Я-НЕ-Я
- Прагнення первісної людини зрозуміти і
пояснити світ приводить до пізнання Бога. І потреби зрозуміти самого себе.
Оскільки таке розуміння могло здійснюватись через відчуття навколишнього світу
(наукового аналізу не було), то почуття людини стало первісною методологією
пізнання. Саме тому всьому навколишньому світові надаються риси самої людини.
Вдоволення природних інстинктів вимагає
зв’язку суб’єкт-об’єкт. Постійна присутність хвороби, яка для первісної людини
персоніфікована і з якою треба вступати в діалог (магічне заклинання), а також
невідворотність смерті, яка персоніфікована найяскравіше, не дозволяють
виособлення. Первісна людина – це буття-в-природі. Та персоніфікується не
тільки матеріальний світ. Подібним до самої людини є світ ідеальний. Інтуїція
стає формою буття (твориться міф, казка), а не тільки способом пізнання.
Наділивши світ власними рисами, людина не
змогла виділити, виособити себе з нього. Я і НЕ-Я не диференціюється. Я –
продовження в оточенні, в усьому навколишньому світі. Я – у квітці, в дереві, у
пташині, у вогні, камені, вітрі і т. д. (Все це яскраво відображено у народній
творчості, особливо у казках). Буття людини-в-природі або, власне, Я-НЕ-Я – це
тисячі ниток, які пов’язували первісну людину зі світом, що оточував її –
унікальна інформаційна система, – що дозволяли пояснювати цей світ, надавати
йому певних характеристик, не виособлюючись з нього. Я-НЕ-Я – модель первісного
буття-в-природі.
Буття людини-в-природі, або Я-НЕ-Я, має
неабиякі переваги – відсутня відповідальність, є радість від зв’язку з
природою, відчуття гармонії, натхнення, святості, потяг плоті і плотська втіха.
Разом з тим буття-в-природі не тільки дає людині можливість радіти і
насолоджуватись. Смуток, переживання і страждання є обов’язковими похідними. Ці
почуття персоніфіковані, систематизовані в ієрархію і становлять глибокий пласт
язичництва, що є однією з основ архаїчного вірування.
Основою архаїчного вірування слід вважати
анімізм (від лат. animus – душа, дух, живе), тотем і магію. Анімізм мав (і до
цього часу має) найпоширеніший вияв. Одухотворяється все, що оточувало людину.
Все народжується і помирає, почуває й розуміє, розмножується, вступає в контакт,
дає оцінку, страждає, радіє, бореться. Одухотворяється жива й нежива природа,
реалії, абстракції. Відбувається антропоморфізм, уособлення. (Персоніфікація –
один з найпоширеніших художніх прийомів у народній творчості, художній
літературі, малярстві. Найяскравіше це виявилось у “Слові о полку Ігоровім”).
Якраз анімізм сприяв тому, що наші предки створили такий багатий пантеон злих і
добрих сил, які виходять з самої природи (МАРА, БІДА, ДОЛЯ, СМЕРТЬ тощо),
організували їх у систему (казки, перекази, загадки) і заклали стійкі моральні
принципи як для себе, так і для нащадків.
Оскільки нормально існувати людина може
тільки у природі, анімізм сприяв гармонійному зв’язку людини і природи,
регулював їхні стосунки, навіть вплинув на розвиток мови. Ми говоримо: сходить
сонце, виє буря, вітер свище, грім ударив, дощ іде. (Росіяни кажуть падает
дождь, німці – es regnet, що формально абсолютно правильно. Все-таки падає, а
не йде. Але якщо проникнутись глибинним семантичним наповненням цього значення,
то вірніше таки буде – дощ іде, приходить, як одухотворена істота).
Якщо світ, що оточує людину, живий і
пояснюється, то він вимагає до себе певної уваги. Його треба знати. Зрозуміло,
підхід до вивчення світу є суб’єктивний.
Звідси:
1. Світ до людини ворожий. Він має бути
прирученим або знищеним. (Прагнення приручити або знищити природу має
найяскравіший вияв у ХХ ст).
2. Світ цікавий. Він любить людину і
розуміє її. Але пізнається категоріями, доступними часу. (Міф, образ, символ,
звукоформа, модель, формула і т. д). Та він не просто пізнається – світ
відтворюється, моделюється. Оскільки українська казка – відголосок прадавніх
міфоєпічних легенд, то вона якраз є первісною спробою моделювання (вивчення)
самої природи і людини в ній.
3. Світ сам по собі. Він не дається зрозуміти.
Він може знущатися над допитливим.
Все це є могутнім джерелом міфотворення,
формування народної філософії (приказки, прислів’я, загадки), пісенно-поетичної
творчості і, що найважливіше, народної медицини. (Треба мати на увазі, що наша
народна медицина – це цілий комплекс, де людині пропонується не лікування від
хвороби, хоча і це присутнє, а спосіб життя, при якому відсутні хвороби.
Українська народна медицина – це філософія життя).
Таким чином, взаємини людини і природи
будуються на великій повазі до останньої.
Як і у віруваннях багатьох народів,
вшанування звірів у слов’янському язичництві мало велике поширення. Вважалося,
що звірина – то родовий предок, покровитель. Тому люди охоче приймали собі
якусь звірину назву. Такі звірі, птахи – тотеми – шанувалися особливо. Їх не
можна було вбивати, а вони, у свою чергу, допомагали людям, а якщо й не
допомагали, то не приносили шкоди. Досі в Україні не можна вбивати деяких
птахів (лелек, ластівок), плазунів (вужів), ласок та інших.
Не треба говорити, яке значення для
збереження природи, а відтак і для хліборобства це відіграло. І як наслідок – у
нас збереглося безліч прізвищ, що носять назву свого тотема (Вовк, Півень,
Заєць і т. д., а також похідні від них).
Поряд з анімізмом і тотемом до нашого
часу дійшла магія, одна із складових основи архаїчного вірування. Це заклинання
хвороби, лікування, ворожіння, гіпноз, прокльони, зв’язок з потойбічним світом.
Магія збереглася і в повсякденному вжитку, й у фольклорі. Не треба відкидати її
практичного значення. Як-не-як, а існує вона уже тисячоліття.
Чим більше заглиблюватись у зміст
архаїчного вірування нашого народу та його формальне виявлення, що рудиментно
збереглося до наших днів (у святах, ритуалах, піснях, казках, заклинаннях,
переказах, приказках, народній медицині, звичаях тощо), тим більше вражає
струнка система зв’язків з мікро- і макрокосмом, розумна регламентація
повсякденного життя, здатність орієнтуватися у часово-просторовому вимірі.
Вражає також у архаїчному язичництві гармонійний зв’язок людини з природою, що
є похідним від того розуміння людиною природи, яке дозволяло Я-НЕ-Я.
Можна з великою мірою достовірності
говорити, що давнє вірування нашого народу – це філософська система наших
пращурів, спроба осмислити світ, надати йому розумного пояснення, з одного
боку, а з другого – художнє відтворення цього складного світу, осмислення його
в образах, в ситуаціях, що подібні до тих, які створює сама природа, а також
незрозумілих самій людині, це відповіді на запити духу, це засоби формування
гармонії людини (що між іншим – і на це ми ще звернемо увагу – не суперечить
християнській моралі), і є складовою у тисячолітньому процесі формування нашого
генофонду, ментальності, національної культури.
Повернемось до думки, що почуття – це
перший, початковий спосіб пізнання світу. Підтвердження того – обрядова поезія,
що зародилась у глибині тисячоліть і відігравала у той час як
утилітарно-магічну функцію, так і дидактичну. Мусимо зупинитись і побіжно
з’ясувати функції народнопісенної творчості.
Первинна, основна – утилітарно-магічна
функція. Наприклад, заклинання, ритуал, приваблення друга, подружки (сьогодні
це спостерігається у російськомовній пісні, де як заклик навмисно
підкреслюється самотність), похвала (дівчині, юнакові, господині, господарю). У
цьому випадку слову надається магічна сила. Воно має обов’язкове своє
віддзеркалення у реаліях і абстракціях, а також обов’язкову силу дії. Уже коли
дівчата проспівають “Благослови, мати, весну зустрічати”, то весна повинна
прийти. Коли господині заколядують, що вона “у хату ввійшла, як зоря зійшла, за
стіл сідає, як золото сяє,” – то у це вірять всі: і ті, що колядують, і
господиня, і господар, і усі члени її сім’ї. Звідси неабиякий психологічний
ефект. Це своєрідна голограма, а значить – реальність.
Орнаментально-діалогічний хоровод “А ми
просо сіяли...” виконує не тільки дидактичну функцію, не тільки символізує
стосунки між родами, сусідами, а й – і то у першу чергу – психологічну. Дає
можливість через гру шляхом проб і помилок, які не травмують, шукати контакту з
об’єктом протилежної статі. Важко переоцінити той психічний комфорт, який мають
юнаки і дівчата, коли шукають партнера таким способом.
У цьому плані надзвичайно цікавим є
круговий хоровод “Подоляночка”. Одне застереження: за правилами гри у центрі перебуває
кожен учасник гри. Таким чином діти самі без втручання зовні демонструють
соціальну рівність. Тут немає ображених (на відміну від ситуацій, які
спостерігаються у наших сучасних школах), принижених, відсунутих на задній
план.
Трудно переоцінити педагогічне значення
отої первісної утилітарно-магічної функції фольклору, який регулював стосунки
між людиною і природою, урівноважував взаємозв’язок між людьми, створював
психічний комфорт кожному суб’єктові – учаснику дійства.
У процесі розвитку народнопісенної
творчості з’являється друга – художня або естетична – функція. Це задоволення
запиту духу, естетична насолода, філософське осмислення явища, проекція
буденного на величне, пошуки гармонії, абсолюту, божества. Це також виособлення
Я. (Сьогодні це творчість високопрофесійних колективів. Таких, наприклад, як
український народний хор імені Григорія Верьовки).
Є ще одна – третя функція народнопісенної
творчості – декоративна. У тоталітарних системах це демонстрація лояльності до
влади. Але це заслуговує на окреме дослідження.
Чуттєве пізнання світу нашими предками
утворило надзвичайно складну систему політеїзму. З одного боку, архаїчна група
– божества довкола людини (філософема Я-НЕ-Я належить саме до цього періоду), з
другого – астральні божества (Я) – творіння давніх цивілізацій Причорномор’я і
Придніпров’я, що досягнули певних здобутків у галузі астрономії.
Первісна людина рано зрозуміла, що СОНЦЕ
– головне джерело усього живого, його життєдайна сила, воно дає тепло і світло,
людина і природа повністю залежать від нього. СОНЦЕ як головне божество
виступає не тільки у нашому язичництві.
З сонцем у тісному зв’язку перебувають
НЕБЕСНІ СВІТИЛА. (Згадаємо, як часто вони зустрічаються у фольклорі).
Окрім усього живого, від сонця походить
ВОГОНЬ, як вияв сонця (сонячного бога) на землі, як посол неба, сила якого може
бути страшною. Вогонь обожнюється до цього часу. (Живий вогонь у пастухів
Карпатських полонин).
Усе, що потрібне для життя, родить ЗЕМЛЯ.
Вона шанувалась і обожнювалась давно. До наших днів дійшов широко відомий вираз
мати-земля, мати-сира земля. ЗЕМЛЯ жива, вона все знає, вона все чує. Вона –
початок і кінець.
Оживляє ЗЕМЛЮ, робить її плодючою ВОДА.
Вона була уже з початку світу (колядка “Як то було на початку світу”), має
велику силу (життєдайну, руйнівну), здатна оновлюватись (дощ як єднання Неба й
Землі), перевтілюватись (Роса – це перевтілена красуня-дівчина, що втікає від
переслідувача і перетворюється на воду). Очищення водою відоме у всьому світі.
У нас такий ритуал відбувається до цього часу. І не тільки у християнських
обрядах (Водохреще). Зберігся язичницький обряд – поливний понеділок.
Викликав подив і страх у наших предків
сильний вітер, буря. ПОВІТРЯ виступає не тільки як самостійна сила (Вітер,
Буря, Теплий вітер, Лагідний, Ласкавий, Злий, Руйнівний). Усе, що пов’язане з
ВІТРОМ, персоніфіковано. Окрім того, ПОВІТРЯ переповнене духами (добрими,
злими), які постійно з людьми і приносять їм благо або шкоду.
З глибокої давнини поважалося, викликало
священний подив сильне високе ДЕРЕВО. Взагалі священне дерево є у кожного
народу. Психологи навіть проводять паралелі між національним характером і
певним деревом. Одне дерево треба доглядати, інше – викорчовувати. У нашому
фольклорі дерево завжди одухотворене і виступає як символ. Найчастіше
зустрічається БЕРЕЗА, ЯВІР, КАЛИНА, ВЕРБА, ДУБ. Пізніше – ТОПОЛЯ.
Також люди знали, що плоди однієї рослини
можуть вбити (отрута), а іншої – вилікувати хворобу, надати сили. Тож,
безперечно, такі властивості вважалися невипадковими. РОСЛИННИЙ СВІТ, що дає
хліб, мед, хміль, усі засоби існування, має свої особливості. РОСЛИННИЙ СВІТ
протягом тисячоліть служить людям не тільки як засіб існування. Рослинний світ
лежить в основі традиційної національної фармакології і медицини, через
зображення рослинного світу формувався певний естетичний смак, ідеал
(відображення у вишивках, рослинному орнаменті, декоративних розписах).
Часто звірам, птахам, плазунам надавалися
незвичайні, а іноді надприродні, характеристики. Тож ФАНТАСТИЧНІ та ДИВОВИЖНІ
ТВАРИНИ у міфології і переказах наших предків посідали важливе місце. Саме вони
стали персонажами численних казок, переказів, у яких так чи інакше
розкривається світоглядна система наших пращурів. До нашого часу як генетична
пам’ять фантастичні та дивовижні тварини дійшли у наївному малярстві.
Я
Емоційне освоєння світу формує ритуал, де
заклинанню (веснянкам, гаївкам, обжинкам) надається магічна сила. А це спроба
втручання у світовий порядок (протистояння хаосу, протистояння злу чи
використання його сили і підсилення відчуття Себе-в-Природі, що у свою чергу
вимагає розуміння Природи-в-Собі). Це спонукало до диференціації Я-НЕ-Я і до
пошуку раціонального осмислення світу. З прирученням тварин (насильницьке
втручання у природу) та культивацією злаків (спроба підкорити її) відбувається
виособлення Себе з Природи, а це також спонукає до диференціації Я-НЕ-Я і його
руйнування. Починається чітке розмежування Я – і все інше. (У два роки дитина
каже про себе у третій особі – Люба хоче їсти, у три – я хочу їсти).
Спроба раціонального осмислення світу та
організація суспільного життя (групові поселення, розвиток землеробства)
призводять до повного виособлення Я.
З руйнацією Я-НЕ-Я перед людиною постали
такі проблеми, як необхідність пояснювати світ, відповідати перед ним; давати оцінку
всьому, що відбувається довкола, а, оскільки, незважаючи на підкорення природи,
людина залишається таки в залежності від неї (руйнівні стихії), то це зумовило
вироблення певного кодексу поведінки у тандемі людина – природа. Людина природі
(праця, магічний ритуал), природа людині (засоби до життя).
Але незважаючи на працю і магічний
ритуал, природа не завжди дотримувалась правил поведінки – стихія часто
демонструвала свою руйнівну силу.
Стосунки у тандемі людина – природа
ускладнюються, значить ускладнюється процес міфотворення, диференціюється добро
і зло. Добро і зло антропоморфне і не є категорією моралі (нею вони стануть
пізніше), воно персоніфіковане і має риси самої людини. Часто це сама людина.
Добро – саме життя, все, що дає і підтримує життя. Зло – руйнація життя (у
казці то Змій). Добро і Зло – суб’єкти зовнішні (руйнівні стихії – злі сили,
все, від чого залежить багатий урожай – добрі сили природи) і стосунки з ними
можуть регулюватися (магічний ритуал).
З виособленням Я носієм добра і зла є
суб’єкт внутрішній – саме Я. Спостерігається також, що природа буває
нейтральною відносно людини. Усе залежить від самої людини. Як і наявність
добра і зла. Значить, людина може створювати регулюючі механізми.
Але якщо в діалозі із зовнішнім суб’єктом
зла допомагає магічний ритуал, то коли його носієм є сама людина, потрібні інші
регулюючі механізми. Творяться соціальні структури. На початку це рід, і
функцію такого механізму (утвердження справедливості, суд, розправу) здійснює
голова роду. Але він, як і кожна людина, має як чесноти, так і вади, а значить
також може бути носієм і добра, і зла.
Потрібен той, у кого абсолютні чесноти.
Для цього твориться міф, казка. У казці не тільки диференціюється Добро і Зло,
там діють і генератори їх – добротворці і злотворці. (Герой казки перемагає зло
тільки при максимальній віддачі сил і при злагодженій дії осіб другого плану
(Вернигора, Вернидуб). Проте другий план безсилий перед спокусою і завжди
зраджує. Тут глибокий смисл. Спокуса і зрада... – то хвороба нашого часу).
Добро і Зло не є категорією абсолютною,
але носієм абсолютного Зла є Змій. Змій – символ тотема, заперечення історії,
засіб консервації влади стихії над людиною. Убивство Змія – відмова від тотема.
Його заперечення.
Зі Змієм помирає зло і утверджується Я. Я
бере відповідальність на себе, будує модель світотворення і життя (колядка “Як
то було на початку світу”), втручається у світобудову. Я здійснює пошуки
життєвої сили, яка формується у точці. (Зачаття Котигорошка, душа Кощія,
Яйце-Райце). Сьогодні це наукові пріоритети (атомна енергія, генетика, лазерний
промінь). Є думка, що життєвою силою, яка знаходиться у точці наші предки
володіли, і казка, де зображено її пошук, – епічне відтворення якоїсь
реальності.
Я – це акт волі, свободи -від-, насильство,
самоутвердження, підкорення природи (винахід колеса), втручання у природу,
відчуття відповідальності і, зрештою, прагнення історії. Я – це спроба пояснити
природу – формування пантеону астральних (присутніх у Космосі) божеств.
Я – вияв волі – утвердження родоплемінних
общин, групових поселень, завоювання простору.
Я – стихія.
Я – диференціація вияву волі: вияв волі
(насильство) – зло, вияв волі (супротив насильству) – добро.
Я – акт волі – то пошук морального
імперативу.
Я – формування моральної домінанти.
Я – спроба зрозуміти закони природи,
оцінка світу, спроба кореляції власної поведінки у відповідності до вимог
природи.
Я – оцінка власної поведінки.
Відторгнення тотема.
Я – свобода волі, багато ступенів
свободи. Кожен ступінь – через пізнання світу, через розуміння його.
Я – формує світогляд, світогляд –
культуру.
Я – воля до культури.
З розвитком цивілізації у Причорномор’ї
та на Наддніпрянщині і з початком спостереження за зоряним небом Я починає
формувати своє розуміння буття через яскравий пантеон астральних божеств.
Я – заперечення політеїзму, його
руйнування. Я – пошуки і розуміння Єдиного Бога.
У залежності від соціальної значимості
того чи іншого ремесла, домінування того чи іншого суспільного стану, цю
функцію у нашому язичництві виконують різні володарі небес.
Астральні божества – це складний
комплекс, де згуртовані персоналії, що мають вияв у Космосі – вони втілюють
процеси зародження і розвиток Всесвіту, його організацію і порядок, а з другого
боку, виступають як наслідок одухотворення природи (спроба ототожнення з самою
людиною), а також мають соціальні функції – беруть участь в організації життя,
у формуванні суспільної свідомості, естетичного смаку, моралі наших предків.
Широко розповсюджене марксистське
твердження, що релігію породив страх первісної людини перед природою, перед її
таємничими і незрозумілими силами, є просто шахрайством. Страх, як інстинкт
самозбереження, у первісної людини виявлявся так же, як і у сучасної, а
марксизм (і як найпотворніший його вияв – більшовизм) – якраз і є яскравою
демонстрацією страху перед життям.
Тому мусимо ще і ще раз звертатися до
фольклору. Саме він увібрав у собі елементи найрізноманітніших видів духовної
культури. Від легенд про утворення світу – через міф, переказ, казку, пісню,
ритуал, хоровод, танець, замовляння, заклинання – до найновішого анекдоту на
гостру соціальну тему. І витоки української народної творчості треба шукати у
давньому язичницькому віруванні.
На початку зародження народна творчість
мала магічно-утилітарне значення (спроба пояснити світ і вступити з ним у
контакт – замовляння, ворожіння, приговори, заклинання). З виособленням Я, з
диференціацією моральних цінностей вона набуває морально-етичного наповнення.
Починає вирізнятися поняття добра і зла, надається оцінка вчинкам. Добро стає
домінантою.
Танці й хороводи, які на початку
виконували тільки магічну функцію, набувають ширшого звучання – демонструється
сила й краса людини, а у піснях – гармонія. Людина не тільки відчуває красу, а
й усвідомлює причетність до творення її.
У легендах, казках, піснях, танцях
відтворена психологія творців, їх духовні запити, вимоги, а також життєва
програма, потреба передачі від покоління до покоління досвіду народу, його
мудрості, моралі, ідеалів, збереження й збагачення духовності, менталітету.
Все, в чому, власне, може існувати повноцінно як окремий індивід, так і нація в
цілому.
З розвитком образної свідомості,
художнього смаку удосконалюється зміст і форма. Таким чином, твори, що спочатку
виконували магічну функцію, перетворюються на зразки вишуканого високого
мистецтва. Розквіт виконавчої майстерності надає цьому особливого
підтвердження.
Беручи до уваги, що зародки
народнопісенного мелосу губляться в глибині тисячоліть (О. Потебня писав, що
така пісня-гра як “А ми просо сіяли, сіяли” створена за півтори тисячоліття до
Різдва Христового), мусимо враховувати, що і в пісні, і в епосі переважає
землеробська тематика. Проте чільне місце посідає характер людських стосунків,
людська натура.
І обрядова поезія, і міф, і казка
зародились у лоні язичництва. Тому зв’язки людини з божеством визначають їх
ліризм, тематичний зміст, а контакт зі злою силою – розвиток конфлікту.
(Українська демонологія ще чекає на дослідження, де будуть не просто викладені
факти, а з’ясовані психологічні мотиви).
Пізніше християнство намагалося, з одного
боку, витіснити народні звичаї, обряди, а з другого – надати їм християнського
змісту. Таким чином до нас дійшло безліч зразків, де присутні і християнські
мотиви і язичницькі. У дохристиянських колядках одна з найпоширеніших тем –
тема народження Космосу, життя, світла, дня тощо. У християнських – народження
Ісуса Христа.
(чекайте на продовження)
