Композиція Енгельберта Гампердінка,виконують заслуж.артистиО.Опанасюк,М....

Композиція на пісню Енгельберта Гампердінка "Останній вальс",

Граємо разом - заслужені артисти Олег Опанасюк і Михало Савенко

та письменник Веле Штилвелд, обидва артисти - Олександровичі,

Головна київська ресторація "За двома зайцями",

Анріївський узвіз 34, Київ, Україна, 27 серпня 2022 р.,

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.8

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.8

Три року тому коли ще Гарик був далеким від успіху, якось декілька його послідовників потрапили до справжнісінької божевільні. Ось тут і з’ясувалося,що в закритих спільнотах нові ідеї ранять душу кожного – всі тумбочки в чоловічому відділенні божевільні стали звертати на себе увагу навіть у санітарів і лікарів, особливо після того, як в одній з них сховалася малохольна туманоїдна Глаша.

Тут тобі й дурники, які і без того народ надто “ляпкий”, виявилися на грані повної ейфорії. 

Коли ж старі тумбочки, не витримавши безперервних неформальних коїтусів і нестримних струсів, що називається дійшли, нову партію товару замовили добродію Гарі Вонсу. Тут Гарик постарався, і оскільки Глаша мала послідовників не в одній лише Ігупецькій божевільні, то відтоді замовлення пішли зі всіх країн СНД, а із ними – і численні листи і пропозиції. Бо туманоїдна лялька, то тобі не резинова Зіна… Розглядалися прожекти імплантації справжнісіньких клонів тої туманоїдної Глаші  у холодильники, та в зачаровану овечу доху і навіть в електродриль, а нова концепція “Еротика в милі” призвела до випуску мильниць з мильними Глашами на швидкоруш.

Сама Марика дивилася на всі ці дурниці ніби крізь пальці. Виконавчим директором був Гарик Вонс,і всі ці прожекти і проектики були на його голові. Інший би спасував,та тільки не Гарик. Він ніби винайшов універсальний набір пуансонів, і невелика, але міцна грошова кувалда вирішувала всі ці питання за здоровеньки були. А яке ж здоров’ячко у божевільних?

От і сьогодні належало пробити бозна звідки доставлений скам’янілий ембріон динозавра,щоб завтра новоявлені збоченці могли вподібнитися татусеві-динозавру мезозойської ери і, належно сплативши добрячу платню, вигукнути переможно: “І я це зробив!”

Гарик і зараз припильнував найбільш зручне для подібного палеоінцесту місце, і вже приставив до нього пуансон, щоб торохнути по ньому з належною силою, але раптом скам’яніла кірка відлетіла сама – і з надр скам’янілості просто на Гарика подивився справжнісінький хижий реліктовий динозавр. У божевільних очах рептилії запалав хитливий вогонь.

“Самка! Людожерлива похіть” – з жахом тільки й встиг вимовити Гарик, як тут же був зім’ятий і кинутий бридкими мацаками в безодню найдавнішої на Землі піхви. Місія “Альфа-Скорпіон” тої ж миті припинила своє існування. Марика Марико залишилася без діла. Тепер вона була просто Вожилою...

Зранку поет встав з головним болем. Вірші зазвичай не годували, премій ніхто присуджувати йому не поспішав, а випадкові жінки користувались поетом, як одноразовим рушником. Одноразових шприців ще не було, хоч аура від тих “одноразових принців” витала. Усі ці факіри на мить, щастунчики на “щас!”,на “ту ж хвилиночку!” в Ігупці ніколи не зникали, але приставати до їхньої армії було якось ніяково. Все це призводило поета до досить сумних думок. Він зібрався було засумувати,але мимоволі кинув погляд на письмовий стіл – там лежала гірка листів, на які він ще не відповів. Поет мляво впав у крісло і взявся за читання адресованих йому рядків:

“Залюбки дізнався про організацію клубу поетів по листуванню. Пишу з дитинства, публікуюся в містечково-районній пресі. Дуже хочу вступити до вашого клубу,де зумію розкритися і відчути ауру загального поетичного...”,і т. д..

“Та всі ви тут шахраї відторохані. Хто вірить вам, Господи? Йшли б ви під три чорти і чотири гепки!..” – резон був відіслати на ще зверхнє звернення щось адекватне, та тільки вбивати на це час не годилося.

“Дуже хвилює ідея поетичного листування. Це так елітарно! Вірші зрушують і хвилюють; вони дозволяють глибше проникнути до внутрішнього світу серця – завів би собі секс-лаг – вимірник глибини тваринних оргазмів,хоча ті не мають до поезії ані найменшого відношення...”

“Сиджу за машинкою цілодобово: ніяк не можу знайти друкарку,якій можна було б платити оргазмами. Всі існуючі реальні друкарки прагнуть мати посторінкову платню – шість фігонів за тридцять п'ять – сорок рядків”. – Ого, це вже цікаво! Значить, курс ще не найшаленіший – п’ятнадцять фігонів за бакс. Виходить, що мільйони фантиків будуть у нас в кишені ще не скоро. Поет навіть не уявляв, що рівно через три роки він знайде у себе під ногами цілий мільйон гривень в одній сірій купюрі і купить за них власній дитині триста грамів шоколадних цукерок.

«Група секс-підтримки міжпланетного ООО “'Альфа-Скорпіон” готова прийти до вас на допомогу. Астрал, ментал, ноосфера – не цікавлять… То ж зайве не перейматися… Всі ідеали переховуємо під ковдрою. Пишіть на нашу поштову скриньку: планета Плейбой, сузір’я Наздоганяй, Третя Планетарна Западина. “У пухке ліжко для Пана i Панi, якщо тільки вони разом не пішли до спільної бані».

“Хотілося б знати, що являє собою ваш клуб, яку мету ставить перед собою? Інтерес зовсім не зайвий,оскільки сам намагаюсь писати (краще б не силкувався, адже так можна заробити душевний геморой), хочеться якось рости і знайомитися з творчістю таких же, як я (навряд чи в мене вийде стати керівником душевно-геморойного закладу). Намагався навчатися в літстудії,але нічого путнього з цього не вийшло (ну, тут, батечку, настав час терміново оперувати ваш поетичний дар як звичайнісіньку гемороїдальну тріщину в сідниці)”.

“Я всього лише два роки пишу вірші, але хочу створювати справжнє мистецтво. Коли пишу вірші, пісні, малюю, то все одно, що літаю (це, вам, миленький, не до мене,а до Шагала...). Розробляю тему (так ви, батечку, цадик!). Будь ласка, нікому ані слова про те, скільки мені років (і точно:

“ Цадик в талосі старому худорляві зщулив плечі,

ти ввійшла,“Шолом Алейхем!” – добрий вечір...“)

“Мені дев’ятнадцять,не одружений; п'ять років у мене була кохана дівчина. Зараз вона мене покинула. Живу в порожній квартирі, з якої разом зі своїм хлопцем винесла все. Я залишився ні з чим і з відчаєм кинувся писати романи жахів і вірші прямо на старих шпалерах (це вже вражає!)”.

“Послухайте ви, поважаюча себе людино! Мене ви, на жаль, не зацікавили. Й край на тому! Може виною тому є моє “членство” в “тричі проклятій” вами Спілці письменників, де, незважаючи на нехтування вами вашої роботи, планка професіоналізму й майстерності достатньо тривко тримається, що дозволяє відрізняти явного графомана від неявного, який би псевдонім він собі для цього не вигадав, хоча розумію ваше дилетантське захоплення римоплетінням. Чи не пробували ви на дозвіллі зайнятися макраме і отримати повну від того сатисфакцію? Професіонали зі Спілки письменників дарували б вам свої правильно написані рядки, а ви їм – свої ажурні плетива для квіткових горщиків (самій би тобі в квітковому горщику визріти до рослинного стану – ледве встигла промайнути якась дурепна думка)”.

– Ах ти,стара апаратна щурихо! – спересердя подумав поет і вийшов на кухню поїсти яєчні. Але на порозі кухні неформальний метр поетичний зненацька отетерів. Жінка, що написала йому нещодавно настільки капосні для нього рядки, жителька далекого підмосковного Красногорська цілком беззлобно і надзвичайно ретельно перемивала його власний посуд, в той час, як його ж власну яєчню щодуху і навіть занадто уминав шестилапий крилатий кіт.

– Поезія, добродію, – це служниця добра.  А ваша яєчня – гидотна. От і віддала її тваринці. Не дивіться на крила: все рівно та ж муркавка, хоча й інопланетна. І їй,як усякої тваринці  з муркавки, яєшенка просто корисна, тоді як поетам зранку належно пити олімпійський нектар.

Тільки вимовила,як тут же на столі виникла півтора літрова пляшка колекційної крові з етикеткою “Старого нектару”:

“Мій Андріївський узвіз подарував мені смутку ковток,

там де келих “Старого нектару” три століття ковтали утрьох – 

Я, Узвіз і Століття – буденність й примара…

Тут до нового часу лишається крок. 

Та здійснити його я не маю ні кмети,ні шалу…”

– вальяжно продекламував поет після того, як браво хльоснув склянку того «Старого нектару», від чого на душі справді полегшало. “Стара апаратна щуриха” виявилася нічого собі тітонькою, досить пристосованою до буденності,в міру співчутливою і дбалою, а до того ж “кирною”. Отож і кирнули ще по келиху – і нова господарка відчинила навстіж поласувалому яєчнею Мурлону вікно. І той, наївшись по зав’язки, випурхнув за яєчнею геть, у той час як Маргарита Ногтєва – а це була вона – зненацька розсипалась і осіла в просторі найтоншою сірою плівкою, що незабаром,розчиняючись, зникла геть...

Від цього її чудернацького з’явлення– присутності–зникнення в квартирі поета відбулися чайворідно-строкаті переміни. Всю квартиру неначе промокнули яскраві світлові плями, подібні до нашестя батальйону сонячних зайчиків, і тепер всі ці “не-кролики” блукали по стінах у пошуках проходів у паралельні світи,зіткані із людських марень, а власне з найбільшим земним маренням була муза Поезії – і тут поет згадав свої нещодавні нічні видіння…

Він ішов опівночі містом, і сама ніч уявлялася йому палкою нічною красунею. Все в ній було прекрасно,окрім... відвертості. Вона кралася по стінах будинків, і від нічних неонових ліхтарів далеко вперед бігли її легкі, верткі затінки. Нервовим жестом руки вона розривала на шиї місячне намисто, і величезні, розміром з гусяче яйце градини тут же налітали на місто. Намистини були легковісними,але саме видіння – жахливим. На голові у тієї красуні був чи то траурний капелюшок з капором, чи то весільна фата з густою вуаллю, за якою нечітко вгадувалися чарівні риси неприкаяної дівчини-Феї.

При світлі розсипаних по місту місячних намистин і у настільки ж яскравому світлі неонових ліхтарів дівчина-Фея мчала за летючою вгору прядкою; при цьому її чіпкі руки завзято сукали нитку. Це й була місячна нитка сновидінь.

В цю нитку дівчина-Фея вплітала нестаріючі казки вічних добрих чарівників,і найабсурдніші софізми з одкровень земних мудреців,цадиків і старійшин, племінних магів і кволих державних діячів, колись мужів політичних, а зараз володарів персональних золотих сральників.

В такі сральники Фея не заглядала, а тільки іронічно посміхалася і продовжувала прясти дивну нитку з пряжі, в яку впліталися й заговори на добро, і цілющі молитовки від порчі, і найтихіші слова розради від нещасної любові, заздрості та байдужості.

Від того пряжа виходила тонкого сріблястого кольору в якомусь ніжно-фіолетовому ореолі. В житті поет не любив ці кольори,доведені до холодно-отруйних тонів стараннями технолога технозою до кінця чергового двадцятого сторіччя,двадцять першої земної цивілізації,однієї з п'ятьох цивілізацій,що силкувалась пережити і своїх творців,і свої чарівні казки.

Юрий Контишев: Чуть остывшее время, текст совместно с Веле Штылвелд

Юрий Контишев: Чуть остывшее время,
совместно с Веле Штылвелд

Чуть остывшее  время

Чуть озябших людей.

Чуть холодное племя -

Без любви, без затей,

Что пребудут в анклавах

И себя, и друзей,

И останутся лавой

В отторжении дней…

Слов не вымолвят больше

У подножья икон,

Проклянут Пирогощу

и отправятся в сон…

Мне во сне был изрезан

чёрный замшевый фрак,

а в реале растерзан

и заношен пиджак…

Не ходи в Пирогощу,

если Вера прошла –

если шёл ты наощупь

мимо таинств Христа…

Тот пиджак и поныне

мне кричит – Берегись!

Где первична гордыня,

там вторичны мозги.

Не хожу в Пирогощу

Много зим, много лет,

Помолиться на мощи

Всё возможности нет…

------------------------

Це́рковь Успе́ния Богоро́дицы Пирого́щи (укр. Церква Успіння Богородиці Пирогощі) — православный храм, сооружённый в Киеве возле Подольского торжища (современная Контрактовая площадь) в 1132-1136 годах князьями Мстиславом и Ярополком, сыновьями князя Владимира Мономаха. Церковь упоминается в «Слове о полку Игоревом». Неоднократно возводился заново и перестраивался, в 1935 году был разрушен большевиками. В 1998 году на историческом месте храм был восстановлен в предполагаемом первоначальном облике. Один из древнейших символов украинской государственности.

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.7

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.7

Марика від душі посміялась над тим, що трапилося і стала думати, куди подіти каністорку зі старим. Справа була непроста: адже не вливати ж його у справжній двигун внутрішнього згоряння. Від подібної доливки, тільки й того дивись,будь-який джип “Черокі”, будь-яке спрагле “Жигуленя”, а чи навіть і “ВАЗ” негайно перетворяться на цілком некерованого Змія Горинича, а тому...

Укушений Вітольдом Карловичем щасливий володар високооктанового бензинового палива вийшов з платного туалету явно перевантаженим морально і фізично. З одного боку, його розпирало почуття глибокого задоволення, настільки знайоме всім нещодавнім совковим громадянам, але, з іншого боку, нив і набрякав цей безглуздий раптовий укус, якого так просто тепер, схоже, було не позбавитися. До того ж і каністорку він знайшов не бозна-де,а прямо біля входу до платного сінематографічого пісуара. Іна своє лихо не помітив, що на зовнішньому боці каністорки було кимось спішно надряпано червоним по сірому: “Ідіть ви всі на...”

Молодий, ретельний дільничий, що тільки вчора мав аудієнцію у Великої Хазяйки “труби”, як і належить новой мітлі, пильнував. Виявивши гасло, яке не мало нічого спільного з політикою: “Не соромтесь – збагачуйтесь”, він надмірно зрадів можливості виявити свій службіський запал, і негайно заарештував пещеного молодика за порушення норм суспільної моралі. Наручники замкнулись на зап’ястях – міліцейської і пещеної прокушеної рук,утворивши жалобний тандем, що й потягнув тепер по усьому “Хресту” оту кляту каністорку, матюкаючись і пригадуючи при нагоді усіх дрібних представників нечисті, прямісінько до РВС. Більш за всіх у каністорці скиглив і лаявся нещодавній улюбленець долі, а тепер бранець долі і в'язень совісті Вітольд Карлович Шварц...

Сама Марика мала “лайновий” характер, оскільки запросто могла кого хоч завести до виру – і не завжди тільки до суто житейського. Дочка русалки з Перегеп-чорти-б-його-брали-озера,вона не могла бути іншою. І,схоже,хтось про це знав.

Сумна стегниста тітка добрячих сорока ягідних років, з рудою паклею погано пофарбованого волосся і якесь хирляве чмо, люте і мляве, за київськими мірками років шістдесяти, з'явилися зненацька у дзеркалі. Обоє були зодягнені у строкаті підштанки, пойменовані в Ігупці “багамами”, які не мали нічого спільного з справжніми нащадками маорі,що навіть у страшних снах у подібних штанцях не тусувались. В обох страхіть торси прикривали чорні футболки з жовтими трафаретними “бетманами”-кажанами і лихими написами 'ТіпТоп-тобі-Бой”. Такі собі крутогруді почвари, чим тобі не на повний відпад.

– Ой,не можу! – засміялась Марика. – Це ви ота крута публіка? Та з вас вже давно вся труха на асфальт висипалась! В чому тільки душі ваші мерзотні тримаються?

– А ти б не глузувала з нас,безсоромна! – прошепелявило свічадо голосом Третього підкопитка Сатани. – Так, золотко, як би там не було, але – ми, будяк пекельний смертним у бік і усім почворам загальний спільний привіт! – при його словах на кухні загримотів і поскидався з численних місць посуд. Марику це обурило. До кухонного обладунку вона ставилась свято: любила і вміла глотувати і пригощати, а ще до того варити зіллячко всяке, хоч і купували в неї одне тільки вариво від імпотенції, звісно ж, що не покупець, то інтелігент трюханий. Закордонну віагру винайшли набагато пізніше, а тому Вожила роздратувалась.

– Цього мені тільки бракувало! Посуд фамільний ще ніхто на кухні ніколи мій не крушив, так що негайно розставте все по місцях і припиніть тут так по-жлобськи фігльярничати! Фамильярнічати в мене теж недоречно,– вона трохи охолонула. – Просто давайте побалакаємо по-свійськи і уточнимо по-товариськи, що до чого, що від чого і що до того навіщо... – запропонувала вона, зненацька змінивши гнів на милість,і упірнула у зручне крісло, виточене з кісток останнього єдинорога і підбите цупко під паноксамитом цілющим нерозрив-зіллям. В кімнаті повіяло тихою заводдю; прибулим здалося, що от-от зірвуться і здіймуть істеричний галас жаби болотні, але в цей час, тепер вже крадькома заскиглив,та щось настирливо забелькотів Рикович:

– Нам би відрядження відмітити, мем, – прибув, напаскудив, вибув, а то Гаспид пекельний свого з нас не спустить, хіба що шкіри на луб’я порве!..

– Вам штемпелем чи тату? З вашими витівками? Та ви в мене тут же з десяток-другий небіжчиків наклацаєте, немов насіння налущите! А вони в мене й так від радіації мруть! Вибачайте, нема дурних! Забирайтеся до лихої матері, трясця вам у суглоби!

– Але, мем, це ж несерйозно! Адже ми не шантрапа підколодна,не перекоти-поле, не гопники тупорилі! Ми з місією, мем, зі справжнісінькою місією з відділу суміжних контактів.

– Чи це так, Риковичу? – дозволила собі засумніватися Марика, вона ж звісно Вожила.

– Істинно кажу вам: так! – надривно залопотів Рикович. – Ми зі служби гносеології страхів – так би мовити, самі лише наполохаємо, але не лякаємо, тільки чужі страхи випробовуємо на міцність.

– Ну і як, ота міцність?

– Та так собі,– делікатно-ухильно відповіла рудоволоса Мар’яна.

– Ах ти,змія підколодна,пліснява поганко! – обурилася Вожила. – А хіба не ти пила ниньки кров у цнотливої Ірен та її хлопця Вадима?

– Але дозвольте, – яка ж вона незайманка? Теж мені панянка цнотлива! І потім, пила я тільки дещицю! Так би мовити, на аналізи: теє-сеє, навіть не кров, а тільки смак від мамзеї,– дрібно засміялась рудоволоса. Але,трохи пом’явшись, додала – Адже мені без людської кровиці і натуралізуватися було не можна!

– Бреше вона, стерво, бреше,– пригадавши Мар’яні всі свої колишні образи, обурився Рикович. – Їй би й кагору вистачило! Вона завжди самим “фаустом” все діло вирішувала – самим тільки нуль сімдесят п'ять,а закусювала, коли чим Гаспид пекельний пошле!

– Нехай візьме і тепер вип’є того ж шмурдяка на кухні! Їй зараз Мурлон необхідний, щоб “фауст” доставити. Зате кров негайно поверни молодим, та так, щоб без усякої порчі.

– Може,тепер й дівоцтво зобов'яжеш цій дурепі вертати?

– Над цим я ще поміркую. Можливо, з огляду на вашу місію, робити цього вам і не треба. В усьому ж іншому все повинно бути бездоганно. Це ж треба – ледве тільки від Гаспида оговталися, як тут же двох нових упирів світові пред’явили. Адже що Вадим, що Ірен тепер вже упирі. А кров у них молода. От і виходить, що занесли ви заразу, крутішу за СНІД.

– Добре,– згодилась Мар’яна. – Поверну я їм кров їхню шалену. Але все рівно самі собі карк зламають, бо як не ми, то інші відкриють у них прорву житейську...

– Це ми ще подивимось. Он і в мені, як не крути, отой вир душевний плещеться, а чи бач, жодного з цього сірого світу не звела і вам на те дозволу не давала. І не дам, сучі ви діти…  Бо живі люди на земні хвороби нездужати мають, а не на ваші муки пекельні. Сказала – і край...

За десять хвилин до кімнати повернулася п'яна в гепки бомжиха, позбавлена всіляких вікових ознак, в якій тепер важко було пізнати по-молодецьки статечну козир-дівку Мар’яну. В руках у неї були дві двохсотграмові капсули. Марика прийняла від старої дорогоцінні живі посудини й бережно поставила перед собою на трюмо. Трюмо покірно видохнуло: “Угу,слухаюся,пані”. “Тепер піди і поверни”,– їй задумливо промовила Марика...

Дзеркальна площина трюмо ніби обледеніла. На поверхні проступили холодні блакитні кристали, що якимось невідомим чином стали всотувати в себе вміщену до посудин-капсул кров.

Кристали збільшились і стали поволі рожевіти. В ту хвилину,коли вони досягли криваво-червоного кольору, Марика заспокоїлася. Ані Вадиму, ані Ірен більш ніщо не загрожувало. Бо вони навіть не помітять, як поступово до них повернуться через густе київське повітря випиті нечистю криваві децилітри.

Тепер слід було подумати і про гостей: призначену натуралізацію вони якось грішним ділом минули, то ж виходило, що назад їм дороги немає – та й шкодити тепер особливо не будуть: 

– Ледь що – тут же вгамую,– спокійно розсудила Вожила,– та й вік Мар’яни не з прудких – так довго не живуть. Крізь кволий макіяж той вік як слід проступає,так що пора їх остаточно матеріалізувати і вижбурнути на міський асфальт.

Нехай побродять бомжами по планеті та всмокчуть всі принади від безпросвітності житейської, колупаючись у смітниках на задвірках та потрапляючи на помийках в люто бешкетні ігри крутих, під час яких не раз і не два відітнутнуть їм голови і відріжуть різні частини тіла для залякування тих, хто з земних та ніякових:  тоді й подивимось, до чого вони самі дійдуть. Якими себе жахами насолодять і не чи запросяться по тому негайно назад – до Пекла гаспидного…

Тільки подумала, як вони самі вийшли з чарівного свічада її невибагливого старенького трюмо, і раптом впали перед нею навколішки. Не встаючи з крісла, самими лише вказівними перстами незворушна Марика доторкнулась до їхніх вузеньких лобів. Почувся запах сірки, змішаний з запахом підгорілої печені з цапа старого. На полущених масках спотворених облич в обох прибульців стала проступати справжнісінька кров. Самі прибульці при цьому почали поволі осідати біля її ніг на підлогу...

Марика Марико чесно заробляла собі на життя – керувала в Києві черговим товариством з дуже обмеженою матеріальною відповідальністю “Альфа-Скорпіон”,в якому управлявся Гарик Вонс, що якось злигався із розумними істотами з планети Плейбой. Істотоньки ці молилися всесвітньому богу Зексу, який був близьким до земного похідно-похітливого відповідника – секс.

В самій місії “Альфа-Скорпіона” звично пудрили неофітам мізки,пропонуючи зразки космічної екзоеротики, що насправді тхнуло звичайною земною облудою і виявлялося не більш ніж збоченими зносинами з тумбочками, табуретками, призмами і магічними люстерками. В останній час у місії стали розроблятися найяскравіші взірці сексуальних нічних горщиків, і на це витрачалося чимало часу й сил.

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.6

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.6

В цілонічному еротичному шоу по ТіВі відпоєна міцним чаєм ошарашена Ірен уздріла, як якась жагла, але не юна Жанна не-Агузарова, вже без штанців, задрала догори свою ковбойську спідницю, і літній достатньо не-ковбой опустився перед нею на коліна. Він був огрядний і недостатньо палкий... Вже й Вадимів язик став злизувати терпкі краплі рясної роси з пелюстків безвільного дівочого пуп’янка. І тут уперше за весь цей нескінченний безглуздий вечір раніш безголоса дівчина застогнала.

Пуп’янок пружно розгорнувся крильцями справжнього багряного метелика, і з нього прямо над кінчиком завзятого язика тремтливо піднісся майже під стелю той метелик, оповитий тремтливою багряницею. “Такого не буває, просто взагалі не буває ”, – зненацька подумала дівчина і звернула свій затуманений погляд на екран, де в цей час вирували бестіарні сексуальні оргії прибічників і збічників полігамії зі статечного міста Берн. При мовчазній обопільній згоді дівчина з хлопцем перемінили обоюдний танець метелика, і тепер вже з палкою нестямою пристрасний юнак перетілифся на міфічного Фавна, а вона на пристрасну міфічну Псіхею. Ірен обійнялась з Вадимом і з невідомою дотіль їй самій силою спраглої молодої коханки.

Але раптом Вадим відчув природну перепону, що, втім, його чомусь мало збентежило. Він вже розумів,що ще зовсім нещодавно ця дівчина була цнотливою улюбленкою міфічного єдинорога. З ним уперше у своєму житті злягалась дев’ятнадцятирічна незаймана. Він навіть спробував стримати її мимоволі бурхливий раптовий порив, але вже за мить піддався дівочому маренню і з якоюсь витонченою вибагливістю остаточно прийняв запрошення до їх спільного з дівчиною еротичного танцю. Зненацька,захоплені пристрастю, їхні тіла, переплетені в чайворід перетнули умовні кордони низького і ложа перекотились на заслану оксамитовим покриттям підлогу, де й відбулися подальші події, перш ніж Ірен відчула, що шлях її дівоцтва пройдений.

Тільки тоді вона ослабла,притисла до себе Вадима, і спробувала його ласкаво поцілувати. Замість цього холодні, цілком незнайомі їй ікла вирвалися в неї з рота і вгризлися хлопцеві в плече. Від чого Вадим просто вжахнувся… по перед ним постала люто зажерлива не жінка вже, а вовчиця, тоді як відповідно для самої  Ірен на залишеному юнаком ложі виник якийсь літній, пухкий, мохнорилий і до того ж зовчім незнайомий мужик. І все б до ладу,та тільки між обома настільки нетривіальними коханцями мірно і безугавно поклацував пещеним замашним батогом хвіст Третього підкопитка Сатани...

– Рикович! Він усе помітив! Змотуємось! Дай цій дівці спокій! – несамовито загорлала сумнівно-спокуслива жінка,знемагаюча у пристрасті під безвільним тілом Вадима,і Ірен від цього крику прокинулася. Її охопив жах і рідкісна жіноча гидливість.  Бо амур-де-труа даже з повного дива нею не припускався...

– Спи, рідненька,– ласкаво промовив їй Вадим і обійняв збентежену в сні дівчину за плечі, але тут же мимовольна болюча гримаса перекосила обличчя ще дрнедавно спраглого юнака від того, що в себе на плечі він раптово відчув подряпину. За формою вона нагадувала рвану рану,немов плече розпороли тонким кровожерлим батогом. Сон як рукою зняло. Він став, ретельно обійшов і огледів усі нечисленні квартирні закутки, але нічого так і не знайшов: окрім них з Ірен у будинку нікого не було…

На ринку дід Никодим у маленьких круглих глечиках продавав прохолодні козячі вершки. Над ринком тільки-но проступив стиглий червневий ранок. Покупців, природно, не було. Перед Никодимом стояло сім глечиків в особливій козячій досі для якнайбільшої густоти і прохолоди.

– Жени,Риковичу,свої глечики: хапаю усі! – прогарчало руде марево. З марева виковзнуло щось з вогнистими рогами і жахливим трьохличчям.

– Беремо! – якось по-гвардійськи хватсько ревнуло “трьохличчя” і сплатило дідуганові чисто зеленими долярами. Кепський дідусь тільки хитрувато примружив очі.

– Пий та не пролий, бісеня заморське! Та тільки щоб тебе не вдавило ще на третьому ковтку!..

– Самому тобі скуштувати кішки ангорської, щоб тебе вдавило сирою м’якусятиною! – злісно писнуло у відповідь руде марево,і тут же з нього на дідугана полізли кішки розміром з чималих нільських алігаторів. Кожне таке котенятко, люто шкірячи свої відточені порцелянові зубки,суворо дивилося на дідька–дідича фосфоресціюючими більмами. Дідуган нашвидку зворотньо перехрестився на знак шанобливості до Гаспида найпекельнішого, одначе, тицьнув кожній тварюці по дулі. На тому кішки й скінчилися, перетворившись на глевкий голуб’ячий послід. 

Цей послід тут же й гепнувся на підлогу. Під ногами стало слизько і гидотно. Проїхав послідом на сідницях базарний вірменин Хачик і вилаявся з нагоди цієї ковзкої на зугарному суржику. У ту ж мить обернувся послід на розкішну дівку Мар’яну. Обсмоктала вона Хачика і залишила дивуватися з того, що той угледів і почухувати кволі від ушкоджень сідниці. Натуралізація інспекційної нечисті відбулася…

“Затягнуто...” – пробурмотів Вітольд Карлович,розмірено колупаючись у своїх вічних зубах найдрібнішою перепелячою кісточкою. Увесь вечір він упадав за Марикою Марико, так і не впізнавши в ній Вожилу. Та все жалілася, що Емануїл Віторган вже більше не лицедіє на чаклунських теренах, не співає її улюблене: “Головне, щоб костюмчик сидів”, а сам бажає носити такий же костюмчик на провінційних гастролях. От уже не сподобався йому Ігупець – і край! Слухав Вітольд Карлович байки Марики Марико якось розгублено, а сам перебував у пристрасних мріях,і якщо не йшла йому до рук Марика, тобто Вожила, то хотілося внучатому небожеві Агасфера заглянути на планету Муета – щоправда,тамтешні двохлобкові муетянки більш пристрасні,ніж усі земні пепелюшки з маркитантками з з непретензійною лейбою пост-советіко.

Але в його віці подібні надмірності з отими жрицями були вже, ой як недоречні: від них тільки шкода здоров’ю до того ж і земна,хоч і нечиста плоть,але при належному муетянському роздвоєнні аж ніяк не справляє на тамтешніх двохлобкових Вожил належного враження. Ах,якби не ця інспекція! Бодай би їй якусь новітню пропасницю… Ах, якби не ця дур Гаспида! Хіба не махнув би він на Багами?

Та що там й казати – на Багамах нині сонячний рай, в той час як в Ігупці вологий субтропік. Так, любе панство! Чи се розуміє пані Вожила,тобто Марика Марико? Звичайно ж, розуміє, але серцем не приймає, тому що заскиглило під серцем, занило – і, як видно,було за що і про що….

Вожила підійшла до стінного свічада і виявила, що навколо її тіла вродливенької городянки Марики палає яскравий фіолетовий ореол. Значить, знову належить їй бути споконвічною київською відьмою Вожилою, значить,їй надалі водити і виводити собою всякої нечисті легіони. Вона, як особлива промокатка, повинна перетягувати на себе всі гидоти Потойбічного світу, щоби захищати реальність від усіляких бісівських перевантажень. Сумна ця роль – бути головним представником Суміжного арбітражу: когось поставити в штрафний кут реальності, когось відкинути в Замежжя – з тим і проводити день до вечора з дня на день, зі сторіччя в тисячоріччя.

А тут знов, як на зло, когось з паралельного світу винесло. Мало їй було учорашнього дженжика бісівської крові і тієї ще конституції. Як могла трималася, але довів таки він Марику гидотними мерзотами. Чого тільки не наговорив, провокуючи,– коротше, тільки глянула на нього ввечері наостанок, а він тут же прикипів і буць їй під ноги: “Помилуй мя’,мерзотного слугу Гаспидного,пречиста матір Вожила!” А що вона йому за мати? А він увесь посинів, губи тремтять, плямкають,а у руках дітородний шкворень стискається до невловимих розмірів. Він би і сам, певно, до невагомості стисся,тому що за розкриття імені, та ще в “трубі” привселюдно всує належало йому жахливе покарання...

І справді,внучатий небіж Агасфера тут же був вельми покараний і запроторений – нехай пробачиться мені,авторові,– в сечовий, вибачайте, тобто аміачний субстрат.

А справа вийшла так: ледь тільки згадав Вітольд Карлович, що час помочитися, як тут же сплатив три акцизних карбованці і увійшов у центральний хрещатицький туалет. Тільки не шукайте його, будь ласка, на картосхемі останнього видання від партії “Екологічного процвітання”. В часи перших років суспільної дисгармонії від нищівної незалежності ані бума, ані процвітання, ані суспільної стабільності не спостерігалося, і навіть туалет, якщо вірити чуткам, безугавно перевозився з місця на місце у квіткастому, немов нічна ваза, автобусі, більш відомому раніше як піонерський кінотеатр “Незнайко”. От і не знав Вітольд Карлович,чим скінчиться для нього це недитяче сечовиверження з гречною пукалкою у сечопускальній синематеці.

Лише тільки руки звичним чином витягнули з ширинки природне єство, як тут же перед очима бідолашного Вітольда Карловича і небагатьох цікавих з’явився не передній шкворень породи бісівської,а метровий кавалок рудого поливального шланга.

– Алижов! Алижов!! Алижов!!! – бідний старий паліндромно заскиглив – слабким тремячим голосом.

– Який там дурень зі шланга на клієнтів ллє?! І чим це він їх там поливає? – почулися обурені голоси з напівприкритих кабінок. Всі інші відвідувачі пісуарів гостро принюхались. Зі шланга в усі боки потужно розливався бензин високооктанового гатунку. З подібної витівки особливо втішився якийсь пещений молодик із п’ятидесятилітровою каністоркою,разом з якою в пошуках дефіцитного в той час пального, про всяк випадок,і зайшов у туалет – перемовитися словом-другим зі знайомим підпільним маклером...

Над закритими дверцятами до кабінки Вітольда Карловича протягнулась пещена рука з кругленькою сумою фігонів. Однак, уздрівши простягнуті йому гроші, Вітольд Карлович відчайдушно вкусив руку даючого за своє природне паливно-мастильне. Володар руки даючого завив від раптового болю,але,розмазавши фігони по циці Вітольда Карловича, жбурнув їх на підлогу і тут же ухопив рудий шланг і ловко всунув його у вузьке горлечко своєї бездонної каністорки.

– Наливай, холеро ясна, адже тобі гроші дають, а руку відпусти!!

В обстановці, що склалася, кращого виходу й бути не могло. Доведений до відчаю нащадок Агасфера став поступово переходити в рідкий бензольний стан, доки останнім до каністорки не перетік прийнялий природний вигляд і обриси дітородний шкворень мізерного підгепка Гаспида найпекельнішого. Останнє, що дозволив собі Вітольд Карлович,було схоже на рипіння, яке миттєво заклякло – Вожила його не вибачила...

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.5

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.5

Люстерко,на щастя,знову опинилося в сумці – щоправда,вже на дні. Так само випало в осад, як секс-еспандер,який Наталка згрібла із занять з нелегкої атлетики... Хоч зла на неї й не було, але роздратування дістало. Після подібного вибрику спортивної жриці завжди хотілося мати тиху хатню жінку, опікуватися нею і бути опікуваним, але такі дівчата не хвойди і в настільки пізній час перебувають в інших світах, де вони випромінюють домашні пахощі перед такими ж м'якими,домашніми чоловічками, яким вони, бачте, не рівня. А йому б тільки опівнічниць рятувати.

От і зараз оте невелике дзеркальце Вадим дуже обережно підносить до змертвілих губ майже бездиханної дівчини, яка настільки чудно впала зненацька зрізаною настурцією в переході. На люстерці проступає піт – і все, але обличчя дівчини в ньому немає. Чи не об’їдене воно підземною нечистю: пацюками, шушарами різними? На погляд – ні,обличчя вродливіше за Наталчине,але от не відбивається в дзеркальці ця чудна дівчина – і край.

Раптом цілком несподівано відкілясь з-за спини дуже поволі над ним схиляється, хто б міг подумати? – Наталка. Ох,і дебела ж! Ця бабця його ще в роздягальні задрала – так мало їй цього, переслідувала його навшпиньках – тихо і обережно, а тепер знову дихає нерівно, але якось люто. І раптом мовить якимось потойбічним голосом:

– Чого це ти розкис,миленький? Це їй Рикович черепушку насмоктав – відсмоктав пінту кровиці, от і очманіла вона, зтетеріла: ані жива, ані мертва. З цим тепер надовго... Років через триста мабуть пройде, поки, дивись, вона і очухається, і остаточно відійде, а вже після цього й сама почне дуріти більш за Мар’яну,а доки її попустить, нащо вона тобі, соколику мій ясненький? Її ще й до моргу звезуть, і, може статися, у формалінчику вимиють, а там, дивись, і в безіменну могилку покладуть – хоч би, не дай боже, не спалили, бо тоді вона ще довго буде марудитись, перш ніж збере себе по попелиночці, мов та Попелюшка з ефемерного світу. Але я не допущу цього: сама скільки років у могильці відмучилась; так що забирай свою козу, парубче, бо своє відплатив ти мені сповна. Не стану я на тебе зла тримати і їй жити накажу,а ікла Риковича на себе направлю – нехай моєю трухою могильною удавиться. – І вона вибухнула мерзотним крижаним реготом...

Десь з-під землі почулося жахливе виття. Дівчина на руках у Вадима здригнулася і ніби стала приходити знову до тями,і тут же її зовнішність – від обличчя до п’ят ¬– почала в дзеркальці відбиватися. Але тут з безодні невидимого Іноземелля вирвалися чортові затінки і потягли за собою Наталку. Але вона, дебела і невгамовна, наостанок гучно і насмішкувато загорлала сороміцьку дівочу потішку:

“У мене болить живіт,

Значить хтось там муркотить.

Якщо тільки не глисти,

Значить ґвалт вчинив цей ти.

Ніби з виду не гільмент,

а, чи бач, шкодливий шкет!”

І тут же стала розчинятися Наталка – з бравим вереском і реготінням  – безодні. Останнє,що почули і Вадим, і Ірена були безглузді заримовки далеко не цнотливих міських закутків:

“Поцілуй мене в живіт!

Нижче... Нижче...

У воріт…

Моя піхва,твій запал…

отакої – ти пропав!”

– Ні, – обурився Вадим, – нинішня Наталка хоч і дебела, і розгнуздана, але так відверто не поводилася б... Як ні крути, а вона – не вулична босячка. Хоч і в душовій при спортзалі бавилася з ним до очманіння і не під такі наспіви. Найскромнішим здавався класичний, кубанський: “Стань,козачко, в розкорячку...” Але навіть і під такі наспіви була вона по-домашньому вальяжною,і дурила з атлетом більше від своєї спраглості та стиглості,аніж від нелюдського озлоблення,з яким падала в безодню тепер, не залишаючи по собі навіть зібганої павутинки свого зненацька обірваного баб’ячого літа...

Ірен відчувала все, що з нею відбувалося, мов уві сні. Крізь хиткі видіння цього жахливого сну зненацька й приходив до неї Посланець. Але чимось не подобався він дівчині, яка ніби на дух не терпіла його – чи то через зелений кольорі обличчя, в той же середньовічний паноксамит, чи то через те, що пробилися на покатому лобі кістяні ріжки, відразу майже непомітні, а зчасом підрослі до омерзіння, які до того ж виявилися липкими, оскільки їх швиденько обсіли жирні зелені мухи.

– Прямо тобі не Посланець,а мушиний король,– подумала дівчина і показала прибульцю свого пустотливого тонкого язика. На що Посланець відповів розміреними цокотливими звуками. Це так цокали козячі копитця його потворних кривеньких ніжок. Зовні здавалось, що цей монстр, який з’явився до неї, вже навіть не йшов, бо ходою подібне переміщення в просторі назвати було негоже,а ніби підстрибував з опорою на дещо відому цюцюрку, як при хоТьбі (хо–Тю–й–Бу... Ду!),і при цьому корчив мерзотні пики.

Ну чим не гаденя? Так і вдавити хочеться. Хоча б ручками волохатими слиняві губи свої обтер! А то цілуйся тут з ним, коли сам він як є в кровищі, але нетутешній, не земній,не багряній. А в найніжнішій блакитній. Але ж то була справжнісінька кров, бо вона ніколи і нікого не обдурить, боу крові є свій особливий кукурудзяний запах.

– Одним словом, хай тобі грець, миленький, з цим огидним рашпілем у носі! І чого б це мені тобою милуватися? Та хто ти такий, агнець Люциферів? На кого тільки роги гостриш,паскудо торішня? І хто це тобі тільки дозволив бити своїми рогами молоду дівчину в грудоньки-груденята?

Не було подібного в дійсності,але їй здавалось,ніби хтось експонував найогиднішу реальність, і та швидко проходила перед очима і відбувалася в душі, заковуючи душу в пазуристі вериги і закатовуючи її до нестями.

– Геть,мерзото! – стогнала Ірен.

Тіло дівчини зігнулося, наче лук, і вона відчула, як між ніг хтось неначебто натягає тетиву. А сам той сагайдак зі сморідними стрілами був затиснутий у Посланця в волохатім міжніжжі.

Потім Ірен здалося, що зненацька вона завагітніла і в ній уже розвинувся шестимісячний плід. На більший термін уява не зголосилась, а, різко загальмувавши,сконцентрувалася на наслідках обстрілу пружного лона стрілами сагайдачними , і виявилося,що й насправді в ній щось занадто дрібнокістне угніздилося з претензіями на “Народжуюся!”,не спитавши на те в неї згоди. Це був навіть не майбутній плід, а якийсь штам Замежної мерзоти, якій вона була надана в якості донорської розетки на термін ледве чи не миттєвий,але мерзотно вживаний. Мерзота в ній росла і всотувала в себе запахи крові і лона.

Та Ірен все ще сумнівалася – чи невже в ній самій розвивалася потвора пакостна,  чи сама вона тепер була рабинею для потвори,підвішеній в роковій для себе люльці в людожерському закутку з тим, щоб породивши мерзоту,негайно перетворитися для неї ж на їжу і бути жадібно зжертою перед крахом земної цивілізації вражених душевною лейкемією недолугих істот,які вже – як і вона – цілком не люди,а безропотні і навіть ледь пособники-пасіпаки всесвітнього зла. І все це відбувалося.як у відомій райкінській репризі: “Ріжте мене на шматки! Лопайте мене з маслом!”

Не інакше як з цим постаралася все та ж рогата нелюдь. І тепер належить їй,бідоласі,з такими ж,як і вона безмовними дурепами марширувати з революційними маршами вздовж Козячого багнища,тупо співаючи,в надії на порятунок від недолугих скороспілих пологів старовинну жартівочку:

“Біси,біси,за поріг!

Ви з рогами,я без ріг!..”

Де вже там без ріг, коли роги гучно б'ють по плаценті і от-от розірвуть її на дрібні частини... А під ногами весь час хлипає гнилота, але сама вона до неї не торкалася,тому що була подвішена під стелею “труби” в особливій люльці з шкіряних переплетінь. Ірен жахнулася: шкіра та була людською,а колихала люльку все та ж мерзотна рогата нечисть, в той час як плід усе розростався й розростався,і здавалось,що у животі дівчини от-от станеться вибух, після чого відбудеться колапс, і на світ з'явиться щось бридке і огидне, але сама вона, обезвожена і безкровна,нічого вже не вдіє і не побачить. 

Та подібного не трапилося: яка не була міцна люлька з людської шкіри,але в якусь хвилину,не витримавши велетенської ваги,вона гепнулась в підножну гнилоту,з якої Ірен через силу піднялася,і тоді найогіднійший візаві змусив її йти.

І вона безопірно пішла з такими ж, як вона, вагітними панянками, під найдикіші звуки і гармидер революційних маршів та антирадянських пісеньок уздовж гнилого багнища, в яке навальними потоками стікала все та ж гнилота,перемішана з червоною і блакитною кров'ю і людською блювотою...

Це був навіть не сон – піхва пульсувала, намагаючись виштовхнути з напруженої матки щось безформне,але все ще оплутане чіпкою материнською плацентою,все ще неспроможне пересилити дородову владу земної жінки над найнеймовірнішим інореальним плодом. Оповитий жінкою,плід був неспроможний завчасно видряпатися до життя, і від того тільки безсило гримав у животі, викликаючи в Ірен кольки і приступи нудоти. Поступово очі дівчини скляніли – тепер вона відчайдушно йшла до скону, не даючи природі явити світові того душогуба,якому належало цю природу земну зницити і зруйнувати…

Вадим вже ніс Ірен на руках, невагомо тендітну, не зачеплену ані гидким словом, ані злобною силою, в той час як сама злобна сила, оминувши призначену їй матеріалізацію, вже струмувала та зміїлася над дівчиною сизою димкою,залишаючи в паху своєї жертви фіолетові родимі плями розмірами з бісів кулак і чортові пальці. Ця пляма деякий час все ще коливалась,холонучи на тілі подібно до марева, доки остаточно не застигла жарким ошурком помаранчевої шкірки,яку ніби хтось недбало жбурнув...

Безвільна і втомлена від пережитого,Ірен дозволила Вадиму відвезти себе до нього додому. Він ніс її зоряними вулицями і зовсім не помічав, як з усіх міських окраїн та закапелків злітались пробуджені з нагоди появи Гаспида біси, відьми, вурдалаки й інші гаспидові родичі до давно забутого капища на Замковій горі. Перехожі й рідкісні міліціонери не вбачали нічого потворного в тому факті, що молодий атлет тримав на руках дівчину в напівнепритомноу стані і ніс її не один і не два квартали, а майже цілий тролейбусний маршрут. О другій годині ночі він обережно відімкнув квартиру...

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.4

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.4

Але весь цей вернісаж Гаспида мерзлякувато проносився в часі, і були у дзеркалах тих чорних й тремтливих прокушені упирями колись розкішні плечі красунь – іменитих і придорожніх,але і ті й інші були, нажаль, давно не свіжатинкою. А щодо запахів, то смерділо від цих мерзотних видінь вже не гниллям, а пересипкою трухлявою. Хоч і йшли вони то під полонез та хахоньки,то під мазурку та хихоньки,та зиску від тих танців нікому в світі вже не було. Сам Гаспид гнівався, вибагливому карнавальчику ніскільки не радіючи,– ані тобі масок гідних, ані блиску від кастинга костюмного, одні застиглі пики безшкірні,та гримаски гуняві.

Адже Гаспидові, кого б він тільки до себе не наблизив, та кому б і по пиці для більшої перестороги не давав, залишалися тільки облизні примарні... Та який сенс бити трухлявого мерця? І по якій такій пиці? Адже це все одно що ляпати гумовим м’ячиком по воді: бум-сплеск-цок-кок-шмок!.. І розсипався в прах – тьху йому на все це! Самі тільки слимаки гнилотні деінде бризнуть на різні боки та перемажуть без міри накипом мерзотним, але й ті тут же зітруться на порох і безживний потрох мертвячий ген аж до бісової мамки... Теж мені бризки шампану в шампіньйоновий суп!..

Та Велика Хазяйка все ще мабуть цідить свій терпкий біскайский кофій... І ото кава? І ото Велика Хазяйка?!. Та ні ж,це вже сама Мар’яна пакостна мерзотно сміється і хапає Третього підкопитка Сатани за худющу, розтерту під ошпореним сідлом шию. Саме на цьому сідлі, що й гріх казати,і упурхнула в “Трубу” Мар’яна пожартувати,побешкетувати заради однієї наруги. І на що їй здався той міршавий маленький лейтенантик? Лейтенантику тому вже й справді час в люлю бай, а розгнузданій Мар’яні тільки б гуляти!..

– Пензликом з козячої шкіри відновлюємо пики, харі і морди, навіть тим, хто не лорди і немає погорди! – весело прохрипіло з-за дзеркал в міру кепське дзенькотіння.

– Де й оце і мені взятии б козу на мозольні вазеліни? – захвилювалась Мар’яна, – і щоб коза та була три року недоєною.

– Де оце, де? Звісно де – на базарі у Никодима,– зареготав від душі Третій підкопиток Сатани. А це був він. – Якщо вірити кухарсько-адресній книзі, то за паспортом цей Хрукт чихвоститься як Брик-під-зад Рикович Чортохватько.

– В серпні? – обурилася Мар’яна. – Звідки цьому зимородку проклюнутися? Хіба він виповз свій радикуліт прогріти на призьбі – чи не так?!

– Радіо-куліт, золотко! А з ним і мігрень через затінки в пень... – незлобиво відповів Рикович, візуалізуючись з кудлатою козою із худим вим’ям. – Зрозуміти б тобі, мила, що як тільки земля репнулась, зразу ж Чорнобиль вискочив. Звідти я козулю оту і згріб. Для тебе й пестив. Певно молозивом козячим вдавишся!

– Не вдавлюсь, хрінодіду, а оклигаюсь! Тоді й кровочка людська до мене через жили проб'ється, бо без молозива козячого не бути мені ні палкою, ні пристрасною...

Присмокталась до кволого козячого вим’я,і стала сьорбати несамовито. Замекала з переляку коза горопашно,осунулась,зжалася і виздохла. Йшов дід Йван-драний жупан,побачив козячий череп,начепив на держак, держак прилаштував до кавуна, хряпнув кавуном по пузу, змайстрував з усього того кобзу, довго і нудно струни намотував – де тільки й брав! – у кого шмат волосся, у кого дивний голос, у кого житній колос,та все на поруху...

Заграв на кобзі, заскиглила та, замекала; підбігло мале циганча з бубном, підладився до них Гусейн-гуслія – людина-оркестр,вчора ще Хусейн Зульфія,а завтра Хачик Харитонов з густим баритоном. Заграла музика – мало місця; взялась під боки Мар’яна –ні дати,ні взяти,чисто наречена з тіста печена. Третій підкопиток Сатани в небо здійнявся і від неподільної пристрасті завив, заскиглив й здерев’янів...

– Кровиці мені, кровиночки! – замекала в унісон з кобзою хвойда Мар’яна, зблідла, як скисла сметана; хто глянув би – отетерів. Сип з обличчя зійшов, волосся надбало неонового блиску, очі – світло сатанинське.

– Кровиці! – завила, і впав перед нею Третій підкопиток Сатани з обіцянкою примножити старання. Поклялись один одному як міцне подружжя, свиснув посланець Гаспида – з усіх навколишніх пам'ятників позлітали штани. Час до шабашу, але не стало в Мар’яни сприту; їй би крові попити. Стала синіти і пучитись – крові їй хоч крапельку.

– Кровиці, крові, кропи кропива! – затягла своєї Мар’яна. Зойкнули Криві дзеркала і поторощилися-полускалися мов насіння, та не згинули, а тільки страшніш за колишні стали...

Ледь за північ проходив “Трубою” Вадим – молодий, статечний, дівкам приємний. Зі стелі “Труби” палає неон,на стінах якісь нерівні затінки корчаться – ніби від саперних лопат. Від випитого де–не–де голову ледь веде, думки мружаться, або бредуть не до ладу... Вадим тому й не радий. Одна думка чомусь настирніша за інші. Яку чудасію можна впіймати на фунт дощових хробаків, порубаних саперною лопатою? Раптом чує – щось з нечисті прямо з тіньової зони якось стиха варнякає. Хоч і не по собі стало, а прислухався. І почув:

– На фунт дощових хробаків, порубаних саперною лопатою, скоріш за все можна спіймати самку синього кита або сірого кашалота. Останнього можна й приручити. Ледь що не так – тріснути по голові саперною лопатою, щоб не заважав належному дресуванню.

Це вже Рикович. Йому тільки й залишається просторікувати, бо легалізація затягується. Як ні крути, а повсюдно не вистачає суспільного темпераменту – теперішні людці щось не ті, прагматичніші за колишніх. Явиш свою зовнішність з усіма наростами,іклами-рогами й дещицею, як тебе тут же в Кунсткамеру запроторять, і почнуть по світу возити – показувати, наживаючи капітал на самому тільки безгріхів’ї, бо де ж тут з ким злягтись чи напаскудити знатно, коли на вулицях і в переходах одні дурики з кросвордами замість роботи? Слава Гаспидові, хоч у “трубі” тих бевзів немає. Тут все єдино – маклер ти, байда або піжон, і на біса ти сюди приволікся: чи музикою упитися, чи кавою отруїтися, пожебракувати,погендлярити,чи просто очі зірвати по всіх невідомих закапелках або просто кровиці людської скуштувати і потанцювати із реготом з кимось через дорогу навприсядку.

В “трубі” головне – шерсність, а в ній найголовніше – самому себе збагнути і ні в чому собі не відмовляти. Не збагнеш цього – загинеш, будь ти хоч і сам Гаспид, а чи Третій підкопиток Сатани, а чи Гаспида посланець найперший. Головне не втрачати кебети – “труба” є Труба; назвався порномаклером – продай сексопільніші марення, театральним розповсюджувачєм – продай фунт лицедійства на годину, та сутенерничай в акторок, а коли насправді представляєш інтереси підпільних борделів і пуфів – то тримай ніс за вітром. Професійна “полуничка” любить крутих хлопчаків в розкішних гавайських підштаниках з голими литками та округлими біцепсами та ще й тугесенькими гаманцями,а щодо молоденьких “сексі” – то навіть не намагайся їм пудрити мізки – всі ці прищуваті німфетки самі по собі кого-небудь із плебсу упіймають для любощів скоротечних. Таким тільки не заважай, і вони з’являться перед світом найогиднішим чином.

Все чесно, все за “фігони”. Їх і грошима не назвеш. Намалювати таке можна тільки зі злості. От і дорвались, домалювались усі ті, хто відав, що за цю дрібноту купиш мов дульок дрібних – хіба що сухої локшини,присохлих курячих кубиків,засушених крекерів і змарнілих дам. А все тому, що за дрібні гроші дріб’язок і дістанеш, а велике табло вивозиться ешелонами за бугор. На такому розгардіяші чому б нечисті не розгулятися. От і гуляє, от і шикує шантрапа шпанькувата...

На цей світ нечисті хто-небудь та й нарветься. Взяти хоча б Ірен. Здавалось би, другокурсниця худінституту, візуал з образною уявою – цілком могла б і зрозуміти, куди носа пхає. Та чому це вона раптом до самого асфальту пригнулась? Здається їй, що блищить на асфальті срібна каблучка з топазом – та це ж сам Рикович – ну, той, що Никодим – за завданням Гаспидового посланця, тому що дурносвітство блюде, підлі мережі розставивши... А ловить ніби на золотеньку каблучку…

І не дарма! Бо не каблучка то зовсім,не каблучка! Тільки підняла, як тут же під пахвами неначе перехопив і стиснув її тугий металевий обруч. Хоч і нівроку той обручок – в общазі від заздрощів всі як є передавляться. Ну, просто повний відпад! Ось тільки під грудьми, мерзота, чомусь тисне щосили. Ірен обмацує обруч тонкими довгими пальцями рук, піт струменить у неї із лоба, під пучками дівчина виявляє величезного кажана.

Ох, же й велетенська ця погань! На такому б, як на дельтаплані, геть звідси до дідька лисого полетіти! Та тільки дельтаплани нині ширяють хіба що над однією Ходосівкою. Там єдина в своєму роді аеротусовка відчайдушно крутих хлопців і зачеплених вітром панянок. Панянки пурхають нарівні з кавалерами, обтискуючи дюралеві ручки-поручні,а ця величезна сволота чіпко обтискує її власні груди. А крила, крила!.. Це хіба не вони обвивають тіло обручами з неземного металу і не дадуть ані видохнути, ані продихнути?

Ірен неначе не помічає, як присмокталась до неї безкровна голодна тварюка. Коли назустріч з нічної темряви вийшов Вадим, дівчина була непритомна і майже не дихала...

Вадиму все ж здалося, що вона ледь-ледь дихає. Слабка надія, але можна перевірити? В кишені спортивної сумки виявилося Наталчине люстерко. Треба ж – після тренування перейшла та з ним до любощів, відверто,прямо в душовій; обхопила ковзкими руками за мокру спину втомленого за дві години атлета і після палких пестощів віддала йому себе чи скоріше випила його в собі? В роздягальні їх речі виявилися перемішаними. Начудила, перевернула все шкереберть і з легкістю зникла, оповита світлими радощами втомленої вакханки. Win! Перемога!

Загнуздала, осідлала, розквасила, змусила пролитися на її руки, волосся, губи, в лоно  та на широкі стегна й точені литки. Навіщо їй тільки було потрібне таке от тренування? Де там першорозрядницям з елітного фехтування! В усякій іншій баб’ячій справі давно вже в майстрах, та тільки від її майстерності саме почуття випитості та до того чудернацька метаморфоза, мов однині і не Вадимом він був, а навантаженим земснарядом. То зі злості брав усе, що під руку підгрібав. Свою сумку,її налобну пов’язку,свій светр, її косметичку; виявив, вилаявся, вижпурнув. Всілякий дріб’язок розлетівся по роздоріжжю.