Они превращаются в монстров!

• Люди на ЗЕМЛЕ...

Веле ШТИЛВЕЛД, Ігор СОКОЛ: ОБРАЛИ НЕВТРУЧАННЯ

1.
27-річна лубенчанка Валентина верталася додому після нічного чергування у лікарні. Була майже спокійна - цього разу сина відвела до дитсадка сусідка, якій можна довіряти. Попереду – звичайний мирний день, хоч і не дуже радісний. Хоч Валя давно не переймалася щодо своєї самотності, синові казала, що його тато працює на БАМі, серед тайги й ведмедів, проте іноді серце стискав жаль до себе самої. Єдине, що знала точно про батька своєї дитини – що він киянин, який приїжджав на відпочинок до Криму. Там і познайомились. Живе нібито на Троєщині – з’явився щойно в столиці такий новий район. Та й то – якщо не збрехав…

Майже завжди по дорозі додому вона зупинялась біля пам’ятника трьом піонерам-героям, чиї імена запам’ятала з дитинства: Боря Гайдай, Толя Буценко, Ваня Сацький. Тут сідала на лавочку, з’їдала порцію морозива і вже не зупиняючись ішла додому. Це стало свого роду ритуалом. Та цього разу на перешкоді стала урочиста церемонія. Коло пам’ятника стояла група школярів. По одному вони виходили з короткої шеренги, промовляли слова урочистої присяги й кожному по черзі старші – їх було двоє, чоловік і жінка, вітаючи, пов’язували червоні галстуки.

- Та ж сьогодні 19-те травня! – пригадалось Валі. Сама проходила цей обряд на цьому ж таки, традиційному для містечка місці. – Доведеться обійтись без посиденьок, смоктатиму ескімо на ходу. Не можна в такий урочистий момент втручатись… Й майже одразу думки перескочили на самотнього сусіда.

Сашко Савчук жив холостяком, їхні балкони були поруч. Колись забув дома ключі й через її, Валин балкон потрапив до своєї квартири. Але навіть тоді цей дивак не зробив бодай спроби до неї причепитись. Наче вона цього не варта, аж дивно! Може, в нього хтось є? Хоча гостей-жінок зроду не було. Втім, як і чоловіків. Відлюдьком його не назвеш – із сусідами завжди був радий погомоніти про те, про се…Але додому нікого не запрошував.

Казав, що його рідня на Київщині, десь години за дві з половиною можна доїхати. Проте їздив лише сам – до нього в гості ніхто й ніколи.

Але сьогодні таки був незвичайний день. Наближаючись до триповерхового цегляного будиночка, де вони мешкали на другому поверсі, Валентина почула з Сашкової квартири голоси. Надворі було тепло, вікна відчинені, хоча всіх слів і не розібрати, але в помешканні самітника Савчука відбувався діалог. Це незвичайно!

Тихенько піднявшись сходами, пройшла крізь свою однокімнатну й наблизившись упритул до балкона, прислухалась. Особливих зусиль не знадобилось – співрозмовники стояли майже поруч з віконним склом. Гість говорив якимсь дивним механічним голосом, без інтонацій, наче робот з дитячого кіно – така чомусь виникла асоціація. Та ще дивнішими були його слова, а не те, як їх промовляв.

-…Цивілізація однієї шостої частини Землі повільно сповзає у прірву. Маси мешканців периферії їдуть електричками й автобусами до столиць і великих промислових центрів по ковбасу. Зваж – щоб купити поганої, сірої ковбаси, бо в них і такої немає. Вже не кажучи про більш важливі речі. А ти для чого тут перебуваєш?

Які винаходи ти впровадив? Бодай щось зробив, щоб зрушити цю запліснявілу цивілізацію з місця? Чи ти забув свою місію? Нащо тебе створено? То ми тобі нагадаємо – як створили, так і ліквідуємо. Прогресор, який не виконує своїх завдань – приречений. Ми не жартуємо.

Савчук відповів тихо, Валентина ледь почула – голос його тремтів. Ніколи раніш не було чути в нього таких інтонацій, завжди був упевнений в собі. Та відповідь пролунала рішуча:

- Я дійшов думки: не можна втручанням іззовні вдосконалити чужий світ. Нехай він розвивається за власними законами. Мешканці цього світу самі мусять знайти шлях до змін. Допомагати їм у цьому – марна справа. Можна тільки нашкодити, замість вдосконалення. Наслідки тут не передбачувані. Це моє останнє слово.

- Коли такий розумний, чому не повернувся на базу? Після розгляду твоєї особистої справи – якщо б ти залишився живий – можливо, одержав би ширше поле діяльності. А ти перетворився на місцевого обивателя. Ти, досконала істота! Нібито! Тебе створювали кращі конструктори біоцентру. Задля того, щоб ти поповнив ряди цих недолугих двоногих? Ти заслуговуєш на сувору кару – правила тобі відомі.

По недовгій паузі Сашко промовив тихим, пригніченим голосом:

- Не вам називати їх недолугими. І в наших мудрагелів бувають проколи. Згадайте хоча б експеримент із схрещуванням різних сортів рослин, до того ж – різних світів, проведений на орбітальній станції. Вже не знаю, що там намудрували, але супертроянда-монстр заполонила своїми пелюстками геть усі коридори й підсобні приміщення. Екіпажеві довелось спішно евакуюватись – та що там, просто тікати! – бо для нього на станції не знайшлось вільного місця. Безголова субстанція витіснила своїх творців. Оце так досягнення суперрозуму! Ви часом самі не вмієте керувати вашими створіннями. Так що не такі ви всемогутні, як хочете здаватись.

- Це все, що ти можеш нам сказати?

- Майже. Послухайте ще одну річ: я не повернувся, бо полюбив цих людей. І став одним з них. В мене тут дім, робота, друзі. Правда, немає сім’ї…

- І вже не буде! – перебив дивний співрозмовник. – Став одним з них, і помреш, як вони. Тільки раніше.

Почувши такі слова, Валя здригнулась і, притиснувшись до віконного скла, намагаючись бути непоміченою, глянула на сусідній балкон.

Незнайомець, який погрожував Сашкові, стояв упівоберта – обличчя не розгледіти. Зате побачила, як той швидким рухом вийняв з-під картатої сорочки якийсь предмет і приклав до сусідового плеча. Майнуло щось схоже на коротку блискавку, пролунав різкий звук – наче постріл, і Савчук поволі став осідати на підлогу.

Страх де й подівся! Одним рухом Валя перескочила балконну огорожу і за мить опинилась в сусідовій кімнаті. Дивно, але гостя-вбивці – подумки назвала його так – вже не було. Наче випарувався! А сусід, блідий, як свіжопофарбована стіна, повільно сповзав із стільця. Кинулась до нього.

- Саню, я все чула! Що він зробив з тобою?

- Не можу говорити. Дай мені руку, ти все побачиш.

Помітивши здивування в очах сусідки, через силу додав:

- Швидше, бо мої сили закінчуються. Торкнись моєї руки…

Тримаючись за холонучу руку, Валя побачила дивну картину – явище, яке трапляється досить рідко й називається зоряним дощем.

Купка нічних перехожих спостерігала, як розлітаються в різні боки і поволі осідають на землю яскраві небесні вогники. Проте не бачили вони головного – як три з них, майже упритул наблизившись до земної поверхні, поступово набрали людської подоби. Опинившись в різних місцях східної півкулі Землі, три фігурки рушили у трьох напрямках: на південний захід, північний схід і південь. Один із дивних прибульців, ідучи, набув типово кавказької зовнішності. Завдання в них було одне, а місця призначення – різні.

…Видіння згасло. Сусід сидів на підлозі поруч із стільцем, з якого сповз, сорочка зачепилася за його спинку, і раптом Валя побачила неймовірну річ: в нього не було навіть сліду пупа. А це означало тільки одне: той, хто називався тут Олександром Савчуком, ніколи не родився.

Це було настільки приголомшливо, що Валентина навіть не скрикнула, а тихенько, по-цуценячому, заскавчала…

2.
На православне кладовище провінційної Єлабуги в Татарії повільно входила невелика поховальна процесія. У ній були як росіяни, так і татари, бо проводжали досить знану людину – кореспондента місцевої газети Анатолія Пенькова. Працював він і на радіо, виїздив часом до колгоспів та лісових угідь республіки, писав досить цікаві репортажі. Вмер раптово, в досить молодому віці, добре тільки одне – не мучився. Двоє, що йшли за труною, завершували тиху розмову:

- Знаєш, чим Толик був незвичайний? Іншого такого я не зустрічав.

- І чим же?

- Бухав, як усі, а не п’янів ніколи. Були ми з ним якось разом на ювілеї колгоспу «Червона райдуга». На ранок я й голови підвести не міг, а він – уяви собі! – допомагав господарю, в якого ночували, поратися в саду. А пили ж разом, і ніяких таблеток не приймав! Просто феномен! Ну й пам'ять, звичайно, як ЕОМ. Запам’ятовував геть усе – що треба й не треба…

- Журналістові всяка інформація може придатися. Тобі, може, й не треба, твоя справа – фотознімки, а йому… От цікаво, звідки він у наших краях узявся? Ні родичів, ні дружини… Яким вітром занесло саме до Єлабуги? Не таке вже популярне наше містечко. Окрім іржавого цвяха, на якому нібито повісилась поетеса Цвєтаєва, похвалитися нічим.

- Казав, що виріс у підмосковному дитбудинку. Тому й дали прізвище ПЕНЬКОВ, що сам-один як пень.

- Нехай це буде для дурників. З підмосковного дитбудинку майнув би до столиці робити кар’єру, а не до нас у глибинку. Москвичі навіть Казань мають за діру, що вже про нашу Єлабугу казати? Значить, щось приховував…Й чого це його у закритій труні ховають? Як воїна-афганця, хоч він там і не був.

- Двірник казав, що Толик упав з балкона, так розбився, що й глянути страшно.

- А ти й повірив? Хіба можна так з п’ятого поверху впасти? Треба хоч трохи головою думати, - співрозмовник докірливо постукав себе по лобі. – Якби з 12-го хоча б, та й то навряд… Щось таки негаразд було з нашим Толиком…

- А може, він – агент під прикриттям?

- То ти, друже, дешевих детективів начитався…

Люди спинились, зібралися довкола ями. Після коротенької, похапцем виголошеної прощальної промови труну опустили, на кришку полетіли грудки землі. Незабаром на свіжій могилі поставили тимчасову дерев’яну табличку:

А.Т.Пеньков. 1946 – 1981.

Постійну, мармурову дошку, на яку скинулись усім колективом редакції, мали встановити за тиждень…

3.
Це відбувалось у сонячному місті Зугдіді, неофіційній столиці Мінгрелії. Поблизу єдиного тут висотного готелю для туристів юрмились люди, яких привабив незвичайний шум. Десь на середніх поверхах місцевого «хмарочоса» вже півгодини тривала чи то сварка, чи то бійка. У відповідь на чиїсь докори й погрози час од часу лунали глухі удари й вигуки місцевого гіда й за сумісництвом – охоронця готелю Зураба:

- Ті мнє угрожаїш? Будь проклят, сабак бешений!

Піднятись нагору, глянути, що там коїться, чомусь ніхто не наважився. Зрозуміло було одне: їхній Зураб «розбирається» з якимсь непроханим гостем із Центру. Якби з місцевим, говорив би рідною мовою, певна річ. Але далі трапилось несподіване: віконна шибка розлетілась з оглушливим дзвоном, і той самий непроханий гість вилетів з вікна. Описавши дугу, він врізався у бруківку й застиг назавжди.

Ні в кого з маленького натовпу не ворухнулось в душі співчуття. Подумали інше: як за це покарають Зураба? Але той сам себе покарав.

З’явившись на підвіконні, він на якусь мить завмер, тоді із штучною «голлівудською» посмішкою помахав рукою всім, що зібрались, і кинувся головою вниз, наче спортсмен з вишки в басейн.

Все відбулось миттєво. Щойно двоє з невідомих причин сварилися, і ось – коло готеля два мерці. Що ж, для Кавказу – не така вже й дивина… Дивним було інше: міліція, яка прибула на місце події, дуже хутко розігнала цікавих, а старший у цій команді, після переговорів по рації, одержав суворий наказ: екскурсовод Зураб Чконія має бути похований обов’язково у цинковій закритій труні, а лікар, який оглядав тіло, під загрозою звільнення – коли не гірше! – має дати присягу мовчання. Щось надто дивне побачив він, глянувши на живіт небіжчика…



Того самого дня, 19 травня 1981 року, коли тисячі школярів великої країни вперше одягли піонерські галстуки, у трьох периферійних містах – Лубнах на Полтавщині, Єлабузі в Татарстані, Зугдіді в Грузії – одночасно пішли з життя троє самотніх чоловіків віком 35 років. Тільки далекі й могутні Творці знали справжнє їхнє походження. Їх було відправлено до цього чужого їм світу, щоб його вдосконалювати й вести нібито «кращим» шляхом. А вони замість того захотіли просто жити…

Січень 2015 р.

• А бактерии и цветы в КОСМОСЕ:

ЗАРАЗНЫЕ БАКТЕРИИ

Некоторые существа в невесомости превращаются в монстров. В 2006 году экипаж шаттла «Атлантис» взял на орбиту бактерий Salmonella typhimurium, главных виновников отравлений у человека и животных. Опасные создания были запакованы в специальные контейнеры, от астронавтов требовалось всего лишь опустить поршень, чтобы сальмонеллы попали в емкость с питательным бульоном. Параллельно
тот же эксперимент проводили специалисты на Земле. Перед возвращением космические микробы были зафиксированы специальным составом так, чтобы их внешний вид и ДНК остались такими же, какими они были в космосе.
Изучив привезенных астронавтами сальмонелл, исследователи выяснили, что, по сравнению с земными бактериями, у них стали иначе работать 167 генов и изменилась интенсивность синтеза 73 белков. Эти адаптации были ответом на стресс от невесомости и значительно повысили заразность S. typhimurium. Попав в космос, микроорганизмы активизировали гены, которые отвечают за формирование биопленок — объединений бактерий, внутрь которых не могут пробиться ни иммунные клетки, ни антибиотики. Поэтому в длительных миссиях, например на Марс, людям стоит опасаться не только радиации или инопланетян, но и «родных» бактерий.

ЦВЕТУЩАЯ РОЗА

Растения особенно недоумевают без гравитации, ведь их корни, стебли и ветви «узнают» , куда расти, ориентируясь на притяжение Земли, — это явление называют геотропизмом. Но у флоры есть один трюк, благодаря которому космонавты уже давно разбили на орбите грядки: растения могут определять направления вверх-вниз еще и по источнику света. Они принимают лампочку за солнце и тянутся к ней, компенсируя отсутствие силы тяжести. И тем не менее невесомость сказывается на растительной физиологии.

В 1998 году астронавт шаттла «Дискавери» Джон Гленн посадил на орбите розу сорта Overnight Sensation («ночное чувство»), чтобы изучить, как она будет пахнуть за пределами Земли. Оказалось, что в невесомости цветок источает совершенно иной аромат. И хотя в космосе роза пахла слабее, основных компонентов, ответственных за характерный аромат — фенилэтилового спирта, цитронеллола, гераниола и метилгераниата, — выделялось больше. Позже японская компания Shiseido воссоздала парфюмерную композицию растущей на орбите розы в аромате Zen.

http://kpnemo.ws/kubrik/2013/12/17/lyubopytnye-fakty-o-blizhnem-kosmose/