Ярослав Трінчук, Україна, Наталя Федько, Україна, Гвідо Еррезі, Італія: ХТО МИ? Філософські нариси, ч.2

• Страх перед життям – причина вселенської трагедії. Він став причиною того, що на початку ХХ ст.. негативи в суспільствах досягнули критичної маси. Відбулося нівелювання моральних цінностей; наступально впроваджувався культ насолоди; нікчема агресивно опановував механізмами, як здобути владу над людиною; лжепророки заволоділи увагою мас і дерлися на соціальні вершини, а страх перед життям скаламутив розум всіх. Як малих, так і великих. Це породило нечувані катаклізми.

 Авторитарне ставлення церкви до людини і суспільства призвело до ефекту акумуляції негативу. В родині, державі, світі. Як наслідок, людина не сприйняла вчення церкви, а разом з тим відкинула основи моралі, яку проповідували священики. Зрозуміло, без такої моралі життя спільноти стає проблематичним. Відбулося нівелювання моральних цінностей, а комплекси, що виникали у людства внаслідок недовіри до церкви, спонукали людину до вседозволеності, зрощували агресію, в тому числі – агресію плоті. Кохання – цей найцінніший дар Творця – висміювалось. Наслідок – зневага до людини. На всіх рівнях люди сприймали одне одного як конкурента, а не, як брата.

Ще одну помилку допустила церква – не відкинула апологію страждання. Думка, що людина створена для страждання, породила в людях руйнівні комплекси. Не цінувалося життя. Ні своє, ні ближнього.

Далі. Влада над людиною, яку прагнув здобути нікчема і здобував її, вкинувши у маси демагогічні лозунги, створювала у того нікчеми ілюзію власної значимості і спонукала його до приниження ближнього. (Компенсаторна функція. Вважалося, що чим більше принижений ближній, тим більша значимість нікчеми. Сьогодні це чи не першочергова проблема європейської цивілізації. Говоримо європейської, бо про інші – навіть немає предмету розмови. Ниці прагнуть влади над іншими тільки з однієї причини – вони не мають влади над собою, над своїм звірячим Я).

Відбулася підміна понять. Замість рівності кожного перед законом, проголошувалася соціальна рівність, незалежно від здібності людини, працьовитості, таланту, надбань предків. Як наслідок – нечувана злочинність.

На демагогії виростали псевдовчення про справедливість, які затуманювали розум молодих активних і ділових людей. Обдурені ставали жертвою тих, хто спрямовував їх на енергійні дії.

У цей час відбулася концентрація капіталу в руках сіоністів. У них створювалася ілюзія, що з допомогою капіталу можна здобути абсолютну владу. Над світом, економікою, а це дасть можливість маніпулювати людьми, ідеями. (Тут треба зробити зауваження, що таке неможливе. І ось чому. Творець, Який створив світ, як прообраз Раю, таке просто не дозволив би (це для віруючих), (а для невіруючих інше) – щоб мати владу над світом, потрібно поєднати непоєднуване: культури, мови, ментальність різних народів, звичаї, вірування, побут, суспільний устрій і т. д.

ХХ ст.. кроваве ще й тому, що лжепророки зуміли ізолювати людину від Творця, і залишили її сам на сам зі звіром. З тим, що всередині самої людини.

Та найпершою причиною отого дикунства, яке продемонструвала Європа з початком Першої світової війни, є страх перед життям. Він вразив усіх – від найбільших, до найменших.

Ну, а відтак уже можна говорити і про суперечності капіталізму. Але в жодному разі не можна їх вважати першопричиною європейської трагедії. (Протиріччя капіталізму є перманентним. Це наслідок як некомпетентності управлінців, так і групового корпоративного егоїзму вражених страхом перед життям. Але складовою протиріччя є і конкуренція, а вона все ж таки сприяє розвитку. Ще. Теорія про суперечності капіталізму є не що інше, як спроба закрити криваву рану лахміттям. Шкода, але вилікувати цю рану ніхто не пропонує. Такі ліки можуть бути тільки у розумінні призначення людини – повернути на Землю Рай).

Дві тисячі років тому страх перед життям підштовхнув натовп до вбивства Боголюдини. Цей злочин породив у людини переконання, що кровопролиття допустиме. Наслідки – ХХ ст. Якби не було вбивства на початку Нової Ери, не було б жахливої масакри у ХХ столітті.

Та якщо людство так і не збагне, що воно несе в собі геном вбивці і здатне повторити найгірші злочини, то таке повторення цілком реальне.

УКРАЇНА: СТРАХ, МОРОК І НАДІЯ

Страх перед життям жене людину до смерті, а людство до загибелі. Він породжує не лише боязнь смерті, а й підсвідомо жене людину шукати її. Самогубства, безпричинні аварії на дорогах, немотивовані вбивства, вчинки, у яких немає логіки, викликані суїцидними настроями на рівні підсвідомого.

Північні народи – шведи, фіни, норвежці зуміли подолати цей страх, мобілізувавши інтелектуальну міць людей на освіту, культуру, духовний розвиток. Економіка цих країн направлена винятково на удосконалення якості життя громадян.

Трохи інакше обстоять справи у народів південних країн.

Страх перед життям не дозволив Наполеону вчасно зупинитись і зробити Францію процвітаючою країною. Натомість він погубив півтора мільйона молодих французів і кинув Францію на століття в хаос, що вразило генофонд нації. Гедонізм сучасних французів – це перманентне очікування якоїсь ірраціональної біди. Нація високої культури, найвищих технологічних досягнень, фантастичних інженерних рішень абсолютно не мотивовано переживає страх перед життям.

Що треба. Дати адекватну оцінку минулому, відпустити померлих і відпустити власні зруйновані ілюзії. Коли націю покине отой нез’ясований страх, на його місце прийде впевненість у собі і у своєму майбутньому, окреслиться далека перспектива, сформується ясна мета, а це змінить якість життя.

Якщо говорити про Україну, то, засліплене наживою владне угрупування своїм страхом отруює суспільство, паралізує його волю, руйнує перспективу, не дозволяє нації ставити собі мету. Воно, оте угрупування, перманентно демонструє пиху й не може приховати свій страх (а пиха і страх – це найогидніший симбіоз), тому вчинки їхні часто немотивовані, незрозумілі, іноді просто абсурдні, а коли вони демонструють нібито волю і силу, то це не що інше, як спроба приховати страх. Глибинний паралізуючий страх.

Сьогодні не можна говорити про українську дійсність і не враховувати катаклізми ХХ століття, які жахливо підкосили дух нації, її генофонд, навіть фізичний стан.

Щоб повернути нації силу, волю і віру в себе, позбавити її страху, потрібна неймовірно важка робота еліти. Творчої, наукової, політичної, економічної. (Те що політики зараз називають себе елітою є нісенітницею. Їх можна так назвати тільки в одному контексті «злодійська». Більшість з них навіть не хочуть бути людьми).

Шкода, але сучасна українська творча й наукова еліта, відчуваючи на генетичному рівні страх перед життям, замкнулася у своєму егоїзмі, як слимак у мушлі, і з цієї мушлі повчає суспільство.

А потрібно створювати літературні, філософські, культурологічні напрями, готувати собі заміну, яка б змогла в перспективі впливати на політику й суспільство, та вони цього не роблять, вони ведуть суперечки про несуттєве, безкінечно, як мантри, заявляють про свою любов до України. Причому, вони не проти, аби за цю любов їх винагороджували.

Ліна Костенко – безперечно, надзвичайно талановита поетеса. І патріотка України. Та замість того, щоб створити поетичну школу Ліни Костенко, – а до неї зверталося десятки юних і обдарованих початківців, яких вона безжально відшивала – вона моралізує зі своєї мушлі. Як типовий учитель, ставила юним і наївним «двійки», не розуміючи, що якби вона підтримала тих, хто до неї потягнувся, то вони колись мали б неабиякий вплив на суспільство, і те суспільство могло б бути іншим. І це була б її, Ліни Костенко, заслуга. Не зрозуміла жінка своєї місії і багатьом талантам підрізала крила. А її фраза «Якби Джульєтта колупала піч, то, може б, навіть не було Шекспіра» є образливою і для трагічної героїні, і самого драматурга.

Так можна сказати і про Драча, Павличка, Мовчана. Так можна сказати і про інших розкручених ще при більшовизмі. Талановитих і не дуже. (Виняток І. Дзюба, В. Шевчук і ще дехто).

Можна з повною відповідальністю заявити, що саме розкручені шістдесятники винні у занепаді української літератури. І тільки шістдесятники. Їхній потворний егоїзм переміг не тільки здоровий глузд, а й справжнє відчуття Батьківщини. Страх перед життям спантеличив їм розум. Вони, як тільки могли, гнали на маргінеси всіх, хто міг би творити літературу, політику, мистецтво. Більше – вони не зуміли створити ситуацію для діалогу. Митець – суспільство, митець – влада, митець – церква, митець – майбутнє. А без діалогу вони – хотіли того, чи ні – ставали оборонцями авторитарних діячів. Вони ніяк не хотіли розуміти, що від такої розмови виграють усі, бо ламаються колючки комплексів – як низької самооцінки, так і надутої гордині. А найбільше – виграє суспільство, історія. Та організувати масштабне обговорення проблем їм не дозволила їхня надута гординя.

Суспільний діалог мав би повернути кожній людині, кожній нації її обличчя, її сутність, призначення, а діалог культур – взаємозбагачення. А в перспективі – повернути суспільству лицарський кодекс, без якого державотворчі процеси перетворюються на широкомасштабне примітивне злодійство. (Якщо неможливий діалог культур, краще мовчання. Але насильство над культурою, що чиниться сьогодні над українською, є злочин. А за злочин кара невідворотна).

Якби ці хлопці не замикали на собі національну ідею, а запропонували розвиток ідеї своїм учням, то силове поле нашої культури сьогодні було б іншим. І це силове поле не дозволяло би владцям поводити себе так нагло. Крім того, воно мало б позитивний вплив на все суспільство. (Найяскравіший приклад здатності до діалогу – Мартин Лютер. Він не тільки заохочував діалог – він провокував його. Наслідки – Європа на століття випередила інші країни світу в економічному, технологічному та гуманітарному розвитку. Такому діалогу сприяла також класична музика. Вона і зараз сприяла б, якби наші авторитети зрозуміли це).

Українські інтелектуали ще в ХІХ ст. взяли собі за життєвий принцип згубну для особистості дефініцію Г. Сковороди «Світ ловив мене і не спіймав». (Комуністи прекрасно розуміли, що їм дуже вже вигідно, щоб інтелігенція дотримувалась цієї ідіотської формули – так легше працювати гебешникам).

Та не втікай ти від світу! Хапай його, якщо пищить – бий по пиці й говори, коли маєш, що сказати! Змусь його слухати себе і спробуй наділити його кращими своїми рисами, якщо, звичайно, вони у тебе є. І не бійся смерті – вона все одно знайде тебе. Також не шукай її, а вижени страх з душі і зрозумій, що твоє життя і діяльність здатні змінити світ. Шкода, однак українські інтелектуали, вражені вірусом страху перед життям, не здатні піднятись не тільки над світом, але і над собою. Вони воліють бачити себе маленькими, іноді навіть бути такими собі тваринками – тоді немає відповідальності.

Борисові Олійнику Небо дало незвичайний талант. Якраз цей талант мав допомогти йому позбутися страху перед життям. Не скористався поет подарунком небес, він просто не прийняв його, і мучиться у цьому страху з мазохістською насолодою.

Коли талановита людина зраджує собі – то злочин перед нацією.

Найбільша проблема і вина Пілата – він не хотів, чи не зміг, розділяти добро і зло. Він думав, як їх не розділяти, то вони не розкриються, тобто, не проявляться людям. Так само думали деякі наші шістдесятники. Вони хотіли неможливого – гарного комунізму («з людським обличчям»), – добре розуміючи, що того бути не може в принципі. Прикриваючи своє розуміння добрими фразами, вони ховали свій переляк. Також вони знають, що чим талановитіша людина, тим більший гріх за конформізм. Підтримуючи зло, чи потураючи йому, ти стаєш наповненням цього зла. Це вже стосується сучасних інтелектуалів.

Страх перед життям породжує також страх перед пізнанням. Його відчувають люди, які мають інструментарій до пізнання, але втратили душевну рівновагу внаслідок страху перед метою. Велике завжди потребує випробування (мета, мрія, кохання), натомість посереднє не вимагає жертв, душевної віддачі, відстоювання принципів.

Страх перед метою – наслідок невірного виховання дитини. Занижена або завищена самооцінка прирікає людину на самітність. Не маючи відображення себе, своїх помислів через розуміння ближніми, людина замикається у своїй мушлі, а велика мета стає недосяжною. Вона людину просто лякає. У нас надто багато самотніх мрійників…

Людина прагне ідеалу, але сама не хоче (не може) ним ставати. Чому? Та потрібна велика праця душі, вміння любити й ненавидіти, жертвувати, робити свідомий вибір. Людині комфортніше бути об’єктом, а не суб’єктом. Малий обирає мале. 

Той, хто сумнівається у власних силах, не вміє робити вибір і брати на себе відповідальність за власне життя і вчинки та боїться мети, завжди стає знаряддям у різних пройдисвітів, злочинців, політиків. Приклад – наші «інтелектуали» у Криму, куди їх привезли до Януковича, для легітимізації їхньою присутністю так званого закону про мовну політику. Якими жалюгідними вони там виглядали!

Нам нав’язують думку, що у нас сильно розвинений комплекс неповноцінності. Але це брехня. Комплекси неповноцінності проявляються не в народу, який відзначає поразки у своїй історії – героїв потрібно шанувати, – а у тих, хто нав’язливо кричить про свої перемоги. Немає в українця такого комплексу. Є інше. І, може, навіть, страшніше. Українець відчуває себе нещасливим і не надіється на допомогу сусіда. Ми один до одного виявляємо не любов, а агресію. Чому так. Протягом століть в Україні володарював чужинець, який не завжди був лояльним до народу, над яким – в силу різних історичних причин – став панувати, тому народ акумулював у собі ненависть до чужинця. Ота, загнана всередину кожного українця ненависть до ворога, проявляється через агресію у родині, до сусіда, до ближнього, до можливого побратима. Вона підсвідомо породжує ненависть до того, хто трохи інакший. (Драма життя геніальної Катерини Білокур і є прикладом вияву агресії до інакшого). Українець не може надіятись на друга – побратимство зникло з козацтвом, – на безкорисну допомогу ближнього, як це буває в інших народів. Особливо в північних народів. (Навіть пінгвіни здатні один одного обігріти, українець – ні). Українець не виявляє любові до іншого українця.

Якби ця проблема обговорювалась у суспільстві, то її можна б зняти. І не потрібно б оту загнану в глибину ненависть проявляти до ближнього. Її можна нейтралізувати.

Досить зрозуміти, що кожен, хто витісняє тебе з твого життєвого простору, хто намагається калічити силове поле твоєї культури, хто нищить духовний досвід твоїх предків, є ворог! А від ворога необхідно звільнити свій життєвий простір, інтелектуальне і духовне надбання предків!

Маємо запам’ятати: коли кривавить серце нації, то воно перетворюється на попіл… або проростає квітами пізнання. Це стосується і кожної людини.

На Вічному Суді нація пам’ятатиме усякого в обличчя і свідчитиме за кожного свого сина. Як і син – за націю. І нормальний, і той, хто винен, що кривавить її серце.

Нам звідусіль говорять про дружбу народів. Але така дружба вимагає поваги і до могил предків цих народів. Поваги, а не шельмування тих могил! Всяк, хто намагається шельмувати могили твоїх предків, ворог!

Кожен народ прагне помститись ворогові за кривди. Українці не виняток. Але українець може помститись нині тільки однією безвідмовною зброєю – це реалізація себе, своєї мети. А мета в кожного має бути такою, щоб вона складала гідний внесок у підмурівок призначення України.

Ми повинні зрозуміти зараз найголовніше: біда наша також у тому, що внаслідок інфернальних експериментів ХХ ст.., ми так здружилися зі смертю, що дозволили їй жити в собі і за рахунок себе. Це стосується як окремого українця, так і держави.

Вижени смерть з душі своєї! Не дозволяй їй поселятися в твоєму серці! Посели туди животворящу мрію і зрозумій: ти сам господар життя свого. Переконай себе, що воно є прекрасне. А якщо ні – зроби його прекрасним!

Не бійся мети і не втікай від неї (іноді люди від страху перед метою втікають навіть у смерть), а став собі гідну життєву програму й виконуй її! І знай: чим більша мета, тим і ти більший.

Якщо ти не бачиш виходу, то ти або сліпий, або не туди йдеш.

Ти не думай, що світ тебе не розуміє і не чує (можливо, тому, що якийсь невіглас образив тебе). І не скаржся на світ. Подумай, може, він поранений і хоче твоєї допомоги, щоб зцілитись. Не співчуття твого, а допомоги! Подумай, з чим ти підійдеш до нього, щоб загоїти його криваві рани.

Запам’ятай: найчастіше двері, які ти вважаєш зачиненими, плачуть за дотиком твоїх рук.

Так, зараз українець не знає сам себе, не знає законів життя, у нас пропало відчуття гріха, ми не вміємо відрізняти добро від зла.

Ще гірше з російськомовним українцем. Він відрізаний від духовного досвіду предків, від силового поля культури власного народу, а чужу культуру серцем прийняти не може. Його просто поставили поза культурою. Те, що йому нав’язується, він органічно не приймає. Як наслідок – душевний дискомфорт. У кожного такий дискомфорт виражається по різному. Є такі, які у спілкуванні з україномовними громадянами випромінюють сентимент, а є такі, які на українську мову виплескують агресію (тут, дійсно, комплекс) сильніше за справжніх росіян. Агресія їхня – це реакція на зневагу росіян до українців узагалі. Москва не може визнати, що у світі є така нація, як українці. Для них ті, що розмовляють українською, «націоналісти», «бандерівці», російськомовні – «хахли». І знову-таки, це проблема не тільки російськомовних українців, це проблема держави, проблема майбутніх дітей. І актуальна тема для обговорення! Чужою мовою ти з Батьківщиною не поговориш.

Також потрібно розуміти, що нікчеми, які намагаються спаплюжити слово, не розмовляють. Вони викидають з рота нечистоту, щоб забруднити ближнього, але забруднюють самі себе.

І ще. На превеликий жаль українець нерідко оцінює себе не таким, яким він є, а прислуховується до голосу іншого, агресивнішого за себе. Українець не може оцінити себе з висоти слави предків. Українець не може оцінити себе так, як його оцінив Ісус Христос. Полюби себе, який ти є, а не такого, яким бачить тебе сусід. Сусід не буде ні любити, ні поважати тебе, бо він не навчився любити й поважати самого себе. Він принижує інших з однією метою – принизивши когось, він у своїх очах вважається кращим. Звичайна компенсаторна функція.

Нам важко збагнути, що першим творцем слова був Бог. Він передав його у спадок людям не для того, щоб обкрадати світ, а для того, щоб збагачувати його. Творець спадкоємець суворий – за знівечене слово теж доведеться відповідати.

Могутністю слова володіє той, хто з його допомогою ушляхетнює простір. Той, хто прагне його забруднити, нікчемний. Навіть, якщо він багатий, чи має владу.

Та ні радянська, ні пострадянська українська інтелігенція – та, що обласкана владою, – такого зрозуміти не здатна. Вона не запропонувала жодної ідеї взагалі. Не лише глобальної, не запропонувала навіть простої державотворчої ідеї. Маленький виняток – деякі науковці намагаються повернутися до власної історії. Та роблять це боязливо. Вони хотіли б вивчати власну історію, але щоб її правдиво висвітлювала Москва. Цебто, хочуть її знати, але з чужого голосу. Вони від того голосу ніяк не можуть відірватись.

Як не може відірватись від фекально-генітальної естетики деяка творча братія.

Тисячі сюжетів не породжених, не опрацьованих, не розкритих, натомість до нудоти пережовується навкологенітальна тематика та пов’язана з тим дріб’язковість. А щоб надати тому вагу, називають це постмодерном.

Але постмодерн – явище психологічне, а не мистецьке. І саме воно підтверджує, наскільки вражене силове поле нашої культури.

Мистецтво – то цілюще джерело, постмодерн – вода з болота. Ці дві рідини не можуть злитися. Якби вони злилися, то цілюща вода забруднилася б, а брудна не очистилася б.

Мистецтво – це нагадування людям, що ми діти Божі, а не нащадки тварин. Однак, той, хто вже став тваринкою, мистецтво ненавидить. І при можливості, топче його, нищить. Гробовище культури ХХ ст.. влада в Україні (зразка 2012 р.) інтенсивно розширює у столітті ХХІ.

Разом з незалежністю ми отримали дві України. Ідеальну, яка бачить себе у красі, мудрості, добрі та реальну – брудну, заздрісну, принижену, окрадену ворогом, Україну, яка втрачає свою сутність. Та найгірше, що ці України не здатні до діалогу. «Раби, подножки, грязь Москви…» агресивно не бажають втрачати свій статус, а державники не можуть знайти слів, щоб їх почули і зрозуміли.

Можливо, такий діалог і не потрібен. Можливо, ота нечисть буде стерта з обличчя України так, як стирається щось з пам’яті комп’ютера. Єдине, що маємо знати, само воно не зітреться...

Внаслідок масового напливу в Україну ницого і підлого елементу Україна втратила дитинність, постаріла душею і втомилася боротись. Пробудити дитинність і життєрадісність – а відтак і силу – Батьківщини зможуть шляхетні вчинки її дітей.

Окрім страху є любов до життя і навіть благоговіння перед ним. І настільки сильне, що люди приносять себе у жертву ради цього життя. Такою любов’ю керувався Василь Омелянович Макух, який 5 листопада 1968 р. спалив себе у Києві на Хрещатику на знак протесту проти більшовицького свавілля та проти окупації Чехословаччини. (19-ого січня  1969 р. спалить себе чех Ян Палах. Теж на знак протесту проти окупації його країни. От про Яна Палаха знає весь світ, а про Василя Макуха Україна знати не хоче); такою ж любов’ю керувався Олекса Миколайович Гірник, який 21 січня 1978 р. спалив себе у Каневі. Теж на знак протесту проти свавілля особин зі звірячими інстинктами. Такою ж любов’ю керувалися Січові Стрільці, повстанці Холодного Яру, воїни УПА. Ці люди народилися для того, щоб своєю смертю відкупити загибель України. Тепер усі вони з конкретних людей перетворилися на Істину, і на неї сьогодні мусить опиратися зранена Україна. Тому так вперто наші вороги тужаться заперечити їхню присутність в історії.

Страх перед життям протягом тисячоліть відчували усі народи. Відчували його найвидатніші філософи й полководці, королі і прості люди. Ксеркс, Нерон, Чінгіз-хан, Діоген, Августин Аврелій (Августин Блаженний), Дідро і багато-багато інших жили у цьому страхові й поширювали його, як пошесть, серед сучасників.

Переживав страх і Олександр Македонський. І не просто переживав. Цей полководець – суцільна відкрита рана. Однак, він зумів перемогти у собі той страх і піднятись не тільки над собою, а й над часом.

Якщо діяльність переляканих несла з собою часто руйнації і загибель людей, то цілісні натури, яких такий страх не торкнувся, або які здолали його, заклали основи сучасної європейської цивілізації.

Король Артур ввів в абсолют лицарську честь, і вона увійшла в плоть і кров європейської культури.

Цезар дав Європі правовий кодекс. І хоча здобутками шляхетного Юлія Цезаря скористалися майбутні мерзотники, які таки погубили римську культуру, людство має завдячувати мудрому полководцю за те, що сьогодні живе у праві.

Джузеппе Гарібальді, Іван Сулима, Іван Виговський, Петро Сагайдачний, Пилип Орлик, Шарль де Голь, Степан Бандера та багато інших дали людству зрозуміти, що честь держави треба підпирати власною честю. І мужністю.

Софокл, Данте, Мікеланджело, Тиціан, Ренуар, Моцарт, Бах, Бетховен, Тарас Шевченко, Катерина Білокур, Микола Вороний, Василь Стефаник, Микола Вінграновський, Олена Теліга, Василь Стус надали людству такі гуманістичні коди, без яких майбутня цивілізація розуму була б неможливою.

(чекайте на продовження)

Ярослав Трінчук, Україна, Наталя Федько, Україна, Гвідо Еррезі, Італія: ХТО МИ? Філософські нариси

Наталя Федько, Україна

Ярослав Трінчук, Україна

Гвідо Еррезі, Італія

Ярослав Трінчук, Україна

Наталя Федько, Україна

Гвідо Еррезі, Італія

ХТО МИ?

Філософські нариси

Шляхетній доньці Франції, хороброму воїну

 українського Майдану – М. Д., а також

усім іншим вільним душам – присвячуємо

СТРАХ ПЕРЕД ЖИТТЯМ – ЦЕ ШЛЯХ

ЦИВІЛІЗАЦІЇ В НІКУДИ

ВСТУП

Розмірковуючи про буття і небуття, Артур Шопенгауер цілком логічно зауважує, що нема сенсу боятись смерті й небуття після неї, адже ми не боїмося того небуття, яке було до нашого народження. А воно, оте небуття, таке ж саме, яким стане після нашої смерті. Воно існувало, існує й буде існувати поза нашою свідомістю. Раз ми й не переймаємось тим що було до нас, то немає підстави боятися того, що буде після. «Я є – смерті нема, смерть буде – мене не буде», – цитує філософ античного колегу Епікура і робить висновок: логіки у страху перед небуттям немає.

Та незважаючи на очевидне, людина боїться смерті. Боїться і смерті, й небуття після неї.

Шопенгауер намагається оправдати той страх. Він говорить, що людина не стільки боїться небуття, як самого акту смерті. І пояснює, чому – жах перед кончиною переслідує тільки того, хто неправедно прожив життя.

Все логічно.

Так, страх перед небуттям після життя свідчить, що людина не зуміла організувати своє існування. У цьому треба погодитись з філософом. Але потрібно додати: або не змогла – внаслідок проживання в несправедливому суспільстві.

Та і це відповідь надто спрощена.

Насправді страх перед смертю – це сублімація страху перед життям. Його дзеркальне відображення.

І тут ми маємо сказати найсуттєвіше – саме страх перед життям є першопричиною страждань людини. І всього людства. З глибин віків.

Всі тюрми світу – наслідки того страху. Терор, рабство, інквізиція, фашизм, більшовизм, війни, розбій, грабіжництво, вічні пошуки ворога, «приватизація» по-українськи – все це породжене страхом перед життям. Він спотворює людину, калічить її душу, сіє непевність, сумніви, злобу, ненависть, жадібність, мстивість, такий страх заганяє людину в алкоголізм, наркоту, розпусту, в секти. А все це разом – спотворює цивілізацію. Додамо – цивілізацію споживання. Власне ту, в якій ми зараз перебуваємо. Забігаючи вперед, скажемо – ту, яку породила філософія буття.

Хоча… є ще одна причина паскудної поведінки людини – вона намагається приховати свою малість. Але ця малість також породжена страхом.

Вчитель, який боїться життя, ніколи не буде шанувати учнів. Як і учні вчителя. Банкір – не стане добрим партнером для інвестора. Полководець – не зуміє захищати життя своїх солдат. Переляканий політик не стане займатися державними справами, а перейматиметься власними інтересами. Переляканий письменник – називає постмодерном те, що він зліпив. Чоловік, який боїться життя, ніколи не зробить щасливою свою жінку. Мати – не зможе виховати з дитини особистість. Для священика, який боїться життя, образливою є кожна згадка про щастя.

Ознаки того страху дуже яскраві. Це людина дисгармонійна, хворобливо прагне влади або навпаки – втікає від життя (соціопати), демонструє ницість (особливо у шоу-бізнесі). Це клептомани, істерики, брехуни, продажні журналісти, моральні й духовні каліки. Якщо конкретно, то це більшість українського політикуму та українського великого бізнесу.

Найогидніший його вияв – прагнення влади над людьми. У таких переляканих прокидається неконтрольована звіряча агресія, пиха, неприховане бажання принижувати людину, її гідність. Насильство і садомазохізм – а саме цим найбільше вражені ниці та безликі – вимагають перманентної демонстрації. Крім всього, вони повсякчас підкреслюють бажання знеславити Творця. Особливо тоді, коли у церкві пхають свою мармизу в телекамери. В українському парламенті (станом на 2012 рік) переважна більшість депутатів – це особини, які патологічно бояться життя.

Причиною домінування у суспільстві страху перед життям є потворна політична система, де владу мають люди, що вражені цим страхом. Українська політична верхівка страждає ним якнайбільше. У неї він має патологічний вияв. Обтяжує його ще й те, що вони зневажають народ, яким доводиться правити. А зневага до народу ускладнює патологію. Погіршує її та обставина, що вони завдяки своїй агресивності зуміли сісти на голову не менш переляканому українському народові й відняти ресурси, які йому належать.

Скалічені страхом для оправдання своєї неадекватності вигадують різноманітні брехні, пишуть усілякі теорії, відтак захищають їх з допомогою демагогії та сили, а на демагогію (марксизм-ленінізм, українське телебачення зразка 2012 року)  та силу (армію, міліцію, зброю, озброєні загони) витрачаються ті ресурси, які повинні витрачатися на розвиток людини, суспільства.

Брехня, як і побудована на ній ідеологія, – інфекція дуже заразна. Вона не знає раси, нації, вона не знає віку, статі і для інфікованого є абсолютом і… трагедією. Трагедією для індивіда, спільноти, нації. Вона калічить людство, віднімає у нього перспективу.

ВІДЛУННЯ ВСЕЛЕНСЬКИХ ТРАГЕДІЙ

Паралізований страхом перед життям натовп обирає Вараву. Натовп не хотів мати перед собою Боголюдину, вільну від усіх страхів, ненависті, гріха, бо Вона нагадувала б йому, що є честь і гріх. Натовп обрав Вараву, гіршого за себе, і тим самим наче б то обілив свою ницість і запроданство.

Вибір Варави – це проекція розбрату на віки, і цей розбрат різноманітний натовп несе на собі уже два тисячоліття. Дане стосується не лише євреїв. Через дві тисячі років після вбивства Ісуса Христа, українці теж обрали «Вараву». Навіть гірше. Варава у порівняні з Януковичем і Кучмою просто ягнятко…

Натовп обирає бридкіших за себе винятково з однієї причини – щоб оправдати свою нікчемність. Хоча б у своїх власних очах. Він не розуміє, що хтось збоку – теж переляканий – сіпає його за ниточки.

Ісуса Христа вбила перелякана юрба, але за ниточки сіпали первосвященики Анна і Каяфа. Це були перші фашисти. Вони вважали, що людину можна знищити безкарно. Найгірше, що ті первосвященики не виглядали злобними. Вони показували себе, як поборники доброчесності. Тільки подумаймо – первосвященики осуджують до страти?! Не рятують, а вбивають.

Звинувачення Ісуса Христа підганялося під їхнє бажання. (Дві тисячі років – а українські суди діють наче сумлінні учні тих фарисеїв. Власне, так воно і є). Вчинок Анни і Каяфи – це програма людству. Програма розділення людей на жертву і ката, що ми й спостерігаємо вже дві тисячі років. Таке розділення мало страшні наслідки, та інфернальний вияв набуло у ХХ столітті. Воно нищить цивілізаційні вартості сьогодні, та діє як план розбрату на майбутнє.

Лихові запобігти можна, але людство повинно навчитися найпростішого – розділяти добро і зло. А також утямити, що вибравши добро, у виграші будуть усі, вибравши зло, цивілізація згине.

Перше, що треба зробити, щоб зберегтися, – надати перевагу духовним цінностям. Навчати цьому потрібно дитину, ще коли вона у лоні матері. То має бути міждержавна широкомасштабна програма інтеграції високої культури в суспільства.

Вдосконалити правову систему і змусити її працювати як на державу, так і на кожного громадянина. Конституція у державі має бути такою, щоб кожен громадянин міг не тільки бути захищеним і жити у мирі зі своїми ближніми і з оточенням, а й мати моральне право на заступництво Творця. І на діалог з Ним.

Для керування державою суспільство мусить обирати доброчесних фахівців і відсторонити всіх, хто хворобливо прагне влади, адже це люди одержимі страхом перед життям. Не забуваймо – всі тоталітарні, авторитарні, фашистські та більшовицькі режими – то спадкоємці Анни і Каяфи.

Ми конформісти і не завжди прагнемо знати правду. Ми ніяк не хочемо визнати, що Нова Ера почалася зі злочину – з убивства. Убивства Ісуса Христа та Івана Хрестителя. Визнати, значить взяти на себе гріх.

Ми втішаємось Воскресінням, але Воскресіння могло бути і без убивства. Ісус Христос міг жити ще довго і навчати людей. Він міг померти у старості і також воскреснути. Але стільки розумного люди отримали б ще від Нього!

Ми дві тисячі років прагнемо оправдати злочин і говоримо, що так мало бути, бо так сказали пророки. Але ж не мало так бути! Ісус Христос повинен був жити і навчати людей!

Ми радіємо Воскресінню. Так, Воскресіння – це надія на спасіння. Але якщо ми радуємося Воскресінням Христа, то мусимо усвідомити, що на нас також падає гріх за вбивство Ісуса. Тільки таке усвідомлення дає право утішатися Воскресінням. Тільки таке усвідомлення може дати можливість очиститись від того гріха.

Якщо є колективна радість – Воскресіння, то є і колективний гріх. Убивство Христа – наш гріх.

Але ж ми цього вперто не хочемо розуміти, бо якщо зрозуміємо, то мусимо визнати свою вину. І відповідальність. Тому ми вбиваємо Христа щоденно. З посмішкою на вустах, з розумними речами, з меркантильними розрахунками.

Ми убиваємо своїми гріхами.

·        Щоденно, коли ми об’їдаємось, розуміючи, що діти ближнього голодні, ми убиваємо Христа.

·        Щоденно, коли плануємо обманути і обікрасти ближнього, ми убиваємо Ісуса Христа.

·        Щоденно, коли зраджуємо близьких, друзів, ми убиваємо Ісуса Христа.

·        Щоденно, коли ти свою тушу впихаєш у дорогу машину, а десь дитина твого ближнього вмирає, бо у батьків немає грошей на ліки – вони пішли на твоє, падло, дороге авто, – то ти вбиваєш Христа.

·        Щоденно, коли ти свою мармизу всовуєш у телевізор, щоб набрехати щось, ти убиваєш Ісуса Христа.

Але ти мізерний і не знаєш, що твій гріх наздожене тебе, твоїх дітей і твоїх внуків. Гріх – ти знаєш – не прощається. І не врятує їх жоден європейський чи американський університет, де твої нащадки розкошують, хоча аж ніяк того не заслужили; вони мають можливість перебувати там лише тому, що ти щоденно вбиваєш Христа.

Твоя пика не влазить в об’єктив, де ти намагаєшся щось говорити, але не слова виходять звідти – змії вилазять з твого рота. Ті змії і поїдять твоїх нащадків.

Ти думаєш, сховаєшся за недоторканністю. Не сховаєшся. Небеса непідкупні. Чим сильніше ти ховаєшся, тим сильнішою буде кара. Тобі, твоїм дітям і твоїм внукам. І згине рід твій, і ніхто не згадає твоїх нащадків. Навіть, якщо народиш.  

Богослови не дають вичерпної відповіді, чому Ісус Христос дозволив себе вбити. Їхні аргументи – так було сказано пророками. Але ж слова пророка не є обов’язковими до виконання. Так, Ісусові Христові з дитинства прищеплено відчуття приреченості. Але у цьому вина пророків, а не оправдання. Саме вони запрограмували вбивство, а це все одно, що його замовити.

Друге. Христос безмежно любив недосконале людство. Ми ж то знаємо, як любить мати свою дитину, навіть, якщо та дитина каліка. Саме так Ісус Христос любив своїх скалічених земляків. Нерідко в часи випробувань мати жертвує своїм життям, аби врятувати дітей. Це спостерігається у різних культурах у часи лихоліття. Так само Ісус Христос розумів, що без його жертви людство не відбудеться.

Він не хотів помирати. Але Він дав людям вибір. Вибір – жити з Ним чи без Нього. Цей вибір зберігся донині, але людство так і не визначилося.

Христос не був упевнений, що Його вб’ють. Він надіявся на продовження Свого земного життя, вірив, що в людях прокинеться те начало, яке Він вклав у їхні душі – людяність, справедливість, честь, милосердя, любов, відвага. Парадокс, але люди зненавиділи Його саме за це. Вони прагнули якнайшвидше позбутися Того, Хто нагадував їм про їхню недосконалість, малість, гріховність.

Ісус Христос бачив у людях те, чого у них не було, але могло бути. Своєю жертвою Він дав можливість людям стати такими, якими Він хотів би їх бачити.

Але що відбулося насправді. Нащадки вбивць Ісуса поклали відповідальність не на винуватців убивства, своїх предків – і тих, хто за цим спостерігав, Пілата й римлян, – а на Самого Спасителя. Тому кожне покоління людей на землі приймає у спадок злочин предків – убивство Ісуса Христа. І кожне покоління несе на собі цей гріх.

Для Христа Його смерть не є трагедією. Трагедія у тому, що Його люди не прийняли і залишилися без Нього. Незважаючи на демонстрацію ритуалів.

Ще питання, на яке у нас відповіді немає. Чи воскрес Христос у душах людей, чи ця подія просто їх розважила, як цікаве шоу? Але тут її бути не може. Однозначну відповідь дає кожен сам собі.

 Ідея загибелі Христа породжена пророками, і вина мусить лягати на них настільки, наскільки вона лежить на вбивцях і байдужих. Та найбільше зло зробили пророки єврейському народові, нав’язавши йому думку про месіанство. Усій нації прищеплено гординю. Навіть більше. Первосвященики та їхні спадкоємці стали брати на себе функції Бога з однією метою – отримати почесті. І гроші.

Але там, де гординя, там – екзистенційна туга. Її часто намагаються погасити розвагами й розпустою. Така туга розтерзала Римську імперію. Та гординя і проста буденна радість дуже відмінні одне від одного. І ніколи не уживаються разом.

Так, пророки бачили дикість людей, розуміли причину та намагалися зупинити дикунство тим методом, який був доступний їхньому часові – показати кожному, що кара за гріх невідворотна. Також пророки бачили розвиток на багато століть вперед і прагнули зупинити  розгул дикунства. (Якби це можна було зробити у ХХ столітті…). Сучасні провидці теж бачать багато і намагаються застерегти як окремих людей, так і держави. Навіть, цивілізації. Змінити долю можна, але до точки неповернення.

Здається, людство цього не розуміє. Як не розуміють владці свого призначення. Вони думають, що їхня функція окреслена трьома термінами – «економіка», «демократія», «соціальний захист». (Диктаторів ми не маємо на увазі).

І не хочуть бачити, не хочуть чути, що програму розвитку суспільства та програму стосунків церкви й держави запропонували ще три царі, які принесли дари малому Ісусові. Це були три державники, які розуміли, що їхня діяльність спрямована на розвиток цивілізації. У їхньому вчинку відсутній егоїзм, бажання вигоди, вони не страждають страхом перед життям. Ці люди добровільно визнавали верховенство божественного начала над собою, над державами, над Всесвітом.

Цього не зрозуміли церковники, які, маючи духовну владу над віруючими, жадали влади світської. Або – мати можливість впливати на владик. І не завжди з метою навернення їх до доброчесності… Тим самим вони змусили можновладців шукати способу, щоб відділити церкву від держави. А відділена церква законсервувала себе й заблокувала власний розвиток.

Та і церковники, і правителі не хотіли розуміти (і зараз не хочуть), що Ісус Христос не визнавав влади людини над людиною, – і це була перша причина, чому Його вбили. (Сьогодні Його теж убили б).

Нині проблема церкви і суспільства така, як проблема учителя та учня. Якщо учень перевершує свого учителя, то мудрий учитель шукає нового, немудрий – заздрить і намагається принизити. Коли брати європейське суспільство, як учня, то тут учень уже давно перевершив учителя. Але учитель цього не розуміє, не вступає у діалог, намагається зупинити учня, бо злякався тих питань, на які не здатний дати відповідь.

Як мати в дітях бачить продовження свого его, так церква періоду своєї могутності бачила в суспільстві своє продовження. Але діти ростуть і віддаляються від матері, стають самостійними, мають своє життя, та мати злиться, що її не слухають. І проблеми, які можна б вирішити разом – нерідко вони є надто складними, – звалюються на кожного окремо. Зараз церква і держава мали б бути розумнішими. Але винен той, хто мудріший…

Церква досі проповідує Христове «віддай бідним». Так, це добре. Але зараз церква могла б усім своїм авторитетом вимагати від владолюбців, аби вони так керували державами, щоб уже не було бідних. І осудити тих, хто допускає злидні в суспільстві. Більше – церква вже могла б ініціювати проекти ушляхетнення цивілізації, виходячи з розуміння перспективи розвитку. (Московський Патріархат поки що благословляє ядерну зброю. Невідомо, що гірше, забути про Бога, чи освячувати Його іменем свої помилки. Або лихі замисли).

Церква проти абортів, і це справедливо – гріх убивати живу душу. Та аборти – це наслідок. А що причина? Безвідповідальність? Вседозволеність? Розпуста? І це теж. Але проблему треба вивчати, обговорювати в суспільстві, пропонувати владі варіанти її вирішення. І це не тільки можна, це необхідно було робити ще до сексуальної революції. Саме церква повинна була запропонувати дискусію про кохання, як найвищий дар Творця. Саме церква мала б підказати, що у школах потрібно ввести такий предмет, як філософія кохання, і осудити всі сексуальні інструкції, які руйнують почуття і привчають людину не кохати, а споживати одне одного.

Вчення Святих Отців глибоке (є винятки), але воно зупинилося майже півтора тисячоліття тому. Зрозуміло, Святі Отці могли передбачити еволюційний шлях людини, але не могли спрогнозувати саме такий розвиток науки, техніки, психології, тому вони давали рекомендації, виходячи з розуміння суспільства і суспільних відносин, які були на той час. Але цивілізація еволюціонувала, а Церква законсервувалась.  

Керований страхом перед життям Августин Аврелій (у католицькій церкві він св. Августин) у п’ятому столітті ввів у богослов’я термін «первородний гріх», згідно з яким усі, хто народжуються, уже грішні, бо несуть з собою гріх Адама. (Августинові страшно було самому зі своїми гріхами, тому він за компанію схотів взяти з собою все людство). Ми не заперечуємо колективної відповідальності за гріх, але сам термін і пояснення Августина Аврелія позбавлені логіки.

Виходимо з того, що Бог створив людину за Своїм образом і подобою. Цебто – передав людині Свої якості. Також мусимо визнати, що Небо наділяє дитя чистою душею. Душа чиста, тіло ще безгрішне, тож немає логіки у тому, аби на чисту душу й чисте тіло, у якого якості Самого Творця, накладати гріх. Це значить, програмувати людину апріорі на гріховне життя.

Зазначимо відразу. Так, є діти, які народжуються від батьків з враженим генотипом, і в таких дітей замість душі – звірячі інстинкти. Саме з них виростають особні, у яких патологічний страх перед життям. Вони агресивні, топчуться по культурі, відверто зневажають мораль, гідність людини; вони рвуться до влади, а отримавши її, стають диктаторами. Майже вся сьогоднішня владна верхівка України – це особини зі звірячими інстинктами

Та це соціальна проблема. Проблема суспільного здоров’я, медицини і криміналістики, але аж ніяк не богослов’я. І в жодному разі не можна якості окремих асоціальних осіб накладати на все людство. Незважаючи на те, що це і є проблема людства. Але – громадська і медична, та не богословська.

Первородний гріх – це освячення влади людини над ближнім своїм. То вигідно деспотіям, системам, де насильство є інструментом управління, авторитарним суспільствам. На жаль, деякі церковники прагнуть цієї влади більше за здичавілих кнопкодавів українського парламенту та інших спадкоємців Анни і Каяфи.

Якраз вони зловживають біблійним терміном «страх божий». Та не потрібно Творцеві, щоб Його боялись! З Богом асоціюються слова «абсолют любові». Але ті, хто прагне влади над людьми, цих слів зрозуміти не можуть. Саме вони значення слів «абсолют любові» підмінили на «страх божий».

Те, що богослови об’явили всіх грішними, є чинником суспільним. Суспільним, а не духовним. І продиктоване воно бажанням влади над ближнім, а отже – страхом перед життям.

Приймати первородний гріх – це визнавати недосконалість Творця 

Ще одна помилка церкви – замість того, щоб обожити людину, вона олюднила Бога. Та ще й надала Йому своїх, людських, непривабливих рис  – жорстокість, ревнивість, владолюбство.

Даним церква віддалила людину від Бога.

І, замість того, щоб наближати людину до Бога, стала між Ним і людиною.

Християнство ввело аскетизм як чесноту. У середньовіччі це, можливо, мало сенс, (освячення страждання було вигідне «фарисеям» – вони цим самим примушували людей коритися деспотам), але сьогодні постає питання, на яке церква відповіді не дасть: навіщо Творцеві страждання людини? Він то любить дітей своїх, і церква це не заперечує…

Можна погодитись з тим, що у середньовіччі розвиток богословського вчення мав, крім всього, ще й утилітарне наповнення. Якраз церква намагалася (і досі це робить) апологізувати страждання, людину звести до найменшої одиниці, а для оправдання своєї точки зору спробувала навіть підпорядкувати Боже вчення.

Навчити людину радіти набагато важче, ніж благословити її страждання.

Апологія страждання – це не нормально. Це визнання того, що світ повинен бути недосконалим. І що найгірше – це покладання вини за недосконалий світ на Творця.

Скупість душі свідчить про її малість. Але це не біда. Біда в тому, що церква оправдовує цю малість. Приклад – аскеза.

З подачі того ж Августина Аврелія церква ввела в абсолют інститут шлюбу і відкинула найцінніший дар Творця – здатність кохати. Визнаючи, що шлюби творяться на небесах, церква абсолютизувала ритуал і прирекла тих, хто з розрахунку, чи з помилки, чи від безвиході без кохання стає під вінець – а в середньовіччі це характерно для більшості вінчань, – на вічне рабство, страждання, відняла у жінки не тільки свободу, а й можливість кохати і бути коханою... Цим самим церква освячує проституцію, бо секс без кохання – це або проституція, або бізнес. Що теж проституція.

Тисячі трагедій, тисячі злочинів учинено тільки тому, що зневаження жінки було освячено церквою. Тисячі життєвих драм, вбивства, самогубства – через те, що церква не схотіла розуміти вагу найціннішого подарунку Творця – чистого кохання. Кохання, на яке має право кожна людина. Невже не було зрозуміло, що жінка з цим не змириться?

Важко уявити собі, скільки доль скалічили хворобливі марення Августина Аврелія.

Страх перед коханням, перед гармонією душ, перед гармонією у статевих стосунках спонукав священиків (і зараз це робиться) до нав’язування думки про «первородний гріх» та про гріховність статевого життя.

(чекайте на продовження)

Веле Штылвелд: 111 stories

Старт-стопный телеграфный аппарат СТА-2М

1.
Однажды всё уже было[1]. Мой шапочный приятель с Андреевского спуска написал 111 рассказов, нарисовал 111 картин и выпил 111 литров китайской рисовой водки. Этим он удивил 111 человек, среди которых было три православных батюшки, которые скинулись ему на литературный трехтомник тиражом в тысячу экземпляров.

Один экземпляр этого трехтомника достался нашей семье, и мы его прочли от корки до попки. С тех пор я заболел фикс-идеей – нет, не переплюнуть, не повторить, а переписать этот же труд только в неком ином ракурсе, и ощутить, что же из этого выйдет. Так что станем совместно наблюдать над этим осуществлением. В самом ближайшем времени…

В ЧАЩЕ ЮГА ЖИЛ БЫ ЦИТРУС, ДА? НО ФАЛЬШИВЫЙ ЭКЗЕМПЛЯР…[2]

Этой незатейливой фразой каждое утро 1975 года проверяли механики телеграфные аппарата СТА – 2М. Вот такой себе утренний Смольный в Республиканском Вычислительном ЦЕНТРЕ ЦСУ УССР. Чтоб вам было понятно, только туда в то время брали массово наше еврейское племя, что не мешало всем нам отчаянно карнавалить.

Чего стоили букли одной очаровательной операторши зала электронной машины МИНСК-32 Белочки. У неё были букольки Ольги – кокетливой сестрицы Татьяны –главной лирической героини поэмы Александра Сергеевича Пушкина «Евгений Онегин».

К тому же у неё были бачки и усики молодого гусара… А поскольку гусары денег не берут, то выехала Белочка в Эрец только после торжественного бракосочетания с блудливым Йосликом, у которого всегда водились в кошельки две-три советские сторублевки. Правда, мало кто знал, что их он никогда не разменивал, но на понт притом брал только так. Видно, такой понтовой была эпоха…

Ни Белочки как бы Онегиной, ни Йослика как бы Гобсека с тех пор я как бы не видел, но типажи этих милых существ врезались в память своей несуразной очевидностью прошедшего времени. Теперь оно, естественно, в PASSIVE VOICE, но всё же, явись они снова, в душе пролился бы свет… моей нелепой совковой молодости.

(продолжение следует)

---

[1] Олег Переверзев -  Душевно

[2] Володимир Звонко Про цитрус вспомнил... правда мы тестировали телеграф другим:
"НАША МАША КРАШЕ ВАШЕЙ, НАША КУРИТ ВАША НЕТ, ПОТОМУ ЧТО ДЕНЕГ НЕТ"

Запрос редакционного коллектива газеты "Наша версия" председателю правления ПриватБанка Александру Витальевичу Шлапаку по поводу не возвращения средств ТОВ "Бривер"

• В четверг, 2 февраля, в 11.30 в пресс-центре информационного агентства "Интерфакс-Украина" сосоялась пресс-конференция председателя правления ПриватБанка Александра Шлапака, посвященная первым итогам работы нового правления банка и стратегии развития государственного ПриватБанка (ул. Рейтарская, 8/5-А).

На пресс-конференции был передан запрос редакционного коллектива газеты "Наша версия"председателю правления ПриватБанка Александру Витальевичу Шлапаку по поводу не возвращения средств ТОВ "Бривер"

Всеукраїнська громадсько-політична газета «Наша версія» (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації Серія КВ № 7227). Засновник і видавець — ТОВ «Видавництво «Увага»

Адреса: 03039, м. Київ, вул. Голосіївська, 7. E-mail: nversia@ukr.net тел.: (099) 372 81 53

Вих. №­­­­ 01-01-НВ від «18» січня 2017 р.

Голові правління Публічного акціонерного товариства

Комерційний Банк «ПриватБанк»

Шлапаку О.В.

копія: Президенту України

      Порошенку П.О.

01220, м. Київ, вул. Банкова, 11

                                                                                       

Журналістський запит

Шановний Олександре Віталійовичу!

До нашої редакції, як до останньої інстанції, що може допомогти відновити справедливість та змусити, завдяки широкому суспільному розголосу, виконати рішення суду, ще в минулому році звернулося керівництво нині херсонського, а до анексії Криму - кримського ТОВ «Брівер», якому КБ «Приватбанк» на даний момент, за рішенням суду, винен кошти у розмірі 59 248,34 доларів США!  Це – критичні кошти для підприємства. А тому виживання фірми, десятків працюючих там українців та членів їхніх родин, залежить в тому числі від Вас, від Вашої законослухняності, добропорядності та громадянської позиції як керівника КБ «ПриватБанк»!

Просимо звернути увагу, що ТОВ «Брівер» -  одне із перших кримських підприємств, що не визнало акт анексії Криму. Не злякавшись можливих несприятливих наслідків для власників підприємства та його співробітників, можливість тиску на рідних з боку окупантів, керівництво ТОВ «Брівер» перереєструвало  свій бізнес та перевезло(!) своїх співробітників  на материкову Україну.

10.04.2014 року в зв’язку з анексією АР Крим Російською Федерацією та не погодившись з цим, виконуючи норми та вимоги законодавства України,  ТОВ «Брівер»  змінило адресу місцезнаходження та евакуювало свій бізнес та своїх співробітників на територію України.  В даний час  ТОВ «Брівер» знаходиться за адресою: м. Херсон, вул. Декабристів, 49, оф.7.

Справа в тому, що до анексії Криму, ТОВ «Брівер»  тримало гроші на рахунках саме у Вашому банку (загальна сума 137 000 доларів США та 490 549, 81 грн.). Даний факт підтверджується рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 05.02.2015 року - рішення по справі № 904/9368/14 та ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 10.02.2016 року, постановою Вищого Господарського суду від 21.05.2015 року по справі 904/9386/14, відповідно до яких вирішено стягнути з ПАТ КБ «ПриватБанк» 141 795 доларів та 571 354,71 гривень.

Але попереднє керівництво КБ «ПриватБанк», скориставшись нагодою, вкрало ці гроші і не збиралось їх повертати. При цьому, повністю ігноруючи рішення суду (пройдені всі судові інстанції!), яке зобов’язало у повному обсязі повернути кошти ТОВ «Брівер», що знаходились на рахунках КБ «ПриватБанк».

Завдяки титанічним зусиллям журналістів, шаленому тиску ЗМІ на керівництво Державної виконавчої служби, яке намагалось всіляко саботувати роботу по стягненню коштів з КБ «ПриватБанк» на користь ТОВ «Брівер», вдалося повернути частину вкрадених коштів у сумі  571 354,71 гривень та 82 546,66 доларів США.

Але майже 60 тисяч доларів США, які по праву належать ТОВ «Брівер», досі залишаються у сейфах та на рахунках КБ «ПриватБанк». Від цих коштів багато в чому залежить подальше виживання підприємства.

З тривогою та з надією на покращення ситуації ТОВ «Брівер» спостерігало за націоналізацією ПАТ КБ «ПриватБанк», яка була обумовлена злочинними діями власників «ПриватБанку», які незаконно вилучали кошти своїх клієнтів та не виконували рішення судів різних інстанцій.

Сам Президент України Порошенко Петро Олексійович, як гарант Конституції України,  у своєму зверненні, стосовно націоналізації ПАТ КБ «ПриватБанк», відкритим текстом  наголосив, що:

«В основі нашого рішення – порятунок банку та гарантування права власності на свої фінансові ресурси для всіх, хто розмістив їх у цій установі».

«Але в цілому ніхто не повинен постраждати від зміни власника. Рішення про перехід банку у власність та управління держави ми прийняли саме для того, щоб кожен клієнт був захищений, і жоден з них не постраждав. А гроші – щоб опинилися у більшій безпеці, ніж будь-коли».

Посилання на відео : http://www.president.gov.ua/news/komentar-prezidenta-shodo-perehodu-privatbanku-u-vlasnist-de-39210

Разом  з тим, відповідно до ч.2 ст.55 «Про банки та банківську діяльність»:

«Банк зобов'язаний докладати максимальних зусиль для уникнення конфлікту інтересів працівників банку і клієнтів, а також конфлікту інтересів клієнтів банку».

Отже, шановний Олександре Віталійовичу, на даний час саме Ви є тим самим гарантом розв’язання цієї ситуації та гарантом повернення коштів ТОВ «Брівер», що їх було вкрадено попереднім керівництвом КБ «ПриватБанк». Ми не сумніваємось у Вашій законослухняності та порядності, й віримо, що Ви зацікавлені у відновленні довіри підприємців до КБ «ПриватБанк».

Треба зазначити, що виконавчий лист щодо стягнення боргу, було  повернуто ТОВ «Брівер» в період введення тимчасової  адміністрації до ПАТ КБ «ПриватБанк» (с 19.12.2016 по 22.12.2106 року). Але суті справи це не змінює, заборгованість не погашає і конфлікт за законом не розв’язує. Разом з тим, добровільне виконання рішення банком по справі 904/9386/14, змогло б зекономити ПАТ КБ «ПриватБанк» 10 % виконавчого збору.

Хочемо також звернути Вашу увагу, що факт повернення грошей ТОВ «Брівер» буде гарним сигналом для тисяч інших підприємств, що з новим «ПриватБанком» можна мати справи. Це піде на користь розвитку та відновленню репутації КБ «ПриватБанку», і тоді красиві слова з Кодексу корпоративної етики, що містяться на сайті КБ «ПриватБанк» (https://privatbank.ua/ru/about/), будуть не лише пустими словами, а почнуть виконувати об’єднуючу роль та дійсно слугувати містком довіри між банком та його клієнтами.

Особливо, новими фарбами засяє пункт №2, де говориться: «Мы готовы свернуть горы, чтобы хорошо обслужить клиента. Если мы не можем этого сделать сами, то привлекаем других сотрудников – вплоть до Председателя Правления банка».  Ну й пункт кодексу №5: «Мы обслуживаем клиента так, как хотели бы, чтобы обслуживали нас или нашу маму» - також не можна обійти увагою.

Отже, ми бажаємо Вашим рідним і близьким гарного обслуговування та відношення в будь-яких ситуаціях, і закликаємо Вас прийняти безпосередню участь у відновленні справедливості по відношенню до ТОВ «Брівер».

Тому закликаємо Вас прикласти усіх необхідних зусиль та посприяти виконанню рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05.02.2015 року (рішення по справі № 904/9368/14 з врахуванням ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 10.02.2016 року) та перерахувати 59 248,34 доларів США на валютний рахунок за реквізитами, що додаються до даного листа.

Крім того, хочемо отримати письмові відповіді на наступні питання:

1) Чи визнає нове керівництво ПАТ КБ «ПриватБанк» обов’язковість виконання рішення суду, що передбачено 129-¹ Конституції України  та принцип верховенства права передбачений ст.8 Конституції України?

2) Чи визнає нове керівництво ПАТ КБ «ПриватБанк» легітимність президента України Петра Порошенко та його офіційних публічних заяв?

3) Чи буде дотримуватися обіцянок та принципів , що буди проголошені у зверненні президента Порошенка Петра Олексійовича, а саме - про гарантування права власності на свої фінансові ресурси , що розміщенні в ПАТ КБ «ПриватБанк»?

4) Яка офіційна позиція нового керівництва КБ «ПриватБанк» у питаннях повернення незаконно вилучених коштів колишніх клієнтів КБ «ПриватБанк»? Чи є алгоритм дій, чіткий план у цьому напрямку? І якщо є – в чому він полягає і яким чином буде виконуватись?

Прохання надіслати копію відповіді на адресу ТОВ «БРІВЕР» - м. Херсон, вул. Декабристів, 49, оф.7.

З повагою, головний редактор                           Ковтун В.Г.