Наталя Федько: Безіменні

Доброго вечора, пане Веле!

Дякую, що опублікували нарис (я продивилася).
Надсилаю Вам свої  вірші. Здається, 6 електронних
сторінок. 
Бажаю Вам удачі, наснаги, якнайбільше розумних
читачів і щирих друзів!
Наталя Федько

Безіменні

                                                    Присвячую ненародженим

Вони не прощаються, бо не віталися з нами,

Вони Безіменні, та ми їх повинні назвать.

Вони нас чекають і нашими бавляться снами,

А їхня Любов не втискається в наші слова.

Розвеснені янголи, діти з чеканням старечим –

Вони про народження мріють, про ніжності рай.

Жіночі страхи та практичність, їй-бо, не до речі,

Коли Безіменному доля велить: "Обирай!"

Якщо нас обрали, за нами прискіпливо стежать,

Терпляче оплакують наші дурні помилки.

Згорає майбутнє в байдужості лютих пожежах,

А потім, воскреснувши, небу дарує зірки.

Святі неприкаяні душі мандрують за нами

Пустелею смутку й розлуки, що зветься життям.

Не кожна царівна готова до титулу Мами,

Не кожен король полюбити зуміє дитя.

Чому стільки болю судилось терпіть Безіменним?

Щасливі мадонни, що дітям дадуть імена...

О так, я жива! Я поранена дивним знаменням –

Чужа колискова у вірші моєму луна.

2010

*     *     *

Вічноколо див

Суворий Янгол з кометами в рукаві

Спустився з Небес і мовив: «Люди, в честі живіть!»

Світ спав. Ті слова почуло дитя безгрішне.

Замислилось, підійшло до Янгола  і посміхнулось ніжно.

І тиша прозора… Погляди. Дотик крила.

А десь – на відстані посмішки – плакала грішниця.

Ласкавий голос їй мовив: «І ти такою була.

На згадку про дотик мій – твої вірші пишуться.

Ти плачеш? То просто серце згадало Рай,

А світ не схожий на нього. Тут морок в моді.

Уламки істини – то не Істина – пам’ятай.

Та хто уламками ранить ближнього – злодій».

*     *     *

Україна, як доля – одна

Тільки вчора збагнула, що правда – така небезпечна.

У багаттях скорботи згорали мої кораблі.

Мефістофель мені посміхався, зловісно і гречно,

А вітрисько благав: «Не здавайся, моя Наталі!»

Я любила й люблю, та згорати від цього не легше.

Не бенкети, а битви з минулим вінчають мене.

Ти помер від отрути зміїної, Віщий Олеже,

Ну а я – від отрути людської рятуюсь вогнем.

Я – козацької крові, тож ласки не буду просити

У вельмож, котрі думати звикли, що кров – це вода…

Чом ти, батьку Іване[1], повірив запроданцям ситим,

Що тебе, полководця, катам поспішили віддать?

Розривається серце, щоб стати, як море, бездонним,

І самотності сльози течуть із очей крадькома.

Де ти, мамо моя? Де ти, світом убита мадонно?

Я не вірю, що ти… Що тебе в мене більше нема.

Мушу йти в майбуття. Шепочу знов молитву печальну,

Що врятує мене із полону скорбот світових.

Знаю я, що почути судилося пісню вінчальну,

Плач дитяти й непрохану сповідь старої вдови.

Я не кличу в свої молитви ні Стокгольм, ні Афіни –

До козацьких курганів летять бунтівливі рядки.

Зупинятися – злочин, якщо є мета – Україна.

Гріх себе розміняти на зради, страхи й помилки.

Вже не хочеться гри. Я безсмертям своїм ризикнула,

Поєднавши надію із тугою втрат і пізнань.

У долонях моїх – дві пташини: майбутнє й минуле.

А Вітчизна – одна. Україна, як доля – одна.

                                                        04.01.2012

*     *     *

                  Пошуки раю

Наші страждання – це туга за втраченим раєм,

Наші надії – це квіти в долонях снігів.

В пошуках щастя ми всі живемо і вмираєм,

Втративши віру, простивши чужих ворогів.

Мрія про щастя іскриться в очах немовляти,

Спогад про щастя ятрить чуйне серце вдови.

Як же знайти це незнане, жадане, трикляте –

Щастя, з яким навіть зевси і крези на "ви"?

Де він, той рай? От би щастя в долоні упало!

Падають зорі, як сльози небес, у пітьму.

Ледь не втонула колись на Івана Купала.

Плакала вчора. Сьогодні тебе обніму.

Я – лиш планета, що вчасно зірвалась з орбіти

І полетіла відважно в обійми твої.

Так, ми не винні у тому, що вмієм любити.

Іншим співають хуртечі, а нам – солов'ї.

Наші страждання – це туга за втраченим раєм.

Знаю, що справжнє кохання – це рай на землі.

Вперше здивуюся: "Хто це так солодко грає?"

Світом блукають незримі сумні скрипалі.

                                                      2012  

 

*     *     *

Родинні слайди – в долонях Вічності

Сказало людство: «Без гостинців – не приходь!»

І сум пророків полетів у височінь.

А біля брами серця стомлений Господь

Шепоче тихо: «Я літать тебе навчив…

Невже забулось?!»

А засмучена Земля

Творцеві мовить:

«Що спитаєш з немовлят?»

А люд штовхається в космічнім дитсадку,

І лиш пророк шукає правдоньку гірку,

Щоб їй вклонитись…

12.11.2016

*     *     *

Чому хаос могутній?

Страждати легше, ніж порозумнішать.

Померти легше, ніж іти в майбуть

Крізь нетрощі осудження. Бо суть –

Не в тім, хто кращий, вищий і сильніший.

Чому так щире Слово злить юрбу?

Юрба, піддавшись брехням, ВБИЛА ТИШУ,

А в ній – рятунок від хаосу був…

2016

*     *     *

Заклинання миру

Зі світом у сварці… Та – почала не я.

Цей світ не хотів учити надій паролі.

Усі чорні діри я облітала ще ластів’ям,

А як врятувалась – відає вітер в полі.

Чого я хотіла? Так, чарівних дурниць –

Натхнення, любові… і – щоб душа співала.

Я пити життя хотіла з добра криниць,

А мода на бруд з калюжі мене вбивала.

А потім у мій тихий світ привели війну

Байдужі раби й розлючені вовкулаки.

Йшли в бій незрадливі. Біль обірвав струну

Розвернених мрій… Зневіри холодна мряка

Упала на серце. Важко любити світ,

В якому з Героєм поряд живе гадюка

Й людиною зветься теж… А вселенський міт

Лежить немовлям сумним на руках Розлуки.

Фантоми війни блукають в моїх садах,

А я, мов дитя безстрашне, кричу крізь морок:

«Чом, світе сліпий, так довго жалів невдах?!

Чому не зумів ти Звіра убити ВЧОРА?!

І що скажеш вдовам, сиротам, матерям

Героїв загиблих? Як їм тепер… Що ж далі?!»

Мовчить сивий світ. Здригнулася лиш Зоря:

«Надій не втрачай. Наш Ранок  потвору спалить.

Не плач, мужня діво. Янголи – поміж вас,

Щоб чесним вказати шлях, а безликих стерти…»

Світанок від мене рідну Зорю сховав,

А я розридалась віршем – папір все стерпить.

Я можу помститись світові. Певно тому – прощу.

Прощу йому всі образи – крім попелища.

Де ходить війна – там буде танок дощу,

А потім – садок. І Небо нам стане ближчим.

Зі світом сваритись – тільки смішить химер.

Ми кличемо Диво й вірим в життя щедроти.

Я в серці несу поразки минулих ер,

Щоб той, хто за мною піде, на попіл їх стер…

Світанок бентежний вчить мої сни по нотах.

*     *     *

---

[1] мова йде про Івана Сулиму