росте чортополох.

Стають навдибки ті, що менші ростом, або щаблями лізуть догори.

Запалені жагою, а чи простоомріяні, вливаються до гри.

- Лови удачу! – як одне із правилдля юрмища позерів і личин:

хто ставить на зеро, хто робить double, долаючи дорогу до вершин.

Зірве топ-куш якийсь обранець доліі, з криком: - Єс! - гасаючи півдня,

впаде у транс, де мари напівголіуже сідлають білого коня.

А інші до круп’є стають у чергуза долею, за фішкою, чи так.

І той, що грища наглядає зверху, хто б що не думав, а усе ж мастак.

Такою грою наділити глину,піддатливу, аморфну і м’яку…

Кидаю жереб. Око часоплину буравить плоть до ребер кістяку.

.2014

*     *     *

Рубаї

Дурних утрат печаль, а ще людські турботи з
аповнили мій день, неначе в банці шпроти.

Піти б у мудраки, та на таємний шлях

чатує глибочінь, а не безпечні броди.

*     *     *

В людині бачу сенс, а чи людину бачу,

і що в її очах я, неборака, значу?

Можливо, лиш сміття, що їй, як поміч мли –
не бачити того, як я від скалки плачу.

*     *     *

Людське торує путь, а людяне дорогу

і кличе мудреців на поміч-допомогу.

Як із путі зійти, щоб щиро перейти

із висоти повчань до суто діалогу?

*     *     *

Нелегко від біди нам вберегти сідниці.

Нелегко від сміття очистити зіниці.

Зате в покути мить, цураючись гріха,

довільно нам собі пробачити дурниці.

*     *     *

У світ несу я мир. Але буває лячно –

а ну, хто нападе? То, мабуть, необачно

ходити просто так. Отож язик точу

і опір ним чиню. Чи ліпше? Однозначно!

2014

*     *     *

час живе у світах паралельно дотичних у осяяних снах на полянах суничних

обірвали плоди у саду одкровень залишили ряди через дерево пень

це задовго до нас трус робили в раю та нашли тільки глас ще гординю свою

напоїли той глас і волав глашатай залишіть мені час заберіть собі рай

подивись навкруги то вогні то ножі точать яро клинки на кривавій іржі

ось минулася ніч але день не настав із огарками свіч демон з пекла постав

і розмову веде за дорогу у храм за духовне святе все нашіптує нам

я принишк і притих я ховаюсь у тінь я помер серед тих кому мріяти лінь

я воскрес межи слів на поляні суниць де борні чорний гнів умирав горілиць

і здається мені що немає війни то блищать не вогні а осяяні сни

2014

*     *     *

Повня або срібна маячня

У час нічний я жду на срібну жінку,

але приходить срібний чоловік.

На стіл кладе осяяну горілку

і пропонує випити за вік.

Йому то що – з’являється у повні,

де уперед так само, як назад,

а я в літах і рухи маю сонні,

ще пам'ятаю місто Сталінград.

- А де та жінка? – хитро так питаю

і роблю вигляд, наче п'ю до дна.

- А що за пані? - Почекай, згадаю.

- Білявка повна, нібито Луна.

- Ось ти про що… – тут Місяць підхопився
і тінь хмаринки витер із чола.

Крок у вікно і небом покотився,

забувши пляшку взяти зі стола.

Я придивився – біла оковита.

А може то сивушний самогон?

Яка різниця, чарка вже налита,

мені як ліки на глибокий сон.

А за вікном небесною жагою

він і вона з’єдналися в одне.

Заколисали срібною ясою

зимову ніч, а заодно й мене.

2014

*     *     *

Побачимось у пеклі, друже мій.

Гадаєш мо', що нам не по дорозі?

Тоді бери костур дорожній свій

і не стирчи на цім проклятім розі.

Ти бачиш – три дороги звідціля.

Усі добряче втоптані ногами

і ниць душі пасує до лиця,

і тло життя уквітчано гріхами.

Одна веде прямісінько в тартар.

Немає душ, невинно потерпілих,

зате є безліч усіляких кар,

а ще катів, у ремеслі умілих.

Дорога, що наліво – то мара,

ілюзія величчя і корони,

немов ідеш, а все гора, гора

і усміх божевільної Мадонни.

Направо шлях устелений кістьми.

Надії тут покояться у Бозі.

У тих надіях ще живемо ми,

мов скарабеї в кінському "навозі".

А ти на перехресті небуття

усе до раю вгадуєш лазівки –

отак собі, без сліз і каяття,

та з ореолом навкруги голівки.

Побачимось у пеклі, друже мій,

бо іншого путі цей світ не знає.

Бери суму дорожню, посох свій

і хай тобі недоля помагає.

2014

*     *     *

Я не люблю - В.Висоцький

Я не люблю фатальної кончини

Жагою слів утішливо живу

І будь-якої не сприймаю днини

Коли пісень веселих не пишу

Я не люблю, коли товчуться глуми

В захоплення не віру, а іще

Коли чужий мої читає думи

Вдивляючись у лист через плече

Я не люблю, коли наполовину

Або розмова точиться слизька

Я не люблю, коли стріляють в спину

А надто як вціляють із близька

Я не люблю пліток позірних версій

Іржу сумління, ошуканства гру

Або коли постійно проти шерсті

Або коли наждачкою по склу

Я не люблю як випинають груди

Хай ліпше вже заюшить серце кров

А ще болить, що слово «честь» забуте

У колі пересудів і обмов

Коли я бачу перебиті крила

Душа моя для співчуття пуста

Я не люблю ні сили, ні безсилля

Ось тільки жаль розп’ятого Христа.

Я не люблю, коли боятись мушу

Досадно ще, коли невинних б’ють

Я не люблю, коли влізають в душу

Тим більше як у душу ту плюють

Я не люблю манежі і арени

На них мільйон спускають по рублю

І хай життя міняє мізансцени

Ніколи я цього не полюблю

2013

*     *     *

Шону Маклеху

Старче, ірландцю, в яку паралель спогадів плине колоїдний гель?

В сотах минулого – крові водиця. Що тобі, Шоне, у споминах сниться?

Жовті лани і небесна блакить? Голод мільйонів, розстріляна мить?

Хліб із зіпрілого в сховах зерна? Віра у правду, якої нема?

Очі безумних – у небо святе: кара Господня чому не впаде

на божевілля і морок епох? Чи безпорадний цей праведний Бог?

Ночі воронячі, дріт таборів. Гавкіт собачий і лай матюків.

Праця до згину – ГУЛАГівський пил. Долі неволя і тіло без сил.

Вмерлих до вбитих – ростуть штабелі… Марш трубадурів по рідній землі.

Війни, як повінь бісівських утіх. Хто би сказати відвертіше міг:

- Баби народять, «солдат не жалеть!». Віє по колу лиха круговерть.

Гвинтики, гаєчки – січа життя. Шлях утолочений в млу небуття.

Є у насилля, як анти-табу – бачити світ у вселенськім гробу.

Край твій сасанським ділився мечем. Ворог відомий, немає проблем.

Є лиш питання з далеких країв: Зранку – вівсянка на печиво слів?

Зранку із мудрості – крихи на стіл, ще філософії давнішній кіл?

Потім блаженство із денного сну – сили набратись та йти на війну?

Смерть кострубата, як руки раба, сіє крізь Лету забуті слова.

Дещо загине, зостанеться біль, випитий серцем калиновий хміль.

Ворог чи спільник – північний сусід. Тліє насичений кривдою гніт.

ІРА ослабла чи порох змокрів? Сонно посапує стомлений гнів.

Є паралелі із тих порівнянь. Блискавки голос: - Народе, устань!

Рабство у генах, у поті чола. Згадуєш, старче, було і УПА…

Братська ядуха в обіймах міцних. Вип’ємо елю за мудрість старих.

Вип’ємо знову за силу живих. Ще за убитих, завжди молодих.

Дух забиває це зілля п’янке. Літо надворі строкате й лунке…

В пам’яті нашій – пустеля з пустель, може цунамі, а може і сель…

Топить, змітає, у вирій несе. Битий небитого вже не везе.

Час підмиває основи основ. Гусне і гіркне безпам’ятства кров.

Де наші клани чи батьківський рід? Хижо сміється за тином сусід.

Вишкір імперський, як вишкіл віків: Що, малоросе, свободи захтів?

П’ята колона між нами живе. Мат із шансоном до раю іде.

Шоне, ірландцю, це батьківська кров в топку незгоди підкидує дров.

Вийдуть із рабства до волі душі наших поетів забутих вірші

Згине, полине, розтане у снах стан безнадії й нажаханий страх.

Серце стікає у зоряну гель – там, в порівняннях, живе паралель.

*     *     *

Із абетки доморощених афоризмів:

• Самодостатність – задоволення від спілкування із самим собою.
• Самодур – людина, яка не терпить навколо себе дурнів.
• Самозакоханість – почуття гермафродита. 
• Самоізоляція – дистанціювання влади від свого джерела.
• Самокритика – розумна самореклама.
• Своя ноша не тягне, а чужа добре гріє.
• Святість – перемога ангелів душі над нечистю плоті.
• Сенс життя шукають всі, але мало хто признається в марнотратстві часу.
• Система, запрограмована на самознищення, ніколи не пристане на умови самообмеження.
• Сідаючи за кермо у нетверезому стані, ризикуєш значно скоротити свій життєвий шлях.
• Сім раз прицілься і лиш потім коли правдою в очі.
• Службова невідповідність – невідповідність між посадовим окладом і вартістю заміської „хатинки”.
• Службове розслідування у високих кабінетах – пошук алібі для звинуваченого.
• Смерть – повне знеструмлення організму.
• Совість – шанцевий інструмент для самокопання.
• Сократ і діжка – вічне та дубове.
• Сон з руки: наснились гроші – загубив гаманець.
• Спарта – Спартак з ампутованою кінцівкою.
• Ставлячи усе під сумнів, не забувай і про сам сумнів.
• Статус-кво – примусове дежавю.
• Стриптиз душі – гола правда.
• Стріли Амура – матеріалізовані флюїди кохання.