Веле Штилвелд: З боку припіка, частина п’ятнадцята

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина п’ятнадцята,

Інтернатовці: Витвір Штучного Інтелекту

У той час увесь світ був пронизаний чудернацькими крученими венеціанськими стільцями з горіхового дерева і світло-коричневими сидушками, на яких ще сиділи прості київські, чернігівські та львівські поети. Дуже різні, дуже етнічно відокремлені, але в ту пору ще дуже рідні… На таких же стільцях у Празі сидів Йосип Швейк і ми з ним пили тут, там у нашій спільній Європі за доброю пінтою пельзенського пива, та ще й на тих же кручених. венеціанських стільцях в італійському Ріміні нам подавали гіркий гарячий мигдальний шоколад. Мадам, ви туди не заходили?

Схуднене взуття як пробуджена пам'ять. Паперово-текстильні шкарпетки чомусь пухкого кольору. Дивно, як совок любив, ні, просто любив пухкі забарвлення. Щоправда, їх ненавидів Дрібний, який по дрібницях навчився між уроками та самопідготовкою залітати до місцевого універмагу і ходити там між надбавками з перекошеними продавщицями, які підозрювали у Дрібному великому районному шлопері.

- Він точно що-небудь умикне - на нього явно не настаєш навіть найпильніших співробітниць? ВОХРівців би наслати на такого архара.

- Ось тільки не треба мене лякати, а тим більше всіляко залякувати і третювати. І так дивитися по-сирітськи. Навіть якщо я сирота, - тут уже сам дрібний шморгав своїм гостреньким носом. І з пафосом продовжував...

- Я до вас між іншим просто зайшов за людськими шкарпетками.

- А ти хоч знаєш, скільки коштують людські шкарпетки?

– За пару – від сімдесяти п'яти копійок до рубля п'ятдесят. Але мені б нейлонові.

- Так вони ж ідуть уже по п'ятірці, та ще й приплатити доведеться поза касою - укачливо говорили гнучкі тітоньки-продавці.

- І скільки треба заплатити, щоби взяти?

- Не менше ніж п'ять рублів. Ну, хіба що тобі виключно по-сирітськи чотири п'ятдесят. До речі, всі вони в малюнках з розлученнями: і сірі, і коричневі, і зелені.

- Мені б зелені, і щоб вони були в смужку з рубчиком, а не з відбитками заморожі заморожі.

- А ти, клієнте, хоч і губошлеп, але далеко не дурень. Але таки шкарпетки йдуть за шість карбованців.

Дрібний театрально почухав свою потилицю з клоччям свого блідо-рудого і давно не митого волосся.

- Поступіться за п'ять...

-Тільки за п'ять п'ятдесят, зате з інструкцією ...

- Добре, - несподівано відразу раптово погоджувався Дрібний, і, отримавши загорнуті в синій паперовий пакетик шкарпетки, обережно уточнював:

– А яка до них буде інструкція?

- Ну, по-перше, не курити в них ніколи, і вже точно не струшувати на них попіл від сигарет, а то шкарпетки відразу оплавляться і їм буде кирдик. А також не можна їх ні прасувати, ні навіть сушити на гарячій кімнатній батареї.

- А тоді як же їх просушити?

- Як, прямо в ліжку під час сну, під матрацом, але не на? залізній сітці, а між простирадлом і матрацом, інакше на них виступить іржа.

- Дякую, замітано.

І Дрібний тут же натягував шкарпетки на вже взуті раніше прості інтернетівські говнохи.

- Не шкарпетки, а просто клас, - ще довго цокав він про себе Дрібний у вже такому ж сірому кашні придбаному відразу. Щоправда, про кепочку-п'ятиклінку в пору шкет навіть міцно прифасонений моднявий шкет на той час ще й не мріяв. Це було б шикарно, але вкрай необачно. Тут же б його заміли ті ж менти в ту ж дитячу кімнату за один зовнішній вигляд, що тільки викликає… Піндоси, а не люди… Лягаві…

У кармі залишалося ще тридцять копійок. На них шкет прикупив сто грам цукеркових солодких «рачків», а ще – через місцевого пройдисвіту – пачку цигарок “Прима”. Пройдисвіт брав за пачку двадцять копійок, а найдешевші сигарети коштували чотирнадцять. Це й давало пройдисвіту харчовий розгін на свіжі півбатону, а Дрібний розживався переможно куривом, і повертався до інтернату вже до вечірньої сапідготовки.

З тих пір нейлонові шкарпетки і тоненькі ніжки Дрібного були нерозривні до тих пір, поки цікавий Шкіда не виявив на підвіконні за ліжком Дрібного звичайнісінькі сірники в непомітній коробці, і тут же за звичкою через бічну терку не став їх лихо метати, прямо від спич . Щоправда, на вулиці… Тут весь трюк полягав у тому, щоб виставити черговий сірник під гострим кутом до передбачуваної ламкості землі чи спини суб'єкта. Цього разу випадковим суб'єктом виявився Дрібний у його миттєво опламененому правому носінні. У Дрібного одразу від образи і обурення ледь не дзьобом відкрився його по-пташиному сухий рот, і він сердито каркнув:

- Ну, ти потрапив, Шкіда, ну ти потрапив, - злісно видихнув він, як тільки палаючий сірник просто потрапив йому в злощасний правий шкарпетку, від чого той зашипів, скуксився і оплавився майже до місячного кратера. Благо, що по нейлонових шкарпетках у дбайливого Дрібного були прості не фраєрські шкарпетки... Тим не менш Дрібний відчайдушно завив і зі швидкістю бембі-носорога помчав за дрібно шкодливим Шкідою, що спантеличив на одну мить, з страшним вереском північноамериканського бойового ін.

- Уб'ю!

За цей час злощасна шкарпетка таки встигла вплавитися в шкіру його майже жаб'ячої стегна в районі носового підйому. І незабаром жаліслива Надія Філіпівна, обробивши і змастивши обпалене на нозі місце, відправила Дрібного в санітарний блок на обкладинку, попереджувально відібравши у Дрібного півтора сірих нейлонових шкарпетках, як не покладених Кольке за віком, за що вже Дрібний узяв Шкіду на рахунок. Шкідиної Тойбочці, яка подарувала тому пошиті в цеху із залишків штучного хутра рукавиці, якими Дрібний чомусь ще кілька років дорожив. Ось і зрозумій цих Дрібних…

А тим паче різних земних поетів, які раптом після цього заіскрилися в Шкидиному житті... А що в ті часи відчував, Дрібний мені й досі не відомо.

Ось хіба тільки один рядок молодої поетеси: "Все життя вмістилося в один альбом". Як на мене – в одному альбомі. Але життя – завтовшки один альбом. А критики – обивателі потім відкривають цей альбом та оцінюють… Життя… літературу… поезію…

На мою думку, хороша літературна критика має бути об'єктивною, безвідносною та чесною. Адже, на смак і на колір… І з цим треба бути дуже обережним, тобто – до кожного слід ставитися дбайливо, але залишатися собою, на своїх етичних та естетичних позиціях. Тож – давайте прокидатися, Люди! Поезія має нести етичну навантаження. Людина зобов'язана рано чи пізно обшивати себе кумулятивною бронею етики. Рано чи пізно вона буде з роками у кожного. А мені вже сьогодні потрібні ті, у кого ця броня вже наросла. З ними тільки можна щось змінювати. А в крикуни – я вже за віком запізнився. Тож розмовлятиму з поетами без надриву.

Аврора Дюдеван (Жорж Санд) була неповторною письменницею і великою жінкою. Її слова: "Я займаюся літературою, як інші займаються садівництвом" - це єдине, що можна було б повторити, говорячи про себе кожному земному поетові.

Але в моді, як і раніше, – недоглянуті, не пострижені вірші, вірші немов комами, напіврядками: напівмаркими, напівнедосконалими. Експериментальна поезія з її вічними трюїзмами, неологізмами та інше, в принципі, це теж непогано. Але, іноді, це – важковарна для читача звукорядна словомаса і про це забувати все ж таки не слід. Я – рутинний старий, хоча ці західні віяння, ці неологізми, іноді мене розбурхують і я розумію, що якщо ці слова будуть інформаційно значущі – їх читатимуть. Ледве вітряно, але не так, щоб однією лівою п'ятою і навіть - трішки з ритм-н-блюзом ... і - потягне.

У молодих поетів часто виникає так званий чорно-білий світлотіньовий театр Слова. Потім поет починає напрацьовувати власні естетичні міфологеми, маю, наприклад, – Атлантиди, Трої, каїнів, каїнідів.

Потім, у цю власну естетику намагається пробитися якась оцінна шкала Інших, тих, хто за часів постмодернізму забуває одвічне прикордонне Правило – де закінчується твоя свобода, твій світ, там у мене в душі визріває мій світ, моя оцінна шкала. Тим небезпечний постмодернізм. Він, начебто, наполяг на власній божевільні. Піднести його іншим - майже марно, якщо читачі не пропускають моє поетичне сприйняття через власні фібри душі.

Потім настає найбільше це театр Поета. Поет ніби відступається від себе, заради публіки, але й публіка приходить у душу, до бібліотеки, у зал для того, щоб зрозуміти і прийняти поетичну версію світу того чи іншого Творця. А, як теоретик, я понад два десятки років викладаю свою доморощену естетику. Іноді з цих зусиль колись виростали Поети.

У самого мене й досі поезія трохи експериментальна. Те, що запропоновано в ній, швидше за театр абсурду, в якому всі ми граємо ролі. Це маленький театральний ролик про трансформацію Душ Людських, без Боязні, що подумають про те – погані чи дещо неспіввісні – і тому – вічно нестерпні, але – таки – добрі Люди.

Цей ритм тексту в Інтернеті вивірено! Банально, мило та вічно. Траплялося до гикавки закохуватися в Інтернет-сторінки, проходячи повз їхніх господарів у повсякденній реальності. Ось вона, веселуха – сьогодні над авторами панує Інтернет. І немає в ньому ні премій тобі, ні захоплень.

Трохи змащена поетична палітра непорівнянними словосполученнями породжує несподіванку. Це ж стосується і «шлягер-пісень» з текстуальним пересмикуванням рядків та інтонацій. Є в них щемна одвічна вторинність від того, що інший Творець не бажає вийти на авансцену свого часу і займає позицію якогось фігурного невтручання. Таке собі фуете в темному куточку простору духовного. У тому вона і вторинність - у не натрудженому вічному вмерзлі.

А чи треба завжди знаходити час на вихід із кокона? – Ні. Але треба завжди вміти знайти родзинку в собі. Розкритися остаточно, а чи не залишатися бутоном. Наприклад, неприпустимо багато словесних навантажень при майже агресивному контексті та/або за загальної мінорності тексту. А то ще раптом є світові пісні: великий крокодил, маленький крокодил, зірочка, блатний квадрат. Так не можна, як під гітару, бряжчати словами.

Адже, здавалося б, трохи прискорити темп, виправити ритм і вийде дуже по життю попутна пісня. Або – ось що ще. Трапляється дуже неприродно великий перепад настроїв. Майже шквал. Це насторожує, але – зрештою – розчаровує таким, що не відбувся, не щирим, не святим, чи не притягнутим за вуха.