Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.11

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.11,

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

– Скажіть, Єво, тільки чесно, вам не страшно жити з таким звіром? – З Наумом, чи що? Так він же в мене, як баранчик... – Так киньте ви прикидатися... – Я ніяк не уторопаю, скажіть конкретніше... – Я про дзеркало. – А що дзеркало? – Я бачила в ньому свою смерть! – Ви більше нічого там не побачили? – Послухайте, Єво. У переддень Нового року на всяк випадок щільніше зачиняйте по ночах свої двері. А мені це вже не допоможе. – Це чому ж? – Стара я вже усе пам'ятати: закрию, не закрию – яка різниця. Від своєї смерті нікуди не підеш, але ваше дзеркало я б винесла туди, відкіля ви його взяли. Шкідницьке воно... – Женю, що вам дати, щоб ви закрили свій рот? – Ой, Євочко, дайте мені двадцять копійок!.. Я вам їх, їй Богу, віддам... – Женя, ви б при дітях не божилися, адже усе рівно збрешете... – А ти так просто дай, залюбки... Усе рівно незабаром помру. – За двадцять копійок, Євгеніє Марківно, я і Мишкові, і Ідочці куплю по пачці морозива... – Бабуле, ходімо по морозиво! – жваво утручаюся я. – Дістанеш ти в неї морозива, онучку... – Він вам, Євгеніє Марківно, не внучок. – Але і морозива ти йому за так просто не купиш. – Женю, вже йдіть! Вам треба буде зігріти води, так ви її не одержите!.. – Скільки треба буде мені води, стільки зігрієш. Адже війну ти пройшла, у сталінській евакуації була. Совість заїсть... – Воду зігрію, а грошей не дам! Йдіть вже до себе , Євгеніє Марківно, з миром... На шістьох чоловік у родині двоє працюючих – дід і мати. Дід півзарплатні по-батьківськи пропиває, а мати одержує гроші, з яких половину віддає бабусі Єві, а за другу харчується і вдягається сама, та ще мене водить в імпортних костюмчиках по вихідних. Хоч цих вихідних днів не так вже в неї багато – якихось три неділі на місяць, потім настає час комплектації і двох-трьох безсонних ночей, потім усе починається по-заведеному... Ми як і раніше ходимо з бабусею Фірою по воду, але все тяжче й тяжче нести їй це питне цебро. І от уже питні цебра стала приносити відразу після школи в будинок Іда, а нам залишився ритуал з бідончиком, який бабуся з моєю допомогою майже щодня заповнює водою. У сусідньому “пеналі”, по правий від нас бік потихеньку спивається Станіслав Адамович Білошицький. Тепер він більше не бухгалтер. Тепер йому не підвладна стихія чисел і букв, і він шукає те, що пошле йому Бог. Але загальний людський Бог, як видно, не квапливий. Зношуються штанята-дудочки в Олега, і до пізньої осені його теж закутують у ватяну тілогрійку, що для хоч якої-небудь видимої респектабельності обшиває турботлива Емма Аркадіївна акуратним зеленим шовком, від чого здається, що так все має бути й в Алика, але тільки він, шалапут, десь відідрав свій шовковий паланкін… Ні, нічого Алик не віддер. Він просто замінив зовнішній шовковий паланкін захисного кольору на невигадливий паланкін з дешевого ситцю гостинної Лідчиної постелі, куди тепер ухожий не тільки він, але і Жорка Кожан, і Беня Усман.– Цей Беня, що, не має мозків? – гарчить по ночах бабуся Єва.– Швайк, Єво, нехай буде ніч, – в'яло відгукується дід Наум... Синок московського професора Красницький Юрко – небіж Білошицького Стаса. Стас Адамович гине. Його двоюрідний московський брат у силу якихось священних сімейних зобов'язань приїхав рятувати свого двоюрідного братця, а заодно привіз – звалив на голову Емми Аркадіївни усе своє московське сімейство, оскільки випадково на одній з лекцій з політекономії дуже схвально відгукнувся про маршала Пілсудського, то ще Юзефа, за що одержав клеймо польського буржуазного націоналіста і був переведений зі зниженням у посаді до одного економічного київського вузу, де, власне, опальну московську професуру чекали, але Пілсудського там так само не любили, як і в Москві. Через кілька років професор Красницький остаточно осів у приміському Ворзелі і спився сам слідом за своїм братиком, але в ту далеку пору моїм дитячим кумиром став синок професора – Юрко. Я якось не відразу, але дуже докладно почав розповідати Юркові про те, що за сни і бачення переслідували мене. З дзеркалом Соломона, щоправда, я намагався більш не експериментувати – верх брало звичайне “негеройське” боягузтво, але в дечому для самого себе я хотів розібратися... – Юро, а що буває міцніше за сон? – Смерть. – А я її відчую? – Тільки тоді, коли почнеш умирати... – А потім? – Потім – нічого. Адже ми матеріалісти. – Це значить, що після смерті мене не стане?

– Так!

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.10

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.10,

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

Я засинаю. Мій місячний хлопчик бере за руки знайомих і незнайомих мені сявок і недолітків і веде їх на місячні гойдалки, від яких уже не відірватися. Дівчиська і хлопчиська міцно тримаються за сріблясті поручні і несуться в нескінченність нічного неба.

Ця нескінченність нікого вже не лякає. Усі ми захищені щільним місячним світлом, що проливається на нас крізь дзеркало Соломона, якому я тепер перестав показувати маленького свого язика, і хоча воно вже кілька днів мовчить, довірив йому свої сновидіння…

Дивне це почуття – бачити одночасно, як вибухає на старті ракетно-пусковий комплекс і прямо в мене на очах гине рядовий Радянської армії Олег Білошицький, як заштовхують у карцер “на укорот” хвацького молодика Алика Молчанського, і крізь вузеньке заґратоване віконце до нього долинає голос п'яного наглядача:

– За вчорашнє тобі, Бідоне, доведуть термін до “вишки”.

В учорашньому залишається жагуче розкріпачена злодійка в законі Лідка і її чаклунські моторошні зойки з приводу спокушання дівчат, а потім п'яне наставляння юного злоденяти на шлях щирий...

Всіх істин барачного подвір’я сплячому маленькому хлопчику не довідатися. За вікнами настає братання Першого Білоруського і Третього Українського фронтів, стогнучи на весь двір, хоробро оргазмує відчайдушна хвойда Лідка, між її барачним “пеналом” і нашим хропе як справжня баба Йожка, старезна п'яниця баба Женя, чиє лихо є вже в тому, що якось її “пенал” приймуть за злодійське Лідчине кубло, і три здорових тюремних лосі зґвалтують бабусю по п’янці. Трапиться це не скоро, але під третім із ґвалтівників бабуся помре, подарувавши всій трійці моторошну за злодійськими мірками статтю – групове зґвалтування з обтяжливими обставинами…

Є речі земні. Вони від початку до кінця існують у своєму земному втіленні й очевидні від зачаття до останнього подиху. На таких речах тримається земна юдоль. І в неї вірять усі, хто один раз утрачає свою місячну, а потім і сонячну складову. Принаймні, в Алика Молчанського колишня злодійка Лідія видавила його найтоншу місячну сутність у цю по-літньому безхмарну вересневу ніч. Її хиткий совиний лемент перетворив зростаючого, але добре знайомого мені паливоду на невпізнанного злісного пугача...

З тієї ночі на Булочній та Червоноармійській почали громити ларки і кіоски, і вчорашні офіцери зі СМЕРШ'а, що перекочували в Київське УГРО, підняли на засідки полк Особливого призначення. Юний пугач ще не набув фартового злодійського хисту, а полювання на злодія-початківцяя почалося... Міцне і нещадне...

Та й Лідці в жаркій її постелі одного юного ганиф –пугаченяти було, звісно, замало...

За заявою Білошицьких у баби Жені відключена газова плита. Саму плиту відразу по розпорядницьки відібрали і передали комусь на Зелену барачну вулицю, а баба Женя заходилася готувати їжу на старенькому примусі. Запах гасу від однієї довоєнної конфорки перебиває запах усіх газових конфорок із шести інших “пеналів”, де пихкає по дві, а то й по чотири конфорки.

Був би це не наш спільний червоний барак, а якась напівміфічна реактивна Хатинка-з-Гарматии, то злітала б вона в небо не від наших вісімнадцяти газових умовних сопел, а від одного реального гасового сопла легендарного бабчиного примуса. На вигляд і по суті, – кепська справа, але за відсутністю іншої теплової зброї баба Женя драїть свій скарб демонстративно піском у палісаднику Білошицьких, іноді забуваючи й кидаючи його прямо під осіннім дощем. Тоді я знаходжу запчастини від цього древнього дива Маніту і передаю їх бабусі Єві. Бабуле Єва передає підібране юним слідопитом майно бабі Жені, а сама рік за роком читає одну єдину настільну книжку “Слідопит” Фенімора Купера в обкладинці слонового кольору.

З бабою Женею в наш будинок уривається перегар, але їй не відмовляють зігріти тазик води “попарити старі кістки”. Далі передньої сусідку не впускають – злодійкувата та хвацька, вона весь час намагається прорватися хоча б у центральну світлицю. Та якось при відвідинах баба Женя клякне. Її погляд упирається в старе трюмо з дзеркалом Соломона, і стара жінка скрикує, вбачаючи в ньому щось від усіх інших до пори приховане, сакральне і невідворотне. Схоже, вона бачить свою страхітливу майбутню смерть. Вона здригається, задкує і наступного ранку заносить у наш будинок колись зниклі один за одним ножі.

– Здається мені, Єво, між добрими людьми не прийнято віддавати гострі речі, але, – отут баба Женя мудро піднімає правий вказівний палець, – та віддам-но я вам ваші столові ножі тупими. Адже з тих пір, як їх у вас позичила, ні разу я їх не точила...

– Так вже і позичила, Євгеніє Марківно? – намагається уточнити моя бабуся, але жінка з лайливим ім'ям (чомусь дід посилав бабусю, а та його туди ж і завжди на ту ж саму адресу – до Євгенії Марківни), добродушно пропускає укол бабусі і говорить жахливим шепотом…

Юрий Контишев: "Письмо к маме", спето в первые дни нашествия на Херсон

Юрий Контишев: Письмо русской маме из фронтового Херсона,
 поэтическая листовка

Автор текста - солдат оккупационных войск

• В Херсоне сегодня трудно. Сегодня хоронили шесть украинских парней из территориальной обороны... Трудно сегодня и больно. Но и до врагов не сразу приходит осознание западни...
• И в это время по сети по две стороны войны прозвучало одно  стихотворение, написанное от имени русского солдата-оккупанта... Оно  быстро разлетелось по интернету, и теперь его распространяют, как листовку.
• Стихотворение русского солдата: 

    

Мам, я в плену, но ты не плачь.

Заштопали, теперь как новый.

Меня лечил херсонский врач

Уставший, строгий и суровый.

Лечил меня. Ты слышишь, мам:

Я бил по городу из «Градов»,

И полбольницы просто в хлам,

Но он меня лечил: «Так надо».

Мам, я - чудовище, прости.

В потоках лжи мы заблудились.

Всю жизнь мне этот крест нести.

Теперь мои глаза открылись.

Нас провезли по тем местам,

Куда снаряды угодили.

А мы не верили глазам:

Что мы с Херсоном натворили!

В больницах раненых полно.

Здесь каждый русских проклинает.

Отец, белей, чем полотно,

Ребенка мертвого качает.

Мать, я - чудовище, палач.

И нет здесь, мама, террористов.

Здесь только стон людской и плач,

А мы для них страшней фашистов.

Нас, мам, послали на убой,

Не жалко было нас комбату.

Тут мне херсонец крикнул: «Стой!

Ложись, сопляк!» - и дальше матом.

Он не хотел в меня стрелять.

Он - Человек, а я - убийца.

Из боя вынес! Слышишь, мать,

Меня, убийцу, кровопийцу!

Мам, я в плену, но ты не плачь.

Заштопали, теперь как новый.

Меня лечил херсонский врач

Уставший, строгий и суровый.

Он выполнял врачебный долг,

А я же, от стыда сгорая,

Впервые сам подумать смог:

Кому нужна война такая?

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.9

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.9

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

– А чому б і ні? Спирт не коньяк. Від нього і зовсім проблем не буде, а то від коньяку, чи знаєте, у мене звичайно йдуть дивні запаморочення.

Усі весело посміхаються. Кельбас наливає собі на денці, а дідусеві двічі по вінці – бойові фронтові за найважчу в їхньому житті перемогу. Схлипує Єлизавета Петрівна – на фронті загинула її сестра Нюся.

– Нюся це хто? – дивуюся я, не прожувавши як слід величезний шматок домашньої локшини.

– Нюся – це Настасія.

Увесь цей час підполковник сидить у своєму кріслі. Не піднімається він, коли ми вже починаємо прощатися. Тільки міцне чоловіче рукостискання – спершу з дідом, потім із мною.

– В армію служити підеш?

– Я хочу бути пожежним.

Іван Захарович супиться, Єлизавета Петрівна з тривогою спостерігає.

– Лізо, а подай-но цьому юнакові пожежний автомобіль!

Я ціпенію. Із сусідньої кімнати Єлизавета Петрівна виносить найсправжню пожежну машину з висувними сходами і дзвоном голосного бою.

– Це стародавня машина. Такі були ще до війни... У Німеччині...

– Але своїх машин їм було замало, – з докором промовляє Єлизавета Петрівна.

Я від здивування німію. Навіть “Спасибі!” застряє в мене в горлі. Тепер Кельбас сміється:

– Грайся в пожежних, тільки з сірниками не пустуй.

– Спасибі! – прориває мене.

У діда на очах сльози. Схоже, він не говорив Кельбасу, що приїде з онуком. Телефоном дід не користався й у гості приходив зазвичай, – коли вважав належним.

Я несу свій пожежний автомобіль, у якого, як у справжнього корабля, уже є ім'я – Настасія. Я син капітана, мати в мене – морячка, і без імені автомобіль мені чужий.

Увечері пожежний крейсеромобіль Настасія займає почесне місце в моєму маленькому гаражі. Він чудесним чином опинився у світі, у якому ще вчора тихо блукав по кімнаті місячний хлопчик...

– Спиться-сниться, – любить промовляти мені мати. Ночами мені сняться місячні чоловічки, що катаються на місячних гойдалках. Униз та вгору...

Лікарі стверджують, що в мене в силу незрозумілих їм причин ослаблений вестибулярний апарат, і що в майбутні космонавти мене не приймуть. Майбутні тому, що поки що в космосі ще не побував жоден космонавт Землі. Тільки оті чотириногі... Лайки зі Стрілками... А лакових колготок без стрілок ще не носять... Навіть найкрутіші стиляги.

Олег – стильний хлопчик. У нього на голові збитий жмутом кок, на ногах штанці-“дудочки” і строката “парагвайська” сорочка. А Алик – “практикант із зони”, як презирливо говорять про нього у нас у хаті, звикає до простенької казенної тілогрійки.

– Обношує про всякий випадок, – єхидничає екс-ад’ютант Білошицький.

– І за колючкою люди притираються і живуть, – обережно веде дід Наум.

– Хто притирається, у того пір’я на дупі обтирається, – єхидно продовжує Білошицький.

У Наума по вилицях йдуть жолваки.

– А чи ходили ви, приміром, Білошицький, в атаку?

– Нам, штабним, при відступі теж автомати давали...

– А, скажімо, при наступі? Подвійну порцію за убитих?

– А чого ви так переймаєтесь, старшина Федоровський?

– Та я таких як ти, штабна пацючина!..

– Я щось вас не зрозумію, Науме Борисовичу, – починає ображатися за чоловіка вислогруда дружина штабного пацюка. – Ви то зі Стасом п'єте за ваше фронтове братерство, а то готові розірвати його на шматочки. Ваше щастя, що він такий м'який і сумирний. Уже краще б сіли та випили наливочки в холодочку, поки ваша Єва Карпівна вас не ущучила.

– А що, і ущучу, якщо буде говорити гидоту сусідам. Теж мені герой – у нього і фронт і довоєнні табори в одній каші намішані. Можете уявити, Еммо Аркадіївно, як мені з ним. Слава богу, хоч дитина заснула... Науме, принеси графинчика із нашою наливочкою. А то тобі тільки чужу сьорбати. У вас, Еммо Аркадіївно, з якої ягідки буде?

– З аґрусу, Єво Карпівно. А ваша з чого?

– Із крові безневинних дитят... – брякає миттю повеселілий Наум.

– Науме, ти формений ідіот! Зі смородини, – звертається бабуся без тіні зніяковілості до Емми Аркадіївни. – Самого тебе незабаром у діточки запишуть, – відразу жваво звертається вона до чоловіка.

– Це, Євочку, чому ж?

– Так мозки в тебе, старий дурню, висохли!

– Це усе через хімію, – скаржиться Наум Білошицькому. – Гальванічний цех, молоко по п'ятницях. Даремно по п'ятницях молоко, Стасе, не наливають.

Тепер чоловіки переходять на ти...

– Твоя Іда... Мій Олег... Цей Алик...

Я засинаю. 

Крізь сон чую, як Олег, прокравшись під віконце, щось шепотить Ідочці, та сміється, бабуся Фіра відхаркує у газетний кульочок хряки, прямо в обличчя лисому генсеку, що оголосив про семирічку, а в цей час тридцятирічна злодійка Лідка, що недавно вийшла після трирічної відсидки, яка живе в третій від нас квартирі, повчає молодика в тілогрійці, стягуючи її з Алика, як видно, надовго:

– Сявок та недоліток не чіпай! За них рік за рік на зоні дають, та й у самій зоні в тебе між сідницями буде протяг... Ось тоді й кукурікнеш – на весь голубник. Уже якщо дуріти, дурій... Але з такими як я. Я і ціну тобі призначу, і ремеслу навчу...

Юрий Контишев: Письмо русской маме из фронтового Херсона, поэтическая лис...

Юрий Контишев: Письмо русской маме из фронтового Херсона,
 поэтическая листовка

Автор текста - солдат оккупационных войск

• В Херсоне сегодня трудно. Сегодня хоронили шесть украинских парней из территориальной обороны... Трудно сегодня и больно. Но и до врагов не сразу приходит осознание западни...
• И в это время по сети по две стороны войны прозвучало одно  стихотворение, написанное от имени русского солдата-оккупанта... Оно  быстро разлетелось по интернету, и теперь его распространяют, как листовку.
• Стихотворение русского солдата: 

    

Мам, я в плену, но ты не плачь.

Заштопали, теперь как новый.

Меня лечил херсонский врач

Уставший, строгий и суровый.

Лечил меня. Ты слышишь, мам:

Я бил по городу из «Градов»,

И полбольницы просто в хлам,

Но он меня лечил: «Так надо».

Мам, я - чудовище, прости.

В потоках лжи мы заблудились.

Всю жизнь мне этот крест нести.

Теперь мои глаза открылись.

Нас провезли по тем местам,

Куда снаряды угодили.

А мы не верили глазам:

Что мы с Херсоном натворили!

В больницах раненых полно.

Здесь каждый русских проклинает.

Отец, белей, чем полотно,

Ребенка мертвого качает.

Мать, я - чудовище, палач.

И нет здесь, мама, террористов.

Здесь только стон людской и плач,

А мы для них страшней фашистов.

Нас, мам, послали на убой,

Не жалко было нас комбату.

Тут мне херсонец крикнул: «Стой!

Ложись, сопляк!» - и дальше матом.

Он не хотел в меня стрелять.

Он - Человек, а я - убийца.

Из боя вынес! Слышишь, мать,

Меня, убийцу, кровопийцу!

Мам, я в плену, но ты не плачь.

Заштопали, теперь как новый.

Меня лечил херсонский врач

Уставший, строгий и суровый.

Он выполнял врачебный долг,

А я же, от стыда сгорая,

Впервые сам подумать смог:

Кому нужна война такая?

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.8

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.8

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

У перші дні війни таких же як він розконвойованих відправили спішним етапом на фронт у штрафний маршовий батальйон, але по дорозі на цей самий фронт кримінальники, перебивши супроводжуючий конвой, розбіглися, і до штабу дивізії дійшли тільки три калмики та два євреї. Їх відразу б розстріляли, але в діда Наума виявився акуратно обгорнений навколо його худорлявого тіла червоний полковий прапор.

Потім, переживши окопи і першу кров, одержавши контузію і важке бойове поранення, він був переведений у мотострілковий полк старшиною, і в цьому полку, дійшовши від Волги до Ельби, заслужив медаль “За відвагу”, два ордени Слави й орден Червоної зірки. Медалей за узяття і звільнення в нього було аж три: Кавказ, Крим, Будапешт, і, нарешті, Ельба, де в останній день війни вистрілила остання німецька гаубиця, що ледь не відтяла життя командира полку і його самого відразу...

За такий подвиг належала перша Слава, але дід навідріз відмовився вступити в КПРС, виворіт начиння якої спостерігав у сталінських таборах ціле передвоєнне десятиліття.

Довгі роки фронтові однополчани розшукували одне одного. Івана Захаровича до сорок сьомого кидало по госпіталях, а Наума Борисовича того ж сорок сьомого після демобілізації прибило до Києва. Але перша зустріч відбулася в них тільки через десять років. Тепер ми вже йшли не на перше їхнє побачення...

– Я, Мишку, тебе серйозно запитую: ти на фронті був?

– Ні...

– А від ворожої шрапнелі стискувався в окопі?

– Ні...

– А передову замітку про бравого старшину Федоровського у фронтовій багатотиражці читав?

– Діду, я ще читати не вмію.

– А я вмію, читав... І ця замітка була про мене. Так що якщо мені наллє Єлизавета Петрівна фронтові сто грам, ти щоб як розвідник мовчав. Зрозумів?

– Еге ж!

– Не “еге ж”, а “так точно” чи хоча б “єсть!” відповідай!

– А що воно: “єсть”?

– Пам'ять є, Мишку, пам’ять... Війна – це жахлива штукенція.

Дід нервово дістає з фронтового залізного портсигара справжню папіросу “Біломор”, котрий, між іншим, він сам колись будував, – витягаючи її через обмежувальну гумку. Таких гумок у портсигарі дві штуки. Під однією ще трохи “біломорин”, під другою – для “японських” дорогих сигарет – “цюжих” та дарованих, спочиває одна ароматна сигаретка. Хтось почастував старого цигаркою з ментолом.

Сам дідусь звичайно купує не більш п'яти цигарок, щоб узяти відразу на цілі п'ятнадцять копійок і браво вимовити: “На всі!”, і за тим сховати незручність дуже небагатої людини. В мені щось запекло протестує проти того, що така легендарна людина настільки незаможна! Але дійсний шок ще попереду.

Нам відчиняє Єлизавета Петрівна. На ній ошатний фартух, під яким строге вовняне темно-бузкове в дрібну нечасту сніжинку плаття. Волосся у неї гладенько зачесане. Вона надто приємна, але риси її правильного російського обличчя викликають у мене подив. Утомлені обличчя жінок нашого двірського і вуличного інтернаціоналу можуть бути якими завгодно – і строгими, і мудрими, і виразними, але щоб от такими шляхетними і зовсім правильними...

Це справжня російська жінка, і я відчуваю її не зовнішнє, а якесь дуже глибинне, хоч і зовсім незрозуміле мені тепло. Відкіля воно в ній береться? З якої грубки?!. Невже в ній живе та сама сонячна сутність, що пройшла з нею таке важке і довге життя?

У бабусі Фіри я б про це запитав, а в самої Єлизавети Петрівни – не зважуюся.

– Проходьте, – ні слова більше.

Ми чемно вітаємося. Кельбас сидить у кріслі. Ноги його прикриті пледом, милиці стоять ледь віддалік, майже у закутку. Дідусь і я сідаємо на величезний шкіряний диван. З засклених вікон-бійниць у старовинних шафах на нас дивляться дорогі корінці книжкових обкладинок. Очі підполковника виглядають утомленими через набряклі мішки.

Дід Нюма і його бойовий командир про щось неквапливо і тихо розмовляють. Єлизавета Петрівна вносить на підносі бульйон з домашньою локшиною в порцеляновій супниці, акуратно нарізану арнаутку і маленький штофик з коньяком.

– Науме Борисовичу, пробачте, що в нас у домі немає горілки. Не тримаємо. Іванові Захаровичу заборонили. Знайшли цукровий діабет...

– Сім лих – до біса всіх, – сумно сміється бойовий офіцер. – Але коньячком ми ці лиха продавимо.

– Ти тільки не захоплюйся: чарочку, другу – куди не йшло, а третьої щоб не було. Науме Борисовичу, ви простежте за ним, будь ласка.

На столі з’являються крихітні грановані “пупсики” на тоненьких ніжках. Дідуньо крякає, Іван Захарович починає сміятися.

– Горілка – не ікебана, ми – не японці. Як то російському солдату фронтовику хоч два, хоч три цих пупсики. Що з того дива станеться? Діставай, Лізонько, офіцерські, фронтові, а то якось ніяково.

Єлизавета Петрівна готова до подібного повороту подій і вносить загорнену в білий вафельний рушник сріблясту не солдатську флягу і дві такі ж сріблясті п’ятдесятиграмові стопки.

– Трофейні, будь би вони не від Бога... Завжди придатні для вияву бойового братерства. Але у флязі розведений спирт. Спирт будете?

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.7

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.7

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

Наступне стало відбуватися зовсім не відразу. Скоріше здалося, що, власне, нічого особливого не відбувається, хіба що тільки яскравіше став світити місяць, немов розрізаючи дзеркало трюмо по лінії, що я прокреслив. Ця лінія почала поступово висуватися, перетворюючись, як мені тоді здалося, у сріблистий лоток суспільної хліборізки. Таку хліборізку я якось побачив у фабричній їдальні, і вона вразила мене блиском хромованих деталей. Але сьогодні цей лоток став повільно подовжуватися, поступово перетворюючись на сріблясту доріжку, що повільно бігла мені назустріч. Незабаром вона вже була біля моїх ніг.

Я відступив до пічної груби на крок. Доріжка неспішно дотяглася до моєї нової диспозиції, я спробував зробити ще крок і збагнув, що відступати мені більш нікуди. Отут я вже був вирішив злякатися, але замість цього мені довелося здивуватися. Просто від мене до постеленій у просторі кімнати місячній доріжці вийшов зовсім ідентичний мені подорожанин тонкого сріблясто-місячного кольору!

Насамперед, він обернувся до мене і посміхнувся тихою щасливою посмішкою. Потім підняв у дивному вітанні руку. У повітрі зависли п'ять розчепірених пальчиків. Його долонька була спрямована мені в очі. Я встиг запам'ятати його місячні трусики і таку ж місячну маєчку, але мої очі стали зліпатися, і я повільно повернувся до себе у постіль, залишивши хлопчика розбиратися з усім тим світом, що викликав із дзеркала і спровокував сам.

Потім я повільно ліг і укутався ковдрою. Під ковдрою для м'якості був ще чийсь жіночий старий халат. Стало дуже затишно. Мені захотілося спати і бачити дивні, майже реальні сновидіння. Напевно, так все і було, оскільки очі залишалися в мене ще довго і дивно відкриті.

Хлопчик, обережно ступаючи, але анітрошки не метушачись, пройшов кілька кроків по незвичайній, немов місячній доріжці, і раптом уперся в поверхню дзеркала, виставивши вперед пружно долоньки. Він немов спробував ввійти в дзеркало Соломона, але, на диво, ця спроба виявилася не дуже щасливою. Дзеркало його не впустило до себе . Я готовий був піднятися і прокричати, що знаю, чому це не відбувається, але хлопчик ще раз строго подивився на мене і начебто наказав мені одне єдине: “Спати!”

“Який ти дурний!” – спробував обуритися я.

“Не дурніший за тебе!” – образився місячний хлопчик. – “Адже я знаю, що якщо провести тепер велику подовжню лінію...”

“От і проведеш її завтра!”

“Але завтра я буду знову спати з мамою на розкладачці!”

“Ти більше не спатимеш з мамою на розкладачці – ти уже підріс, і поки тобі не куплять диванчик, ти будеш спати прямо отут”.

Чомусь здалося, що мене згорнуло клубком і завертіло в північному вихрі. Місячний хлопчик приховався в мені до пори. Він здавався старшім і мудрішим за мене, він пророкував і знав моє недалеке майбутнє, що колись самому мені здавалося далеким і значним. Він першим цілком прозаїчно заговорив про те, чого сам я очікував, як дива. Він ніби прочув увесь мій дивосвіт…

Але насправді виявилося, що сьогоденним живочудом у мені був цей місячний бурлака, та ще дзеркало, зустріч з яким повинен був підготувати цьому дивному хлопчику я.

Нараз здалося дивним, що живе в мені тільки місячний хлопчик, і захотілося неодмінно запитати в мудрої бабусі Фіри, чи існують сонячні хлопчики і взагалі, сонячні люди. І по яких доріжках крокують вони в просторі, і чому ця ніч така нескінченна і майже безкінечна...

Я засинав, а разом із мною засинало місячне сяйво, розчиняючись у просторі, де ніхто вже не міг йому здивуватися...

Наступило завтра. Але самим непередбаченим чином розмова з бабусею Фірою про дива минулої ночі відсунулася, та так до вечора і не відбулася. Справа в тім, що по всіх прикметах самого досвідченого домашнього знахаря Хави Кальмівни – бабуле Єви – я мав за честь видужати, і вона поставила перед собою мету вибілити начисто стіни, як у горенці, так і у світлиці. Коридор білила звичайно мама, але зараз, коли вона ходила відпрацьовувати “будівельні” години, його теж вирішила вибілити бабуся.

Щоб я не мішався в бабусі під ногами в теплу осінню неділю, мене відправили з дідусем на зустріч з відставним підполковником Кельбасом Іваном Захаровичем, якому на Ельбі відірвало німецьким снарядом ногу, але сам він залишився живий, оскільки своїм старшинським тілом його прикрив дідусь.

Дідусю дали, вірніше, не дали орден солдатської Слави першого ступеня, спішно замінивши його на орден Червоної зірки тільки тому, що колишній “зек” Наум Борисович, розконвойований ще в передвоєнному 38-ому, залишався в ГУЛАГ'у до самого 41-го року.