Веле Штилвелд та Ірина Діденко:
Помилковий варіант або ілюзія самотності, ч.5
© Ірина Діденко: Планета Маргариток
У якомусь летаргійному напівсні я блукав між молодих пагонів і дихав тонким ароматом недоквітлих квітів. Мені здавалось, видозмінені маргаритки навмисне переховувались від мене в пелюстках: адже в призначену мить їм належало відкрити свої квіткові пачки і показати мені страждальницькі обличчя тендітних інопланетних істот.
І це були справді обличчя страждалиць, але лише допоки, доки десь на обрії не пробігли чотири сріблясті веселки, кожна з яких мала свою власну кривизну. З-під кожної веселки струменіла срібна роса, поволі опадаючи на квіти – як на новонароджені, так і на ті, яким належало померти вдосвіта наступного дня.
Я зупинився і, примружившись, поглянув угору. Наді мною несподівано застигли веселки і почали обертатися на настільки ж сріблясті хмарні утворення. Ці утворення під загальне захоплення екзальтованих маргариток стали набувати людських силуетів, але до повної людської подоби цим істотам ніби не вистачило сил. Я вдивився. Переді мною матеріалізувались чотири ефемерні напівпрозорі фігури.
На цій планеті я вже звик до будь чого. Розуміння того, що відбувається, стало приходити саме собою. Я зрозумів, що це і були вони - квіткові боги - легендарні Перший, Другий, Третій, Четвертий...
Вони плавно спустилися на землю, ніжно торкнулися ґрунту. Над полем розбігся дзвінкий урочистий гомін. З нього виділялися захоплені крики:
– Боги! Наші боги зійшли до нас!
– Наші достойники!
– Віват чотирьом Богам!!!
При цих словах поле вмить задзеленчало нестерпно оглушливо…
Чотири істоти фактично не реагували на захоплений гомін і загальну екзальтацію. Здавалось, вони були чимось стурбовані. Перемовляючись один з одним, вони поволі йшли полем експерименту і уважно вдивлялися в плоди своєї праці. В їхніх руках були якісь циліндри, що нагадували лійки. Інколи хтось з генетиків нахилявся над квітами і вибірково, згідно з їхньою логікою, посипав рослини з циліндра.
Я зрозумів: прийшов час запилення…
Жалюгідні подоби людей… Що зробили ви з довірливою Планетою наївних, але майже безсмертних квітів?.. Чи ви позаздрили їхньому довголіттю? Однак природа не вибачає насильства над собою.
Переді мною були напівпрозорі істоти, молекули яких розлітались від найменшого повіву призахідного вітру. І їм коштувало великих зусиль ущільнювати своє ефірне тіло після кожного такого пориву. При цьому їхні обличчя викривляла гримаса болю, що вже фактично приросла до них. Тіла чотирьох були ніби в розрядженому стані.
“Мабуть, за це тепер квіти стали називати їх Богами”, – здогадався я. Наївні маргаритки вирішили, що генетики перейшли вже на більш високий рівень існування, тоді як мені, сторонній, але все ж людині, вочевидь було розрядження щільного тіла внаслідок трансмутації…
Уздрівши вдалині мене, вони не здивувалися. Скоріш за все, балакучі маргаритки повідали їм про гостя, що впав з астрокрейсера…
Чотири ефемерні істоти рушили до мене.
– Поговоримо? – запропонував мені той, хто виявився найближчим.
– Поговоримо! – погодився я.
– Людина?
– Людина! – твердо відповів я, вживши всіх зусиль, щоб не посміхнутися. Справді, в устах подібних істот таке питання було смішним.
– З якою місією? – безбарвно спитав той, що і почав розмову, і я зрозумів, що переді мною капітан.
– Без місії, – відповів я йому в тон, тут же вилаявши себе за необережність.– Я потерпів аварію. Мій астрокрейсер розбився на заході ваш… цієї планети. А ви, дозвольте припустити, Перший?!
Це був абсолютно правильний хід при даному спілкуванні. Той, що говорив зі мною, випростався, при цьому хмари молекул його тіла здійнялися над його головою, а троє інших полегшено зітхнули. Тим не менш розмову продовжував той, що раніше:
– Звідки знаєш? Щось не віриться, що ми такі відомі.
– Ви відомі серед них, – я зробив жест рукою навколо себе. – Не тільки відомі, надвідомі. Вони божествлять вас.
Але Перший не підтримав тему розмови.
– Так, вірно, я – Перший, він, – Перший показав на приземкувату “людину”, –Другий. Цей,– худорлявого вигляду “молодик” кивнув головою, – Третій. А оцей – Четвертий... –тлітня “людина” з вкладистою бородою скосила на мене очі.
Мені було жаль їх. Адже вони навіть не піддавалися земному опису. Одне лише визначення було тут доречно: розряджені субстанції.
– Всі ми – команда генетиків, потерпілих у космосі від несподіваної аварії, що продовжує тут свою працю. У нас було певного роду завдання у Всесвіті, внаслідок аварії ми не змогли його виконати. Однак слово офіцера є слово офіцера: місія виконується в іншому варіанті. І, як бачиш, успішно.
Я окинув поглядом простір навколо себе… Дзвін затих, перейшов у шелест: напоєні смертоносним питвом маргаритки під його дією впадали в галюциногенний сон, де вони зазнавали болю і пристрасті, любові і радощів – словом, всіх людських почуттів. Їхні сни тонкими голограмами злітали над полем. І це було чудове видовище.
