Веле Штилвелд: З боку припіка, частина дванадцята

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина дванадцята,

Інтернатовці: Витвір Штучного Інтелекту

Сам я сірозеленоокий, тобто очі мої - не єврейські Я завжди цікавився: а чиї це очі мені такі дісталися... Перевернув тисячі мережевих пабликів, перш ніж виявилося давно і міцно відоме, що предки мої - польські аристократи з боку батька, прямі нащадки сарматського лицарства, а ті, як з боку припіка, до всього ще мають чи то скіфські, чи то тартарські коріння, тобто всі вони - прямі нащадки вихідців з Гіпербореї

Але оскільки сама легендарна Тартарія одного разу вже загинула десь між чотирнадцятим і вісімнадцятим століттям, то у віках про неї залишилася тільки історія, про яку теж можна сказати, що і вона сама з боку припіку... Про це поки мовчить і вся світова історія, так що пошук продовжу, хоча ще невгамовний Олександр Купрін помічав, що залишки цього людського вигляду найбільше збереглися на Поліссі та в Поділля, тобто в Київській та Хмельницькій областях, а ось нащадки хозар і сьогодні зустрічається у Луганській та Донецькій областях... А це серйозно саме су... Правда, луганські та донецькі відбитки давніх рас міцно змішані з греками-піндосами, тоді як корінний гіперборейський відбиток Київської та Хмельницьких областей міцніший... У моєму київському інтернаті у шістдесяті роки дівчат 13-15 років із зеленими очима просто обожнювали з них найчастіше виходили добрі дипломаторки твору Лесі Українки «Лісова пісня». І ось тут можуть усілякі нюанси та відтінки шуканого…

Тоді як народний ідиш відтінків не змінює. На чолі кута – споконвічне:

— А гой кесар — а поц агресор... — Перекладу не потребує. Ви скажете, що це не зовсім лагідна мова. А три десятки років кричати з будь-якого навколишнього приводу одне тільки: - Ганьба! - Це ласкаво? Так, народам Києва час причесати мови, але залишатися собою. І навчитися сміятися.

Український, за нинішніми мірками, поет і публіцист Сергій Чирков має – і про мене – один особливий неприємний рядок: "долаючи опір, який мова завжди чинити чужинцеві"… Дивіться, скільки відразу протиріч. Мене з дитинства спокушали українською мовою, вибиваючи з мене мої настільки ж давні, і для мене – куди як значніші – єврейські коди... Земля ж у нас одна – на всіх, на все і про все, і поетити, і писати, і любити її ми прийшли разом, одночасно…

Але... Я б ніколи не жив у сторожці двірника, хоч там і стояла мітла, якою орудував найперше сам Платонов... Мій світ – камерніший, більш відсторонений, але – ще як – перетинається з українцями. І ось, серед простих роботяг, частіше почуєш за чаркою недорогого "покишеного", що мову не вбувати в бошки нового покоління треба, а плекати…

З самого ранку написав мені мій старий армійський друг, з яким ми дружимо ось уже п'яте десятиліття:

“Доброго ранку. Я також вважаю, що інтернат був утиском мого права на інший розвиток, на інше дитинство, хоча сестра вважала, що це була привілейована школа. Але це постфактум. Пізніше. А відразу після восьмого класу я пішов до технікуму, а вона до шостого класу залізничної школи і поставила мамі питання, навіщо ти віддала на інтернат. Мама образилася і заборонила надалі порушувати цю тему. А я вважав себе через інтернат дещо ущербним і все життя затиснутим, Незважаючи на те, що був і начальником, і директором, і завжди при грошах. Але це було всупереч. З використанням будь-якої можливості заробити гроші, завдяки службовому становищу. Але я багато вчився, недоїдав, працював на двох роботах спочатку, доки не став начальником. І як говорив Жванецький, скільки в держави не кради, а своєї все одно не повернеш. І ось я без нерухомості і за кордоном цієї держави та у величезних боргах за кредитом. Хоч і живу в достатку, але... Безцільно. Хоча коли на старості років я опинився без батьківщини, отримав ті ж проблеми перекошеної соціалки для старих. Ось і зараз треба бігати по конторах, щоб відбити рахунок за вивіз сміття на соціальну службу. Одні й ті самі проблеми – кожні півроку, а то й частіше. Сміттєвий бак мені насильно всунули, сказавши при цьому, і що витрати на його утримання платитиме соцслужба. А він мною не використовується взагалі, хоча рахунки шлють уже тільки мені, щоб я бігав та переоформлював на соціальну службу. Дурдом. А от не знай я елементарної німецької мови, завив би…”

Всі ми і завжди до останнього дня шукаємо співвісні нам світи ... Але де їх брати а ситцевих-то рядах з пикою заумной?!.

У нас зашиті соціальні Коди повинності, і ніхто вже не спроможний їх уже не скасує. Ворога треба знищувати і тільки потім записувати у святці, мовляв, ворог був убитий, осоромлений, вражений, винищений і покараний. І в тому сильна духовна Віра предків.

Каратель єврейського народу Ейхман у 1947 році був доставлений до Ізраїлю у броньованому скляному ковпаку, привезений до суду, засуджений єврейським народом та повішений! Під час страти на важелі шибениці натискали два ката. Але, оскільки у євреїв історично не склалося з карателями та катами, то один важіль був хибним.

Карав народ... ім'ям Гашема... Запам'яталося всім, що ця жалюгідна особистість Ейхман страждав на неточно підігнані зубні протези і хлібні крихти після їжі завдавали йому незручностей. Найкращі стоматологи підігнали йому зубні протези, і тільки потім народ повісив його!

Українські літературні грантоїди третє десятиліття явно задоволені мережевими нарізами, блогерськими убогими хутірцями там, де на потужному літгумусі давно міг би бути створений потужний блогерський, до того ж – єдиний літературний пласт, який проповідував я ще на початку 2000-х років.

Сьогодні ідеологи такого форменого неподобства вже починають розгортатися радарами в мережу, насамперед – звично, чисто по-радянському, придавивши її всілякими Х-променями повсякчасної неприязні до інакодумства.

Навіть учорашня неформальна література вже ніби обволікається ризами з усілякого навколишнього дрянь-пап'є, мовляв, були і такі, але тому і не жерли грантів, і самі літературу кривавили... Ну, що я вам скажу, чи сволочні – чи просто – недолугі хлопці – засрали ви моє минуле геть-чисто! У вас була і літературна влада, і судження громадське, вами спровоковане, і бабло, і щелепи ваші сито і багато жерли... І коньячини було випито з цуйкою без міри. І чуйка у вас була лакейська.

А ось з мого нутра, геть-чисто літературного, пре вічний Іван Котляревський, і тому в мене в душі настільки вразлива тканина повсякденності. Де замість заслуженої до вас ворожості, тільки й знайдеться заслужений Вами гротеск. У нас літературна в'язь, у вас вчорашня - яро злостивий - бруд! А що буде завтра з нашими дітьми та онуками?!. Стайте мудрішим, пліз - "будь ласка"! Консолідуйте...

Я зовсім спокійно десятиліттями переношу чадну націоналістичну змову мовчання, і точно знаю – за такого ставлення до мене втрачають усі. Жодної української літгрупи на ФБ я ніколи не підтримував. І, до речі, поставте банальне запитання: хто зжер гроші на літературу всього минулого передвоєнного часу, і спробуйте пошукати на ньому правдиву і чесну відповідь…

У сучасній Німеччині подібна до моєї інакшості живить геній сучасного україніста – романіста, поета, перекладача та євроромантика Юрія Андруховича, якого регулярно видає лише Німеччина за літературною квотою відведеною для нацменшин.

За такими ж квотами видаються українські письменники Чехії та Португалії, і майже антисемітські канадійські гранти, які давно й міцно спотворили реальне дзеркало бачення міжетнічних відносин у нашій країні, хоча механізми етно- та духовної інакшості добре та правильно регулюються та оплачуються в сучасній Європі, а чотири відсотки авторів, що видаються в Німеччині, щорічно неодмінно повинні мати своє власне самобутнє етнічне навантаження при тиражах своїх книг.

Усі українські літгрупи на ФБ, за умов нав'язаної сегрегації, стають мені байдужими. Як мінімум, всі до одного численні мої твори просто не обслуговуються сучасною українською літературною критикою.

Сам я сіро-зеленоокий, тобто очі мої - не єврейські. Я завжди цікавився: а чиї це очі такі мені дісталися... Перевернув тисячі мережевих пабліків, перш ніж виявилося давно і міцно відоме, що предки мої - польські аристократи з боку батька, прямі нащадки сарматського лицарства, а ті, як збоку припіка, до всього ще мають чи то скіфські, чи то тартарські коріння, тобто всі вони – прямі нащадки вихідців із Гіпербореї

Але оскільки сама легендарна Тартарія одного разу вже загинула десь між чотирнадцятим і вісімнадцятим століттям, то у віках про неї залишилася тільки історія, про яку теж можна сказати, що і вона сама з боку припіку... Про це поки мовчить і вся світова історія, так що пошук продовжу, хоча ще невгамовний Олександр Купрін помічав, що залишки цього людського вигляду найбільше збереглися на Поліссі та в Поділля, тобто в Київській і Хмельницькій областях, а ось нащадки хозар і сьогодні зустрічається в Луганській і Донецькій областях... А це серйозно саме сур... Правда, луганські та донецькі відбитки стародавніх рас міцно змішані з греками-піндосами, тоді як корінний гіперборейський відбиток Київської та Хмельницьких областей міцніший... У моєму київському інтернаті у шістдесяті роки дівчат 13-15 років із зеленими очима просто обожнювали з них найчастіше виходили гарні дипломаторки твору Лесі Українки «Лісова пісня». І ось тут можуть усілякі нюанси та відтінки шуканого…

Тоді як народний ідиш відтінків не змінює. На чолі кута – споконвічне:

– А гой кесар – а поц агресор... – Перекладу не потребує. Ви скажете, що це не зовсім лагідна мова. А три десятки років кричати з будь-якого навколишнього приводу одне тільки: - Ганьба! - Це ласкаво? Так, народам Києва час причесати свої язики та навколишні  мови, але залишитися собою. І навчитися сміятися...