Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.14

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.14

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

– Дозвольте поцікавитися, чи це з об'єктивки?

– Ні, люба, з життя. Я сестра того загиблого майора. Спеціально за дівчинкою приїхала в гарнізон, мені брат перед смертю про дівчинку писав, і те, що вона циганочка, і те, що розмовляє з упином. Ні, не заїкається, а як би перед кожною фразою, саме фразою, думає дуже дивно, як би перекладаючи ці фрази для себе з якоїсь неземної мови...

– Чому неземної?

– Дивно, ви постійно мене перебиваєте?

– Вибачте, не перебиваю, а дошкуляю природною жіночою цікавістю.

– Гаразд, усілякі ваші питання залиште на потім. Ось що найважливіше: дівчинку мені навідріз відмовлялися віддавати на тій підставі, що вона будцім-то відчувала собачі душі, і тільки відібрані нею песики виживали на центрифузі, а отже, всі ці знамениті Стрілки та Лайки – її хрещениці та хрещеники, а ось ті псини, що згоряли на старті і задихалися від жаху – то тих барбосів привозили справді з усієї країни. Їх представляв на тому космодромі, я не зараз жодним словом не обмовилася, справжній собачий авіагенералітет. Але генеральські сучки з кобельками до випробувань не допускалися. 

Їх відводили на псарню, де завідував одноногий вільнонайманий лісник Фомич, який, мов дивний покруч, доживав серед псів свій дещо не людського вік, через те, що колись його саме там, у тамошньому  тайговому лісі подер ведмідь, а пестила собак і правила серед них  – з виду дикувата та вічно скуйовджена Вірка. 

Мені писали, що після її від'їзду собаки вили від туги ще декілька днів. Деяких прийшлось навіть приспати… Але взяти її до себе я так і не змогла, бо вирішувала не я, а вона, бо бачте я виявилася ніби-то не її собачою сукою, а ось тут вона прижилася і навіть ожила, хоч собак тут не видно. Бо вона, мабудь, може вибирати не лише гарних собак, а й добрих друзів... Зі слов'янських дітлахів обрала собі лише Жорку, та ще цих двох дивних єврейчиків.

– Ведмедик наче напівкровка?

– Ти не по крові дивись, а вихованню! У сім'ї Шкідченка прабабка - ортодоксальна юдейка, єдиновірна жона відомого равіна Шнеєрсона, і своє українське прізвище він по життю пустить на ниць, бо стане найпершим у Києві сіоністом... Це ніби Біла рука друг індіанців, тільки трохи завзятіший. Напівкровки своїм слов'янським батькам не спускають, тим більше, якщо ті йдуть із сім'ї. А в нього вдома не сім'я, а цілий кагал. Веніамін швидше прийме російський уклад, б о колись мати його була у сталінській евакуації, а Шкідченко своє не прийме нізащо! З ним усі намикаються і викинуть на те ж собаче сміттєзвалище, де він і стане чудово верховодити, не прийшовши до жодного берега, а Вєрка... Боюся я за неї: вона відверто жертовна. Навіть страшно...

– А всі ці трусики, які вона так жваво показувала Жорці?

–  То все брехня: Вірка не покаже. Бо вона із погорільців.  Де і коли горіла – невідомо, але те, що обгоріла в усіх інтимних місцях, це точно.

–  А що в неї на грудці?

– Сенситивна аномалія, фахівці кажуть, що це начебто своєрідне віконце, в якому розташований екран сенситивного прийому, на якому і виникають оті дивні червоні літери... Їх вивчають, але Вєрка не дається, пручається і вже навчилась їх приховувати, а цей регулярний рентген її просто вб'є, і вона вже скоро загине від зайвого опромінення...

–   То нехай відкриється, порадьте їй...

–   На жаль, в її "собачому мисленні" я відкинута нею сука, бо не зуміла доглянути її батька – він досить швидко змарнів і помер від  надміркової радіації, а інших сук вона для себе не вибрала. Зараз її займають цуценята, такі, як Жорка, Венічка, Ведмедик... З дорослих "сук" вона з часом, можливо, вибере вас...

– Навіщо ж ви так брутально, Ольга Іванівно?

– Оскільки ти і є сука, така ж неприкрита, як і ті, яких Вєрка бачила у зграї на полігоні тому космічному, північному...

–   Це чому ж так?

– Та тому, що в ізоляторі навіть стіни тобою пропахли, бо чи не ти там зі Степаничем усі матраци протерла?

– Чи мені вам розповідати, що підневільна я... – тільки й спробувала виправдатися присоромлена Психологиня... Тоді як над нею співчутливо схилилися якісь напрочуд дивні циркульні суті.

Циркульні суті жили на ауричній призьбі Веселки-довгелки, що тинялася над землею, – прямо на сплеску сонячного відлуння. Вони бороздили планету, ледве торкаючись Землі, і були лише там, де все ще недозіркове людство думало зробити щось нерозсудливе, здатне потривожити не тільки стратосферу з Розумом неосферним, але навіть і Далекий Космос, про який людство ще нічого до пуття не знало, але міряло все на свій, міцно радянський аршин.

Це нагадувало якусь напрочуд бездуховну молотилку, своєрідну циркулярну пилку, під бездушними зубами якої належало згасати усьому двадцятому століттю. П'яти-шестирічним піддослідним малюкам було ще не відомо, що тільки їхнім правнукам відкриються справжні  – різнобарвно-яскраві стежки до зірок, тоді як той шлях відкривався, здавалося б, завтра…

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.13

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.13

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

– Я намалюю піратів! – повідомляє всім постраждалий зранку Вітьок. – У одного буде вибите праве око, а у другого – ліве.

– Але вони мають бути в тебе схожі на звірів, – наполягає тітка Варя.

– Не хвилюйтеся, будуть! В одного будуть, – тут Вітька виразно глянув на Жорку, – роги та копита, а в другого, – погляд Баландіна впав на Іскренка, – будуть ікла та хвіст!

– Ах, так, – ображено заволав Володька Іскренко, – тоді я намалюю осла!

– А я, – сказав примирливо Жорка, – намалюю отих інших, яких я бачив учора: Сонячного їжачка і Веселку-довгелку! Одного наче трикутне колюче створення, а другу. Наче у світному яйці…

– Цікаво, цікаво. – мрійно заплющила очі Психологіня. – Це ж світові світобудови: одна східна, буддистська – нече із самого серця стародавньої Азії, а друга – західна, європейська… Дивний перетин дитячих вітчуттів. Звідки в нього такий психокатарсіс світу?..

Вона замовкла, відчуваючи, що трапила на світовий океан  загальнолюдського світосприйняття, зробила великий продих, розплющила очі, і вже післю того спитала:

- Ти їх справді бачив?

–  Як вас, тітонько Варя!..

У п'ятирічному віці малювати рекомендується не більше за 5-10 хвилин. Через 6-7 хвилин малюнки готові. У Баландіна – це дві волохаті гусениці з перебитим правим і лівим оком у наполеонівському трикутнику і фашистському кашкеті, у Іскренка – це кошеня з ослячими вухами на сірникових ніжках, і тільки  у Жорки: Сонячний їжачок – це ніби диск сонця геть в лезах, а Веселка-довгелка – на кштал химерно вигнутої медузи, що пливла поміж хмар, і чий хвіст гойдався по поверхні землі.

– Жора, ти дійсно їх бачив? – Запитує чиясь доросла улюблениця і красуня тітка Варя.

– А то як же... Веселка-довгелка ще обіцяла покатати мене по небу.

– А Сонячний їжак вкусить його за сідниці, - мстиво доповнює жоркине зізнання Баландін.

Психологиня більше не стала зловживати увагою пустунів, і тут же вивела їх у двір до інших малюків, але кожного в окремий пісочник, без права розмовляти поміж собою аж до обіду…

– Як ви можете пояснити ці спектральні ігри, полковнику, і всю цю метушню з Веселкою-довгелкою і з Сонячним їжаком? Яка думка з цього приводу у вашої команди?

– Про Сонячного їжачка не слід турбуватися, у ньому стільки шпильок, що всім таткам цієї малечі незабаром не приборкати. Ці милашки переплюнуть своїх батьків, а от із Веселкою-довгелкою вони справді, схоже, на ти... До того ж семантика отих "ізоляторних" змизлоформ... І насправді з нею щось не теє… Вона надто пересичена не дитячими відчуттями.

– Розмовляйте простіше, Геннадію Степановичу.

– Слухаюсь, товаришу генерале. Так я й говорю, хтось маніпулює ними.

– Коли я почую нарешті хто? Хто цей резидент, і що нам сьогодні відомо?

– Майже нічого, Костянтине Полікарповичу.

– Майже нічого, – забарабанив пальцями по столу генерал. – І ось що ще: ці поранені одноокі гусениці та осло–кошеня, чи не пов'язані їхні образи з нашою проблематикою.

– Психолог стверджує, що ні. Принаймні, з гусеницями ясно, напевно: це треки гусениць підбитого танка. У Баландіна батько під Курськом горів, вижив, п'є... А осел: дидактична установка – наші місцеві виховники перестаралися. Вони і справжніх кошенят перетворять поступово на ослів.

– М-да ...

– А ота Вероніка С+иліна, хто вона по об'єктивці? – Запитує трохи пізніше старанна жінка Психолог, вона ж тітка Варя, вона ж Варвара Нілівна у такої ж старанної жінки Соціального працівника. Та негайно відповідає:

– Вероніка Силіна, Вірко? Це дитятко - південне зернятко північного Полігона. Тільки не питайте, як вона там опинилася. Так, вона циганочка, але циган там немає на чотириста верст довкола, хоча за часів Пугачова ще ой як були. Відселені на вимогу параграфів про "державну неблагонадійність"... Зате собак - всіх мислимих порід – коло неї завжди була ціла безодня. От її й знайшли, скажімо, в дикій собачій зграї. Були там і лайки, і дрібнопородні двірнята, і справжнісінькі вовкодави. Одним словом, дівчинка жила в дуже дивному місці: на покинутій псарні сторожових псів, що охороняли периметр, але що характерно: охороняти було наказано за розпорядженням самого Господаря, а, посудіть самі, від кого?

– Не наша з вами справа, мадам… Продовжуйте, будь ласка!

– Говорили, що привіз її із собою один майор із тамтешньої техніко-економічної частини – ТЕЧ. Поки їхав на Північ, підібрав десь на півстанку та привіз замість сім'ї. Дружина його не побажала перебиратися з Москви за Урал, а сам він незабаром загинув при заправці однієї з ракет, тоді про дівчинку всі й забули, тамтешні місця не жіночі, але... Одне місце на всьому полігоні за дивними обставинами не промерзало навіть узимку, тієї самої північної, довгою. Про цю аномалію знали і навіть побудували на цьому місці сторожку, недалеко від псарні, куди й почала навідуватись малеча. А тут розпочалася програма запуску в космос усіх тих Лайок, Білок та Стрілок. Журналістам розповідали, що знаходили собачок у всій країні. Але чи до того було, насправді?

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.12

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.12

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

У будь-якої тоталітарної системи свої погляди на Дитинство: вона намагається вичавити з нього нестардатність, легкість, мрійливість, і будь-яку іншу несистемну безглуздість, залишаючи право хіба що на одні "різані" віршики, які раз у раз Жорка співає:

Вийшов їжачок з туману, вийняв ножик як оману:

– Буду різати і бити, хто залишиться водити?

Але водити сьогодні немає кому. Друзі в ізоляторі: весь спальний закуточок, весь столик в їдальні… Немає нікого, і Жорку пересаджують до "дурисвітів" – Вітьк+а Баландіна та Вовки Іскренка. Пересаджують невипадково. На весь день – вони модель асоціальної дитячої групи, маленька "дебільна" спільнота. Жорка не знає про це, і як ні при собі  завзятоспіває:

Коли я був хлопчиком, носив я штані-кльош,

солом'яного брила, в кишені - нінський фож.

Сонце світить Жорці у вічі. Він жмуриться, каша "геркулес" грузне на ложці, Жорка її ненавидить, і цілиться у Вітьку Баландіна. Каша летить у ціль і заліплює ні в чому невинному "дурисвітові" праве око. Вітька нестямно кричить, та й Володька Іскренко порогавкався: кашка з жоркиної ложки потрапляє і тому ж нещасному але в ліве око... 

Ну, все, терпець Галини Семенівни урвався. Вона грузно вивантажується через крайній дитячий столик, де вже доїдала другу порцію "геркуліски", підходить гусячим кроком до братви, і відважує всій трійці ляпаси: великі, смачні, як галушки по-київськи, загребаючи всією п'ятірнею, з коротко підстриженими товстими пальцями, які хлопчаки встигли назвати особливо: "сосисковий фарш".

Цей «фарш» зараз готовий зробити із потилиць усієї трійці дурисвітів відбивні, але тут у групу мало не вриваються Надія Пилипівна, Нюра "Медальна" та Психолог. Всі троє дивляться на Галину Семенівну. І та, опускаючи розчепірені для чергових соковитих ляпас п'ятірні мляво каже:

– А я нічого…

Дорослі разом з бешкетниками виходять в "іменинну" кімнатку, де зазвичай відгодовують (вкрай і вщент загодовують) своїх дітей заможні батьки, і де зазвичай справляють дитячі іменини, куди запрошують тільки самих слухняних піддослідних дітлахів окрім іменинника, хоча сам іменинник може бути запеклим бузотером, але друзі у нього по групі повинні бути зазвичай зразково-показові…

З тими, хто провинився, залишається Психолог, яку діти називають тіткою Варею, про яку дорослі знають, що вона коханка і улюблениця самого "полковника Гени".

Нюра поспішає за кип'яченою водою, медсестра за марганцівкою, яку капає декількома крапельками у квасоляподібний лоток, потім починається ретельне промивання та протирання очей потерпілого, потім хлопчикам приносять цукрове печиво і на одну трьох банку згущеного молока.

Хопчаів більше не лають. Згущене молоко для них передбачливо розлите по блюдечках, як для кошенят, печива всім теж видано порівну – по п'ять штучок, потім всі п'ють чай і соромливо мовчать, особливо Вітька, адже через нього розгорівся весь цей сир-бор.

Сніданок закінчено, але бешкетників ніхто не збирається відпускати "на волю"… У групу, де Алла Федорівна вчить усіх добрим новим віршиком:

"Ми ділили апельсин, нас багато, він один:

це часточка для їжака, це часточка для стрижа,

ця часточка для бобра, а для вовка – вже нема.

Він сердит на нас, біда, розбігайтеся навмання!

Дитячі письменники того часу чесно відпрацьовували “системні” хліби, отримуючи дачі та ордени, держпремії та машини.

Малята справді з вереском розбігаються по кутках, залишаючи в центрі кімнати Бабаніна Вальку в масці страшного вовка і присадкувату реготуху Аллу Федорівну.

"Гусяна шкіра" застиглої пшоняної каші повідомляє світові не про те, що санаторних малюків загодовують, а про інше - що пшеничної каші з чорними "гусячими" пухирцями піддослідні хлопчаки просто не переносять ні на смак, ні на вигляд. І вона достається дослідній хиврі та її поросятам, які почасти рохкаються в бодиллі, яких ближче до осені коле під серце нічний сторож -тстарий Никодимич, а дотиі він швендяє мов кухонний жебрак, після чого майже не щодня п'є гірку у себе в сторожці.

До цієї "гіркої" йому якраз і не вистачає тої солодкуватої кашки з непривабливою гусячою шкіркою, яку він удобрює з "ранкової" чекушки, за якою слідує "обідня" та ще чекушка на вечерю. Три чекушки до ночі роблять з нього до півночі особистість вкрай чутливу, хоч і без зайвих забобонів... Він бачить "зелених", але щоноч намагається з ними про щось домовлятися. Ось саме вони йому і радять урізноманітнити свій раціон. І тоді Никодимич вчергове підбадьорюючи  себе з "ранкової" чекушки, поливаючи нею застиглу манну кашку, яку малюки називають молочним клейстером, і нарікає, нарікає, нарікає, що ще не все доступне його розумінню, і що ці "зелені" зводять його з розуму.

– У кожній хатинці – свої гостинці, свої іграшки і червінці – вчить він завчено рожевощоку психологиню тітку Варю, на що вона м'яко додає, – а ми з вами, пройдисвіти,  як браві гвардійці, начнемо малювати чарівних звірів…

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.11

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.11

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

Навіщо він малював на рожевій шкірі у дівчинки портрет пролетарського вождя? Напевно, просто хотів перевірити, наскільки точно він сам запам'ятав уроки криптопобудови закодованої інформації - вже не графологічної, а чисто графічної.І справді, що це означає: якісь не тутешні голко-ракети, які працюють подібно до викруток? Багато говорив з усілякими доступними фахівцями… Голка, «гила» по-російськи,  англійською значить орел… Орлині ракети… Що це? Хтось бункерно, але майже кулуарно пожартував:

– На хитру попу є ракета з гвинтом.

І йому одразу відповіли:

– Навіть на таку ракету є попа з виворотом.

– А коли?

– Не скоро це буде, – резюмувала секретна циганка Аза. – Але неодмінно буде. бо це розтин головного урядового бункера. Ге-то там, на Уралі… Такі ракети розгорнуть кришки 18-ти бункерів і запустять у них отруйний газ. В принципі з газом простіше… Це буде іприт-п'ять. І тим зупинять ядерну війну. Цю інфу інтенсивно надсилали і ще буде надіслано багатьом… Але такого бункера сьогодні ніхто збудувати ще не зуміє – ні в нас, ні в них… Ну хіба що через 62 роки…

– Для чого?

– Ті ракети, ніби потужні дзьби просвердлять бункер останнього на планеті вождя і закачають у нього газ.

– І що?

– Та нічого... Вождь відійде до прашок, а його ядерна валізка заклинить...

– Яка така валізка?

– Послухай, діамантовий мій, воно тобі треба? Не орденоносна ця справа… Розляпаєш, запитають…

– А що ж тоді?

– Займися хоч би графометрією... – І циганка окублилася в густий туман службового формулювання... хоч, заріж, але більше й слова не скажу... І ні пари з вуст від мене більш не почуєш!..

– Надія Пилипівно, ви стежили за підшкірною графометрією нашої пацієнтки?

– Так, товаришу полковник.

– І що ж?

– Сьогодні це були наче сліди від якогось дивного шмагання, ніби хтось їй усипав під перше число… – червоність на грудці залишається в дівчинки досі.

– Можна спробувати прочитати щось із залишкової графометрії, – втрутилася Психолог. Вона ж квапливо додала:

– Треба буде прочитати, ну, скажімо, зняти відбиток залишкової пунцовості на флюорографічну плівку.

– Виконуйте. Але щоб без перестарання. Нічого пацієнтці не пояснювати, нічим не залякувати, просто вам, Надія Пилипівна, доведеться зняти в неї чергову флюорограму.

– Але ж у Віри вже знімали кілька флюорограм? І ще одна може її занапастити…

– Про що ми з вами говоримо, Надія Пилипівно? Від вас не чекають розмов, ви співробітник ЗАРЄВО, і заради цих дітей, які так необхідні нашій країні, не мені ж вам пояснювати, – раптом сказав полковник, але трохи пом'якшившись, додав: – У нас, товариші, немає вибору, ми на передній краї науки. Це і наші і не наші діти, їхні батьки при збігу різних життєвих обставин переходили кордони Невідомого, і, як видно, дітям належить відповісти за батьків, – додав він сумно.

– Дивно, – раптом зауважила Анастасія “медальна”, вона ж у світі блаженна нянечка Нюра, – наші дітки тут із веселками граються, для них це все бешкетність, забавка, а для нас головний біль.

– Ось і пошукайте засоби позбутися її… А діткам цукерок та баранок на полуденки додамо, навіть зефір завеземо, і будуть вони у нас смоктати молочні річки з кисельними берегами, прихлинаючи топлене молоко з пінками.

Усі раптом слабо посміхнулися. Більшого для своїх підопічних вони й бажати не сміли…

Веселка мала звичне дружнє розташування почуттів. Вона давно вивчала землян, і дуже дивувалася тому, що у всіх куточках планети вони вели себе однаково простовато, приймаючи помилкові рішення і, здійснюючи пропорційні їм вчинки, які не відрізняли ні вигадка, ні захоплення, ні хоча б найменше сонячне тріумфування.

Ось хіба що малюки... Вони іноді забредали на веселку і довго забували повертатися на Землю, і тоді сама веселка – обережно і ніжно – опускала їх на заході сонця в чарівне травневе надвечір'я напередодні малинового стиглого літа, з якого вони повинні були перейти у вік, коли бродити по веселці назавжди вже забувають…

Передній край науки починався відразу за щитовими фінськими "палатами" з м'яко заскленими верандами "літньо-сезонних" груп. Світло ніжно входило у вікна спальних палат, наче "режик" їдальня в масло.

Конструктор тоталітарної машини саме так само входив у крихкі дитячі душі, а особливо в душі так званих "неформатних" дітей, випитуючи з них усі "чудинки" і "чому", щоб потім проїхатися ними виховним танком, і не одним, а цілою армадою …

Час Дитинства у різні часи розвивається за своїми "чомучкам", які іноді змушують навіть Богів заздрити земному Дитинству. І тоді Боги обирають шлях земних істот, щоб пізнати Любов і смуток людський. Але кожному зі своїх підданих-підопічних примхливе і тендітне Дитинство визначає його власний почерк і призначає свої особливі випробування.

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.10

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.10

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

– Те, як вони почали обплітати цими "нитками" найнеймовірніші змисло-форми, що виходили від Вероніки.

– Саме від неї, то звідки?

– Із четвертої соматичної точки.

– Уточніть.– Я не медик, але, здається, десь з-під грудини дитини.

– Ви не медик, я не медик, чи є тут на загал хоч один  парамедик? Навіщо взагалі потрібен тут медик? Медик – це зеленка, йод, гіпс. У Вероніки, що, був гіпс?

– Ні, то були Вони…

– Хто вони? Висловлюйтесь конкретніше!

– Сутності. Спочатку вони виглядали просто жахливо: скрючені, неповноформатні, наче новонароджені. Веніамін і Мишко їх сповивали. Але "нитки" Веніаміна були слабшими, вони раз у раз рвалися в просторі і тоді сутності вислизали, а дівчинка ніби впадала в транс, але потім своїми міцними "нитками" їх почав сповивати Михайло, і там, де нитки Мишки і Венічки перепліталися, миттєво виникало візуальне відчуття якоїсь особливої неонової світлості, а потім хлопчики відійшли убік, а Вероніка зняла маєчку і просто лягла на підлогу. І тоді сутності набули пластичності і стали схожі на звичайних, щоправда, трохи циркульних людей, аж надто вони були прямолінійні, чи що. І ось ці сутності почали спілкуватися з хлопчиками мовою жестів. Ці жести хлопчики приймали та розуміли.

– Обидва?

– Так.

– А Вероніка?

– Вона була медіумом в тому якомусь дивному експерименті, швидше в якійсь грі, в яку грали ці двоє, крім її власної волі. Так тривало п'ятнадцять-двадцять хвилин, а потім простір ніби вибухнув і оббризкав їх осколками світла. Ось тоді кольоровість аур у всіх трьох різко змінилася ... Замість однакових світло-рожевих - у Вероніки аура набула червоно-фіолетове забарвлення, у Ведмедика клишавого  синьо-зелене, а у Венічки - ніжно-золоте.

– Я ж вам казала, Геннадію Степановичу, що Венічка здатний розмовляти з ангелами. Він наш сонячний хлопчик!

– Не перестарайтеся, Анастасіє Петрівно, для в однаковій мірі нас важливі всі!

Психолог і Соціальний працівник, звичайно, обидві жінки, і Екстрасенс, ніби не мав статі, похитали головами. Всі троє лише рапортували про свої спостереження, або спиралися на інформацію штатних інформаторів, але рішення за всіх зазвичай приймав Сьомочкін. Всі паранормальні діти справді були цінними, не дарма ж їх вивчало півсотні НДІ по всій території СРСР.

У контрольній середній групі дитячого санаторію в Пущі-Водиці стали виникати колективні аномалії, і в Енському НДІ колись усіма забутого текстильного містечка захвилювалися...

Барбі і Барбомордики не знали і знати не хотіли, що з ними станеться поза Зоною, оскільки "там" вони починали розуміти і приймати різницю між безпортошно-безшабашним студентським життям і затхло-обіцяним, але матеріально прикритим "куренем" свого номерного НДІ, в якому вони жили захоплено, галасливо, доки виїжджали на піддослідні полігони, на яких вони назавжди прихованно застрявали роками, а котрі іноді на життя.

– Ну-с! – суворо промовив Геннадій Степанович. – Анастасіє Петрівно, як ви визначили, що цей місячний Ведмедик, по суті, антипод сонячного Венічки, потребує провідника, медіуму? Словом, як ви здогадалися, що вони виберуть Вероніку?

– Я припускала, що вони оберуть Жорку. Кожанов такий самий, як і вони, хлопчик, і все б нічого, але в нього інша площина відчуттів: він більш йоржистий, більш заземлений, та це вам скаже і Соціальний працівник, а Вероніка, дурноголова дуріствітка, сама заплуталася між ними. Хоча, по суті, вона лише матеріал, якщо хочете, якийсь графічний пластилін, на якому за бажання можна сміливо писати, що завгодно…

 Ось, наприклад, ця її здатність зберігати тактильну інформацію. Чи не ви самі писали на її грудці своїм вказівним пальцем велике слово "Ленін", а потім там же виникало це слово, як тільки її просили показати, що написав у неї на грудях полковник, тобто ви, Геннадію Степановичу. А Жорік сам на кому хочете здатний написати, і не тільки пальчиком... Дай такому підрости в його безглуздій родині, і він почне від нудьги писати на інших чоловічках перочинним ножичком.

– Цього ми йому не дамо, а що до цієї трійці і тієї янголі Веніамінової, здається, Гільди Вонс, що, товариші, скажете?

– А хіба тільки в одного: у Веніаміна Марковича Айзенберга такі видіння? – Обережно поцікавилася Соціальний працівник.

– І що Маркович? – Запитав по заведеному Геннадій Степанович.

– Їх відкидає, чи ніби ігнорує до часу…

– Це погано, – полковник звично забарабанив пальцями по склу. Під склом під схемою евакуації санаторію на випадок пожежі лежала Інструкція, яка дозволяла йому спускати всілякі дослідження на гальма перед запланованим експериментом. Тут же на Інструкції було акуратно поставлено його особистий підпис і число, над тим місцем на схемі евакуації санаторію було намальовано “зюки”. Про природу цих зюк знав лише полковник. Він сам намалював ці каракулі від безвиході, коли вперше прибув сюди з далекого ядерного полігону, де побачив, як йому самому здавалося, чимало.

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.9

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.9

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

Надія Пилипівна забирає всіх трьох до ізолятора. Жорці прикро. Його до друзів у ізолятор не беруть. Ізолятор, на відміну від загальної палати, розділений красивою китайською ширмою, де пасуться яскраві кольорові павичі на тлі квіткових чаш жовтого лотоса. За ширмою лежить перелякана вночі Вєрка та п'є бромисту мікстуру. Хлопчаки нічого не п'ють. Цілий день потому вони грають у шашкові піддавки.

До них по черзі заходять дорослі. Виключно в білих халатах. Над ними пурхає Гільда Вонс. Вона не звертає на хлопчиків жодної уваги. Їй страшенно подобаються намальовані на шовку павичі, і вона весь час намагається їх розговорити, поки, нарешті, надвечір, вони не починають каркати якимись нитковими голосами.

У цей час у штабному павільйончику ЗАГРАВА йде неквапливий консиліум-нарада, де вирішується, як чинити з винуватцями інспірації минулої ночі. У цей час у ізоляторі післяобідній сон: зітхання, видих, інспірація, експірація, зітхання, видих, зітхання…

Підлога ізолятора застелена маленькими туркменськими половичками, на кожному з яких розцвічена різнокольорова казка. Ці ж казки, згідно з часом, мало хто з тодішніх дітей почув до самої смерті.

Мені довелося. З них я дізнався, що і НЛО літали над нашою планетою вічно, і квітник наших душ розквітав не одного разу, але тільки в подібному суцвітті розквітали ми лише раз, переплітаючись із корінням рідної Землі та Часу.

Час з Дитинства намагався вкласти нас у свій ложемент, в якому туркменські половички і вихолощені дотепер казками Семіраміди лише приховували найжорстокіші "іспанські чоботи" Системи, в які прагнули запроторити наші душі.

Комісія знову прибула увечері після вечері. Тоді в ізоляторі дивилися рекомендовані інструкціями та планами виховної роботи картонні розмальовки про дядька Степа. Дядько Степа був велетнем, і це примиряло його з малечою – всі вони могли чесно співіснувати на рівних гранях одного дитячого кубика. Діафільми і конкретні коментарі до них були цього разу десь далеко, в групі, а Веничка і Мишко самовіддано майстрували з принесеної їм Жоркою днем  із прищіпки звичайнісінький сірниковий самопал, з якого вони готувалися стріляти в темряву, як тільки їм дадуть спокій. Та щось стривожені за малюків дорослі.

У журналі “Дошкільне виховання” та в інструкції Постійної комісії з контролю за розвитком та вихованням паранормальних дітей дошкільного віку нічого про сірникові самопали з дерев'яних прищіпок не було сказано, зате про це досить багато знав Жорка. Комісія, що отримала негласну назву “ЗАГРАВА”, нічого про це теж не знала…

Полковник у цивільному Геннадій Степанович Семочкін зовні схожий на панцирного ведмедя, був знову зі своєю "королівською свитою". За ним слідували Психолог, Соціальний працівник і Екстрасенс, ні імен, ні по батькові яким не було покладено, хоча й вони були вбрані на зразок полковника Семочкина, і говорили тільки після нього.

Як і минулого разу, комісія розташовувалась у невеликому щитовому будиночку, в якому без очей сторонніх розпікали Анастасію Петрівну.

Дама-Психологіня намагалася напустити не характерну для неї строгість, але виходило це так само безглуздо і мило, як і радянського єврейського поета Овсея Дриза. Він же в ті роки вивчав таким чином:

– Шановна публіка! Тому, хто мені поверне отвір від бублика

і блиск від нових бот, а також згадає гучний фокстрот, 

та ще дізнається як співалось рибі, 

дістане велике й чудове спасибі!

– Вам, шановна Анастасія Петрівно, дякую не скажеш!

– І не кажіть, не за спасибі працюю… Не подякою єдиною людина жива.

– Відставити суперечки, – перебив обох полковник Семочкін, – Як керівник ЗАГРАВИ, я вимагатиму від вас зібраності, об'єктивності та результативності… Вам слово, товаришу Екстрасенсу, ви бачили цю трійцю?

– Так, товаришу полковник...

– Відставити, так, але не товариш полковник, а... – пішла пауза. 

–Так, Геннадію Степановичу. У них трьох змінено спектр аури. У всіх відразу, але дуже дивним чином.

– Поясніть.

– Я спостерігав за ними цілий день до вашого прибуття. Мене терміново викликала медсестра, згідно з об'єктивом на непередбачений випадок. Я перебував із ними у сусідній кімнаті. Все почалося із дивної іграшки Веніаміна. Він проніс із собою в ізолятор два скельці від довоєнного протигаза і став розглядати їхню райдужну будову. Потім показав Мишкові. Вероніка тинялася між ними сомнамбулою. Вона так і не прийшла до тями після нічних подій, а от хлопчики потоваришували і почали дивитися на небо і ділитися своїм умінням по інтерференції та дифракції денного світла, потім запропонували Вероніці потримати скельця з напрямком на сонце, і як тільки вона погодилася, вони взялися, кожен у свій бік розмотувати сонячне світло на дві різнокольорові складові. Це було схоже на те, ніби вони розмотували подвійний вовняний клубок: Веніамін зібрав у себе оранжево-червоні нитки, а Михайло - синьо-зелені. Потім я покликав Надію Пилипівну поприсутствувати і, здається, щось проґавив...

– Що саме? – суворо зацікавився полковник.

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.8

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.8

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

Але, і літні мухи, і експериментатори, які свято вірили в те, що діти в спецсанаторії мають найбезпосередніші контакти з "чужими", а тому не мають право на звичайне, без тих нелюдських тестів надщасливе дитинство, по-справжньому були…

Ми зляканими голосами начитували віршовані тексти на нові для свого часу магнітофони, а записи потім прокручували на різних швидкостях, намагаючись вивудити з фонового "білого шуму" інформацію. Якщо така інформація й відстежувалася, то, швидше за все, вона йшла мовою стародавніх атлантів, чию расу в земній парадигмі прийнято називати Третьою.

Нюра "медальна", вдивляючись у нічну напівтемряву, швендяє центральним проходом спального приміщення, в якому сорок душ підослідних діток – двадцять з них огорають Морфеєм по ліву сторону відпочивальні, двадцять ¬¬–по праву; крок за кроком, швендь-швендь, за спиною та попереду: вздох, зітхання, видих, інспірація, … Швендь-швендь…

Та чи бач, раптово здається їй, що крадеться за нею маленький чудик – ніби й барабашка – не барабашка, а цілком земний звичайний малюк.

Ніяк новий?! Якого ж там дивного паразита підсунули!

Інші дітлахи міцно сплять, бо вони вже все своє відчули, відтеревінили  від самого світанку до сутінок, а цей майже о півночі тільки приступає до своїх нестримних дивацтв, при явній недотяжці до метра в кепці, але вже щось своє вурдалачить… Чи воно тобі не лунатик?!

Мишко ковзає легко і радісно. Очі його заплющені. Він спить. Але це дивовижний сон, тому що хлопчик ніби перебуває у якійсь дивній реальності, як пов'язується з ним і йде слідом за ним ковзатися по підлозі як двоє тих огольця – Венічка та Вероніка. Але на відміну від Венички, їхні дитячі тільця сплять, а в просторі ширяють їх астральні двійники, яких повів за собою Мишко.

По небу прослизають хмари. У такі хвилини видимий хлопчик завмирає, а невидимі проекції йдуть у густу тінь, але тільки тоді й помічає їх Нюра, адже вони світяться, немов срібні, павутинні зсередини, на тонких шлейфах від сплячих.

– Господи, – охає нянечка. – Та він, ніяк, душогубець який ганебний! Це навіщо йому ці двоє знадобилися? Що він задумав, Господи?!

За аршином – шісток, а за ним – колосок,

колоском до землі... казки сплять на риллі!

Починає співати старенька Нюра, осіняючи поперемінно то себе, то дитячі тіні хресним знаменням. Проходить вічність, що триває кілька томних секунд після проспіваного "казенною" старицею закляття, перш ніж справжній Мишко падає, як підкошений, на підлогу.

Астральні проекції сплячих, їх потойбічні Айки, ніби на резиночках відтягуються до дитячих ліжечок – правда, Венічкін астральний двійник трохи незграбніший, ніж тендітна тінь сплячої Вероніки. Венічка астральний відразу знаходить Венічку сплячого, і майже непомітно зливається з ним воєдино.

Астральна Вероніка легко сідає на ліжко до Вєрки і раптом обертається. Вероніка розглядає своє спляче тільце з несподіваною цікавістю і раптово впадає в мимовільний недитячий жах: що робить та спляча Вона на своєму ліжечку - адже їх не може бути Двоє! Виходить, вона померла?

Астральна непритомність рятує її від розриву життєвого зв'язку зі своєю фізичною істотою.

Раптом Вєрка розплющує очі. Щойно уві сні вона зазнала чогось жахливого – досвід відторгнення себе від себе! Вона сиділа на ліжечку і бачила своє тіло, що лежало; вона ширяла з двома хлопчиками над підлогою, їй хотілося відриватися все вище і вище, але хлопчик, що вів їх за собою, чомусь впав прямо в центрі незвичайного світу, в який вона невідомо як потрапила, і в якому мало не залишилася навіки.

Вірка, ще й не прокинувшись по-справжньому, починає сипло кричати, в цей час Мишко продовжує лежати посеред палати на підлозі, прямо на місячній доріжці, а Венічка безтурботно сопить у дві дірочки.

Тепер він спить у своїй ліжку праворуч від ліжка Мішутки, а Вєрка, переплітаючись з Веронікою, б'ється в недитячій істериці в ліжечку ліворуч, порожнім, в якому немає зараз нікого, оскільки першим, прямо на підлозі слідом за Віркою, прокидається Мишко, і починає тихо скиглити. Хлопчик не розуміє, чому він лежав на холодних дошках, тоді як решта спали собі і... співали:

За аршином – шісток, а за ним – колосок,

колоском до землі... казки сплять на риллі!

Ведмедик ступає по місячній доріжці, що пробігає брижами від тюлевих фіранок по дощатій підлозі ... в небо. Тому що небо відбивається у прорізах дерев'яних опор даху "фінського будиночка" спального санаторного корпусу. У передстельовому Переднебессі чорніють косі рифлені скоби металевої арматури. Крізь них, у косі зіниці простору дивиться невідомий малюкам Бог, до якого не докричатися навіть Нюрі "медальній", але який опікується світом "роздвоєної" Вероніки і утихомирює малюка-місяцеходця.