Веле Штилвелд: З боку припіка, частина тринадцята

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина тринадцята,

Інтернатовці: Витвір Штучного Інтелекту

В українського, за нинішніми мірками, поета і публіциста Сергія Чиркова є – і про мене – один особливий неприємний рядок: "долаючи опір, який язик завжди чинити чужинці"… Дивіться, скільки одразу протиріч. Мене з дитинства спокушали українською мовою, вибиваючи з мене мої настільки ж давні, і для мене – куди як значніші – єврейські коди... Земля ж у нас одна – на всіх, на все і про все, і поетити, і писати, і любити її ми прийшли разом, одночасно…

Але... Я б ніколи не жив у сторожці двірника, хоч там і стояла мітла, якою орудував найперше сам Платонов... Мій світ – камерніший, більш відсторонений, але – ще як – перетинається з українцями. І ось, серед простих роботяг, частіше почуєш за чаркою недорогого кишенькового, що мову не вбувати в бошки нового покоління треба, а плекати...

З самого ранку написав мені мій старий армійський товариш, з яким ми дружимо ось уже п'яте десятиліття:

“Доброго ранку. Я також вважаю, що інтернат був утиском мого права на інший розвиток, на інше дитинство, хоча сестра вважала, що це була привілейована школа. Але це постфактум. Пізніше. А відразу після восьмого класу я пішов до технікуму, а вона до шостого класу залізничної школи і поставила мамі питання, навіщо ти віддала на інтернат. Мама образилася і заборонила надалі порушувати цю тему. А я вважав себе через інтернат дещо ущербним і все життя затиснутим, Незважаючи на те, що був і начальником, і директором, і завжди при грошах. Але це було всупереч. З використанням будь-якої можливості заробити гроші, завдяки службовому становищу. Але я багато вчився, недоїдав, працював на двох роботах спочатку, доки не став начальником. І як говорив Жванецький, скільки в держави не кради, а своєї все одно не повернеш. І ось я без нерухомості і за кордоном цієї держави та у величезних боргах за кредитом. Хоч і живу в достатку, але... Безцільно. Хоча коли на старості років я опинився без батьківщини, отримав ті ж проблеми перекошеної соціалки для старих. Ось і зараз треба бігати по конторах, щоб відбити рахунок за вивіз сміття на соціальну службу. Одні й ті самі проблеми – кожні півроку, а то й частіше. Сміттєвий бак мені насильно всунули, сказавши при цьому, і що витрати на його утримання платитиме соцслужба. А він мною не використовується взагалі, хоча рахунки шлють уже тільки мені, щоб я бігав та переоформлював на соціальну службу. Дурдом. А от не знай я елементарної німецької мови, завив би..."

Мало хто досліджує природу радянських інтернатів шістдесятих-сімдесятих років минулого століття, адже для цього, звичайно, існує така наукова дисципліна як теорія педагогіки. Але я вам скажу чисто за своїми відчуттями для тих, хто вже почав читати мій твір «Збоку припіку» і хто вже зіткнувся з тим, що відразу після смерті Сталіна виник період, коли почали закриватися притюремні школи-інтернати для дітей інакодумців та ворогів народу.

Тут вся справа в тому, що за роки «сталінізму» ці інтернати сформували цілий підкаст «сталінських» педагогів, усіляких Макаренко, які були здатні працювати з «матрицями»-дітьми, з яких з народження ліпили відбитки радянських рабів, і яким про іншу модель демократичного людства ніхто правду не говорив, як і про те, що було створено у ХХ столітті в галузі виховання радянського людини. Все це виховання було спрямоване на репродукцію людини особливої ??радянської породи, чому сприяли раболіпно послужливі тоталітарній системі мішурно-дрібні сталінські педагоги, які залишилися такими і після смерті вождя.

Всі ці послідовники Макаренка воістину були рушниками простих людських доль. Тому що вони й затрималися в радянській педагогіці ще років десь на двадцять і стали стариками розумів потенційних духовних титанів старими таранами з утилізації людських душ.

Тобто тут головним було те, що жодне подійне шоу в пори політичної відлиги не мало чітких контурів закінчення вчорашніх тенденцій, і тому і совок сьогодні все ще живий. І тільки не парте мені мізки про нинішній страгл між мовою та мовою, бо і на мові, і на мові завжди знайдуться свої власні карапутини чи Володимири Яворівські…

Але зараз йдеться не про них, а про той штат педагогів, які років двадцять п'ять скрупульозно тиранили українське суспільство, українську школу та український соціум.

Тоді, коли були ВНЗ, це вони підготували модель перехідного українського людства, в якій допускалися всі минулі підлості совка, які нам доводиться розхльобувати досі. Тому сьогодні існую не тільки я зі своїм баченням світу, відмінним від вузьконаціонального… А й усі ми, що пройшли через ці прокляті жорна часу, маємо і свої світи, і свої страждання, і свої трагедії, і своє бачення того, як це уникнути завтра. І якщо навіть усім нам позакривають роти і не дадуть сказати нашої гіркої правди і висловити наш неймовірний біль, то ми отримаємо нове покоління виродків - юродивих і виродків...

Що робило радянські інтеринати в обласних та республіканських містах совка подібністю до закритих зон, так це вбудовані в структуру інтернатівських містечок окремого корпусу, будівлі, флігельків для пед- та техперсоналу: співробітників важливих та дефіцитних сервісних спеціальностей, що складалися з внутрішніх службових кубрик та квартир. Іноді навіть молоді фахівці могли претендувати лише на такі кубрики, але не квартири. Хоча й ті, й інші виходили на спільні гучні коридори, як у всіх подібних сталінських гуртожитках.

Від "роботяжної" гуртожитку дані службові приміщення відрізняли тільки їх особливі правила, що привносили в загальну манірність і навіть улесливість в ці часто напівбаракові приміщення, нехай навіть часом і з цегляними стінами. Саме в подібних гуртожитках і жили насамперед німецькі кап+о та наглядачі численних концентраційних таборів смерті, тільки з тією різницею, що навіть тоді ці сервісні містечка відокремлювалися від загальної зони інтернування нещасних і будувались трохи віддалік від бараків приречених на смерть в'язнів тоді як совок не дозволяв. цього навіть для своїх відданих сатрапів та наглядачів, не залишаючи нікому із слуг системи навіть дрібних життєвих дрібних на хоч якусь облаштованість, що робило цих системних спеців навіть поза робочим часом такими ж в'язнями великого ГУЛАГу, за що всі ці педагоги та інші цінні фахівці були геть-чисто глухі до інтернатівських дітей у свій хоч якийсь не робочий час.

Вражала і позиція матусь мимовільних інтернатівських в'язнів хоча б у галузі тих самих речових атестатів. Адже в інтернаті на кожного вихованця було заведено особливу речову картку, де відзначалися всі видані кожному з них і шкарпетки, і панчохи, і дівочі нічнушки, і мальчукові бязьові кальсони, і колючі унісекс вігоневі пуловери, і картаті всесезонні сорочки в зелену та бордову.

Але особливою піснею було сезонне взуття, особливо для старшошкольників і старшешкольшиц, яке регулярно і багато розкрадали. Адже взуття тоді не діставало багатьом. Я напередодні написання цього тексту подивився на Фейсбуці маловідомий історичний стрим: «Колгоспниці на київському Хрещатику» 1957 року! Всі вони були дуже худі і навіть мимоволі сказав би з дуже гарними тілами соціальних дикунів. Саме дикунів, бо прямо на Хрещатику всі до єдиної вони знімалися хоч і в охайних ситцевих сукнях, але без взуття! На жодній із цих дівчат та молодих жінок не було взуття! Дюжина українських красунь хизувалась по київському Хрещатику босо! І при цьому їхні обличчя світилися, правда, пісними, але справжніми не постановочними посмішками!!

Ось чому, коли серед зими через вікові трансформації остаточно схуднули мої на той час чергові торішні черевики, замість чергових зимових черевиків мені раптово дісталися руді балетки на картонній підошві, які я зносив практично за два тижні того забутого лютого, чим і закрив свій шмоткіс. атестат, тоді як мати моя Тойбочка зажадала від інтернатівської адміністрації:

«Видайте синові нормальні зимові черевики! Я вам за сина і за це регулярно плачу!

І тут уже йшлося про суми катастрофічно смішних, оскільки з першого до шостого класу мати платила всього п'ятнадцять рублів, тоді як інші батьки могли платити і вісімнадцять і двадцять два рублі, і навіть двадцять сім чи тридцять два рублі за своїх практично покинутих під опікою совківського. держави знедолених батьками дітей.

Тільки починаючи з шостого класу і вже до самого випуску мати почала платити по вісімнадцять рублів… Комплектувальник швейної фабрики із зарплатою у вісімдесят рублів на місяць сама вона практично голодувала. Комунальні платежі за однокімнатну квартиру без телефону на той час їй коштували від 10 до 15 рублів. На інші гроші їй треба було й самій щось їсти, і одягатися, і тримати мене на канікулах та у вихідні. Для неї, з матеріальної точки зору, це було жахливо, як, втім, і з морального боку справи, і тому вона дуже часто здавала мене своїй матері та вітчиму, які були традиційною єврейською сім'єю, в ту пору в якій регулярно били рушниками мою недолугу тітоньку-старшокласницю. У помсту Ідочка весь час репетувала:

«Не бийте мене, і застреліться обидва одним патроном!», на що Наум змочував нові і нові вафельні рушники, пов'язані вузлами. Часом їх було три: на перше, друге і третє... Старий ГУЛАГівець, він не міг бути ангелом, хоч і бив Ідочку вкрай рідко, але дуже часто полював за її юркою фігуркою, норовлячись шльопнути мокрим вафельним квачом кухонного рушника по її рожевих сідницях. Але ці сідниці зазвичай прикривав старий халат, а Ідочка не тільки вміла спритно їм прикриватися, а й дорікати батькові за зношений його вигляд і безформність, і дід Наум після подібних розправ зазвичай йшов прикуповувати їй бавовняні «паперові», вони ж фільдеперсові панчохи. На інші - фантазії йому не вистачало.

Те саме було і зі шкарпетками, нижньою білизною, і тими ж халатами узбецького виробництва… А от про косметику й не могло бути й мови. За косметикою розпалений Наум зазвичай відправляв свою примхливу дочку на фронт до маршала Жукова, від якого колись сам він заслужив подяку. Але, мабуть, такої подяки Ідочка так і не заслужила, і тому купувала її на гроші від сніданків: то циганську помаду, то таку ж недорогу іранську пудру від місцевих київських іранців, чия колонія утворилася в місті ще з часів найвищого визволення російського царя Миколи Другого, який, таким чином, рятував у Києві давніх заострійців… Але ті, мабуть, ніколи не обробляли землі, і тому в радянські колгоспи не рвалися, а просто майже безпричинно ошивалися на міських вулицях і в сумнівних провулках ворожками, шевцями, кулачними. бійцями та цирковими атлетами. Щодо косметики, то робили вони її з рук, чому баба Єва і дід Наум регулярно відмивали Ідочку від подібного страшного макіяжу до рожевощокої мордочки. І тоді дід Наум тут же йшов мочити черговий вафельний рушник.

- Застреліться, - неодмінно дзвінко з часом звучало на всю Червоноармійську, і життя тривало ...