Веле Штылвелд: Янгол с нетрів Троєщини

Орест Кипренский. Девочка в маковом венке с гвоздикой в руке, 1819. Фрагмент Источник: https://kulturologia.ru/blogs/130516/29510/

• Работы одного из лучших русских портретистов Ореста Кипренского в ХІХ в. получили широкую популярность не только на родине, но и далеко за ее пределами. Настоящая известность пришла к нему в Италии, когда неаполитанские академики, увидев работы молодого художника, отказались верить в то, что их автор – не Рембрандт, Ван Дейк или Рубенс. К сожалению, пребывание Кипренского в Риме породило и дурную славу: его обвиняли в убийстве натурщицы и подозрительной опеке над девочкой, позировавшей ему для картины, так восхитившей знатоков живописи.

Именно Мариучча позировала Кипренскому для одной из самых знаменитых его картин – «Девочка в маковом венке с гвоздикой в руке» (1819). Художника настолько поразила история никому не нужного ребенка, что он сначала ежемесячно выплачивал ее матери деньги, чтобы оградить девочку от ее дурного влияния, а после даже решил обратиться в Ватикан с просьбой оформить над ребенком опекунство. 

«На мрачной и безнравственной стезе, по которой идет мать ее, и она не замедлит сама со временем совратиться с пути чести и добродетели», – писал он в письме к кардиналу. Но поскольку Кипренский не был католиком, ему отказали, а девочку забрали в монастырский приют.

Спустя годы Кипренский вернулся в Италию и первым делом разыскал Мариуччу в одном из римских монастырей. Девушке было уже 17 лет, и ее красота настолько поразила художника, что несмотря на 30-летнюю разницу в возрасте он сделал ей предложение. Ради этого брака он даже перешел в католичество.

Свадьба состоялась лишь через несколько лет, они прожили вместе всего три месяца – в 1836 г. Орест Кипренский скончался от воспаления легких. Их дочь Клотильда появилась на свет, когда отца уже не было в живых. О дальнейшей судьбе Мариуччи известно лишь то, что в 1844 г. она вышла замуж, после чего ее следы затерялись.

(С)По тексту Веле Штылвелд: Леська-Опудало, перевод на украинский язык

Леська-Опудало – дивне дівоче створення жило на даху одноповерхового магазину. Тамтечки ночували ще два меншеньких бевзя – Ігорьок та Стаханчик. За Стаханчином було завкріплено прізвисько «Стаханчик – налей в стаканчик». Казав він і добре всім у ту пору знане « не сси – прорвёмся!». Та нажаль ніяких проривів у дітлашні безбатченкової не було.

Леська вже мала повні десять рочків і знала, як підкрашувати циганською хною волосся. Й іншого дещо знала до чортма… Але тим не пишалася, а перебувала наче б у ролі фронтової санітарки на кшталт Тамарки. Співчувала п’яницям, але якимось дивним чином – немов якесь янгольське створення. Ні до кого у друзі не йшло, але ніби відчувала тягар надлюдський отих дворових алконавтів з Чорнобилю, Афгану і навіть Чехословаччини.

Нажаль, ніхто не вважав її дитиною і відкровення при ній дозволялись від Хандагару до чого б тими язиками не плескало в тому немудрому часі.

З того за правило користався Стаханчик. Він ставав на столешню в генделику і випинав рок-н-ролу за бутерброди з пиріжками для молодшого за нього Ігорька і півасика на карасика – все тільки для себе. Подобалося Стаханчику і гниле пиво. Та найголовнішим було у вечорі дістатися на плоский дах і там під дерев’яними тарними ящиками полягати на десь так всяк знайдені куцегрейка, відвінтити клей Момент, зробити великий здох, а на видосі натягнути на голову поліетиленовий кульок «нормалёк».

Ми з дружиною почали вітатися з Леською після такого випадку. Ми поверталися з якогось арт-сейшн і зайшли до місцевого ринку придбати трохи городини. Тут у нас жирно поцупили гаманця. Чому жирно, спитаєте – бо ефектно. Без зайвого галасу. Пам’ятаю, так колись поцупили у однієї показної пані з декоративним кошиком гаманець, який просто лежав на відбірних овочах та городині. Пані та не була дурепою, пані та просто повернулась з Італії, де до її чисто українських дивацтв якось призвичаїлись тамошні злодії.

Тамошні – да, а наші – ні. Вкрали, як жити і воду пити. Пані навіть залементувала, а потім вже тільки заплакала. Не допомогло. Гаманця тій дурепі цяцькованій у великому червоному намисті і вигаптуваній червоним білій сукені так ніхто не повернув. А тут до жінчиної руки пристала дівоча рука і ніби якось сторожко смикнула. Перше, що зробила жінка, подивилася під ноги і побачила там ніби раптово віднайдений гаманець.

Відтоді затоваришували. Виявилося, що живе Леська у тітки в Будинку через дорогу, але у тої велике і не досить доброчинне особисте життя.. Якесь спотворене, не для принцес. А Стаханчик мав би знати Письменника. Так його всі тут кличуть… Але ж на ринку як на Чумацькому шлясі – і не тої трапляється…

- Звідки в тобі, Леська, той Шлях Чумацький.

- від дідуся… Ми з Ігорком та Стаханчиком кожного вечора за тим шляхом слідкуємо… Там таке відбувається… І прибульці, і чумацькі вози, і трипільські возики, що олігархи з України покрали. Всі і вся на Чумацький Шлях повертаються. І ви повернетесь, і я колись повернусь…

- А чому на дах тягне, а не до тітчиної оселі.

- Бо п’яниці кажуть, що вона шльондра, а я серед них немов доброзичливо чудернацьке опудало вештаюся.

- А ти не вештайся… Повертайся до тітки.

- Ага… Там що. Раз на тиждень приїде заслабла на розум матуся і почне розповідати, чому вона не може мене забрати, бо зараз такий час, що навіть у кафе, де вона прибирає, немає чого поцупити. Ось у неї від того і розум зліпився…

А ті двійко - Стаханчик з Ігорьком – хто і звідки вони…

- з Донбасу…Там дитячі будинки ніби буцегарні. З них майже всі збігають чи до Києва, чи до Криму… Ось і вони… Дядько письменник, а у вас є якась копійчина?

За звичай знаходив дві-три гривни, але в життя тієї трійці не втручався. Бо заходив якось в дитячий притулок, що по вулиці Маяковського і спромігся бачити 103 дитинча у чотирьох ігрових кімнатах – з педикульозом і СПІДом, з чотирма телевізорами и шістьома відеоприставками, з няньками зарозумілими у віці чи то бабусь чи матусь, а над цим усім простором ніби тихе скавчання здичавіло вуличної дітворі…

Те моторошне журналістське відчуття ніби оправдувало в моїх очах ту дивну вольницю дітлахів, аж поки восени 2000 року все не скінчилося.

Забрали їх у ночі і завезли в далекий заміський інтернат… Звідки Леська вибралася лише в Криму прибиральницею в ялтинському кафе, Стаханчика з Ігорьком дивним циганським чином занесло до Румунії, де їх зупинили при подальшому перетині європейських кордонів…

Нажаль, там вже не конало «Стаханчик – налей в стаканчик» і вони з Леською удруге зможуть зустрітися в майбутньому тільки вже на Чумацькому шлясі… Неозорому, повоєнному, омріяному без клею «Момент» без педикульозу та інших не рожевих шипів нашого часу. Та лише тільки тоді, коли всі стануть врешті людьми… Агов, люди!

2013 г.