Веле Штилвелд: Собрання комбайнерів. Баба Мільтона
Дія бувальщини, з’єднана з плакатною атмосферою — цілісний текст, що звучить як легенда, як пам’ять про восьмидесяті на Кіровоградщині, але я як свідок підтверджую - саме так все і було... .
Діло було в восьмидесяті — на Кіровоградщині, де пил стояв до неба, а дизель пахнув, як святе миро. На полі стояли три комбайни: один справжній, два для показухи. Під ними земля дихала, як стара кобила після жнив.
Голова зборів, дядько з вусами, почав:
— Товариші, ми — хребет нації.
І тут хтось із залу буркнув:
— Хребет, кажеш? Та ми вже той хребет три роки як на зламі тримаємо.
Сміх, кашель, пляшка пішла по колу.
А потім знайшли на полі чоловіка без голови. Тіло — в керосині, голова — десь у мишачих норах, бо бригада переїхала, а миші розтягли черепки від Черемушок по норах, як святі мощі.
Розслідування повели на одиноких жінок. Признала тіло тільки баба Зіна, однозуба, вісімдесят років, кличка — «Однозуба».
— Це Федір, — сказала вона, — він у мене був останнім. Пом’янув Петра. І тут він прийшов, майже не на своїх. Це не я, а Василь із сусідньої бригади. Пом’янув і цього.
І цей підтягнувся до столу, а обезголовлений так і лишився лежати посеред поля, як пам’ятник усім, хто не встиг стати першим.
А потім зібралися на виїзне розслідування — баба Мільтона головувала. Комбайнери пили, сперечалися, хто кого переїхав, хто кого любив, а хто кого забув. На столі — пляшки, черепки, миші, що гризли хліб і слухали, як люди сваряться за правду.
Баба Мільтона стояла посеред кімнати, тримала пляшку горілки й стару фотографію Федора. Її очі світилися, як лампа над столом, а голос сипався, мов зерно з дірявого мішка:
— Виїзне розслідування, кажете? Та виїхали вже всі — хто в землю, хто в спогади.
Світло згасло. Комбайни стояли, як тіні.
А десь у темряві шепотіло:
— Рано чи пізно в Україні вічні другі виходять на перші ролі. І тоді ховайся, бо вони себе не прощають — ніде і ніколи.
Комментариев нет:
Отправить комментарий