Веле Штилвелд: Голос загиблого всесвіту, частина четверта

Веле Штилвелд: Голос загиблого всесвіту, частина четверта

Світ Орнісу: Створення Штучного Інтелекту

Прямо з ліжка Ноеля несподівано вирвали на варту. У варті на Ноеля напали наймані вбивці, і тут виявилося, що карабін Ноеля не здатний зробити і єдиного пострілу.

Нападаючих було двоє – обидва великорожі мужики-мукомоли з величезними руками м'ясників і гривастими мордами професійних убивць.

Такі працьовиті у своїй справі миляги і точно могли б убити!

І тоді Ноель кинувся тікати геть з поста, а за ним з виєм помчали його недорозвинені переслідувачі, погрожуючи рознести йому череп на дрібні частини і поколупатися зубами в відірваному огризку його натруджених генеталій.

Тінню за Ноелем та його переслідувачами туди ж, за кордон імперії перемахнула і Стріна. І в неї і в Ноеля не стріляли, їх просто вигнали за межі світу, як тих, хто даремно непокорився спочатку призначеної їм долі...

Підкорених долі Дурнів.

Ноель про цей сценарний блок ущербної влади сном духом не знав. Від колотнечі він сховався в придорожньому автомобільному ангарі. І тут же потрапив до облави.

Ангар мав прірву службових приміщень, і його переслідувачі, шукаючи втік, озвіріло і скрупульозно займали одне за одним.

І тоді за Ноеля заступився дорожній робітник, який чомусь дуже дивно схожий на одного з двох його недавніх переслідувачів. Він показував все нові й нові укриття, доки не залишилося тільки одне, останнє.

На порозі цього укриття був захоплений зненацька сам робітник. Його відразу заарештували – одним тільки голосом, без наручників, зброї та конвою і негайно відвели...

Ноель безнадійно зайшов у останнє укриття, і не помилився: тут на нього чекав поліцейський із двома понятими ченцями з місцевого прикордонного монастиря – вони засвідчили перехід Ноелем непорушного імперського кордону, і Ноель був інтернований.

Прямо з ліжка Ноеля несподівано вирвали на варту. У варті на Ноеля напали наймані вбивці, і тут виявилося, що карабін Ноеля не здатний зробити і єдиного пострілу.

Нападаючих було двоє – обидва великорожі мужики-мукомоли з величезними руками м'ясників і гривастими мордами професійних убивць.

Такі працьовиті у своїй справі миляги і точно могли б убити!

І тоді Ноель кинувся тікати геть з поста, а за ним з виєм помчали його недорозвинені переслідувачі, погрожуючи рознести йому череп на дрібні частини і поколупатися зубами в відірваному огризку його натруджених генеталій.

Тінню за Ноелем та його переслідувачами туди ж, за кордон імперії перемахнула і Стріна. І в неї і в Ноеля не стріляли, їх просто вигнали за межі світу, як тих, хто даремно непокорився спочатку призначеної їм долі...

Підкорених долі Дурнів.

Ноель про цей сценарний блок ущербної влади сном духом не знав. Від колотнечі він сховався в придорожньому автомобільному ангарі. І тут же потрапив до облави.

Ангар мав прірву службових приміщень, і його переслідувачі, шукаючи втік, озвіріло і скрупульозно займали одне за одним.

І тоді за Ноеля заступився дорожній робітник, який чомусь дуже дивно схожий на одного з двох його недавніх переслідувачів. Він показував все нові й нові укриття, доки не залишилося тільки одне, останнє.

На порозі цього укриття був захоплений зненацька сам робітник. Його відразу заарештували – одним тільки голосом, без наручників, зброї та конвою і негайно відвели...

Ноель безнадійно зайшов у останнє укриття, і не помилився: тут на нього чекав поліцейський із двома понятими ченцями з місцевого прикордонного монастиря – вони засвідчили перехід Ноелем непорушного імперського кордону, і Ноель був інтернований.

Для арештованого був підігнаний різнобарвний арештантський трамвай, в якому Ноель і мав пройти через всю країну, що не прихована, під невсипущим конвоєм на каторгу.

Приречені каторжани будували протимусонні греблі на далеких Штормових островах. І каторга, і трамвай були орендовані у незалежної республіки Не_Уймись імперським міністром усіх покарань.

Однак поліцейський, що супроводжував Ноеля, в цивільному був лисим жителе півдня. Цим і скористалася Стріна - вона знала, що жителі півдня ласі на послуги бродячих дуеній з довіковими крихтами-пустунами в сірих монастирських плащах.

У межах древнього Міста, через який проїжджав в'язень, трамвай став робити дедалі частіші зупинки.

Юні монастирські хтивості по одному виводили з трамвая численних конвоїрів, залишаючи в заставу своїх старих дуеній. Так було прийнято на споконвічно корумпованому і вічно стурбованому півдні.

Дуеньї-заручниці, отримавши за надання послужливих пустунів належну в таких випадках винагороду, манірно розсідалися на звільнені місця в довгополих чорних скуфіях і таких же до самої статі рясу, поки в салоні трамвая не залишився один єдиний старший конвоїр-супроводжуватий раковинах яких можна було почути призовний крик хтивого сластолюбця.

Окрім какофонії, що витягається з величезних вушних раковин, видавали відчайдушного перелюбника і вічно запалені очі сексопільного кролика і обрубані пані природою у форшмак, неймовірно короткі і товсті, волохатие пальці рук.

Тут-то і зайшла у вигляді дуеньї Стріна з широкобедрою дівчинкою-бай в такому ж сірому плащику монастирської блудниці, але за яким ховалася не мандрівна послушниця, а досвідчена карлиця карга-Ліна, яка давно знала звичай цієї країни - право вивести в'язня в Місто має тільки дуенья тієї послушниці, яка зуміє привернути увагу головного жандарм-конвоїра.

У Місті в'язень зазвичай ставав вільним.

За таких сприятливих умов будь-який інший в'язень був би врятований. Але тільки не Ноєль. Хоча поряд з ним і була тепер віддана йому назавжди рудоволоса Стріна, але сорок дуеній так і не дозволили залишитися мандрівникам у такому привабливому для них Місті.

Натомість літні дуеньї дружно запалили свічки і вздовж головної міської магістралі організували процесію, що викликала належну повагу у городян – чепурних та пустих, далеких від монастирських вериг. Ця процесія і привела

Стріну та Ноеля в заміський монастир.

– Спізнилися!.. – тихо прошепотів скорботний цвинтарний сторож. - Мати-ігуменю Кошен тільки поховали.

Вона померла вдосвіта... Його частина спадщини загинула. Ці чужоземці завжди спізнюються, а потім півжиття голосять про те, ніби хтось у тому їм винен... Але ж це – Доля...

- Кошеня? – здивувався Ноель. – Про що вони, Стріна? Про кого вони говорять?

- Про твою покійну тітку. Але здається вони не мають рації. Вона справді померла вдосвіта, але залишила таємним дзеркалам свій останній погляд, щоб той побачив тебе. Для цього вона навіть засліпила себе, свідомо, ще за день до смерті... Вона передбачала твоє запізнення!

- Поспішайте, поки не настав вечірній сутінки! Інакше потьмяніють і таємні дзеркала! – поспішав усіх той самий цвинтарний слуга.

Всі негайно рушили у напрямку до келії покійної настоятельки, опечатаної церковним цензором до світанку.

- А тепер, Ноєль, доторкнися губами до друку. Щойно вона впаде – ти увійдеш. І що швидше це зробиш, то швидше тобі відкриється щось, бо ти – обраний.

- Доторкнися до друку, Ноєль! У тебе на те законне право – заговорили присутні. І тоді Ноель знайшов очима минулу з ним через роки і мандри Стріну.

Тепер вона знову була у своїй червоній атласній сукні і готувалася співати щось дивне – прекрасне і сумне одночасно... І вона заспівала в ту мить, коли впала друк.

Виявилося, що вхід у келію ніби й не був закритий. Прямо на Ноеля дивилися колись глибокі, запалено-хворі очі його владної тітки: вони вмирали в матових дзеркалах, пронизливо зминаючи ранні прибережні сутінки, все ще не бажаючи засинати напередодні вічності.

Тремтіння охопило Ноеля. Цвинтарний сторож вніс у келію дивний шматок пергаменту. На очах у монастирського правознавця, що зібралися в руках, пергамент тут же приріс до заповіту, раніше неакуратно і поспішно обірваного.

Ті, хто зібрався, ахнули, а правознавець зачитав:

"Цю країну без зла і воєн я заповідаю Ноелю, моєму племіннику, людині гідній і стійкій до життєвих випробувань, за умови, що він, перш за все людина підлеглий, зуміє підпорядкувати і згуртувати таких різних монастирських людей, а в справи людей, що вільно обрали його країну для свого маленького людського щастя, ніколи не заважатиме.

З нього стане і Стрини, і монастирських послушниць, якщо тільки він не посягатиме і на їхню святу свободу. Землі монастиря мають право зростати, але не перш ніж зростатиме країна простого людського щастя – такого різного та такого бажаного кожним.

Нехай кожен має право на своє особисте щастя, не припиняючи свободи живуть поруч, а правитель країни – свободу кожного бути щасливим...".

Щось ще було написано в заповіті, але останні відблиски сонця сховалися за обрієм південного моря, а це означало, що заповідниця померла і ніхто більше ні слова до сказаного не додасть.

Змовк і чарівний голос чарівної Стрини, і тільки прибережний прибій ще щось шепотів присутнім на березі Блакитної лагуни, але його слова вже ніхто не почув.

Подібні історії приходять і трапляються ночами не самі. Це навіть не сновидіння, а бачення. Я ніби перетікаю в інореальні ситуації і спостерігаю їх на власні очі.

Дивне, зовсім дивне та незрозуміле зовнішніми відчуттями почуття. Несподівано починає працювати в мені розлючена підсвідомість, виштовхуючи з себе деякі минулі стійкі стереотипи, від яких колись відштовхнулися цілі земні народи.

Веле Штылвелд: Голос погибшей вселенной,часть четвертая

Веле Штылвелд: Голос погибшей вселенной,часть четвертая 

Мир Орниса: Создание Искусственного Интеллекта

Прямо с постели Ноеля неожиданно вырвали в караул. В карауле на Ноеля напали наемные убийцы, и тут оказалось, что карабин Ноеля не способен произвести и единого выстрела. 

Нападавших было двое – оба крупнорожие мужики-мукомолы с огромными руками мясников и гривастыми мордами профессиональных убийц.Бить Ноеля пытались заводными ручными ключами от армейских трейллеров-большегрузов, предназначенных для вывоза возможных и невозможных ценностей в любое время хоть к самой лоховой бабушке... 

Такие трудолюбивые в своём деле миляги и точно могли бы убить!

И тогда Ноель бросился бежать прочь с поста, а за ним с воем понеслись его недоразвитые преследователи, грозя разнести ему череп на мельчайшие части и поковыряться зубами в оторванном огрызке его натруженных генеталий.

Тенью за Ноелем и его преследователями туда же, за границу империи перемахнула и Стрина. И в неё и в Ноеля не стреляли, их просто изгнали за пределы мира, как напрасно непокорившихся изначально предназначенной им участи... 

Покорившихся судьбе Дураков.

Ноель об этом сценарном блоке ущербной власти сном духом не знал. От свалившейся на него передряги он спрятался в придорожном автомобильном ангаре. И тут же попал в облаву.

Ангар имел бездну служебных помещений, и его преследователи, в поисках сбежавшего, озверело и скрупулёзно занимали одно за другим.

И тогда за Ноеля заступился дорожный рабочий, почему-то очень странно похожий на одного из двух его недавних преследователей. Он показывал все новые и новые укрытия, пока не осталось только одно, последнее.

На пороге этого укрытия был захвачен врасплох сам рабочий. Его тут же арестовали – одним только голосом, без наручников, оружия и конвоя и незамедлительно увели...

Ноель безнадежно зашёл в самое последнее укрытие, и не ошибся: здесь его ожидал полицейский с двумя понятыми монахами из местного пограничного монастыря – они засвидетельствовали переход Ноелем нерушимой имперской границы, и Ноель был интернирован. 

Для арестованного был подогнан разноцветный арестантский трамвай, в котором Ноель и должен был проследовать через всю неукрывшую его страну под неусыпным конвоем на каторгу.

Обреченные каторжане строили противомуссонные дамбы на далёких Штормовых островах. И каторга, и трамвай были арендованы у независимой республики Не_Уймись имперским министром всех наказаний.

Однако сопровождавший Ноеля полицейский в штатском был лысым южанином. Этим и воспользовалась Стрина – она знала, что южане падки на услуги бродячих дуэний с довозрастным крошками-проказницами в серых монастырских плащах.

В черте древнего Города, через который проезжал узник, трамвай стал делать все более и более частые остановки. 

Юные монастырские сладострастницы по одному выводили из трамвая многочисленных конвоиров, оставляя в залог своих старых дуэний. Так было принято на извечно коррумпированном и вечно озабоченном юге.

Дуэньи-заложницы, получив за предоставление услужливых проказниц должную в таких случаях мзду, чопорно рассаживались на освободившиеся места в длиннополых чёрных скуфиях и таких же до самого пола рясах, пока в салоне трамвая не остался один единственный старший конвоир-сопровожатый с оттопыренными ушами, в огромных раковинах которых можно было услышать призывный вопль похотливого сластолюбца.

Кроме какофонии, исторгаемой из огромных ушных раковин, выдавали отпетого прелюбодея и вечно воспаленные глаза сексопильного кролика и обрубленные госпожой природой в форшмак, невероятно короткие и толстые, волосатые пальцы рук.

Здесь-то и зашла в облике дуэньи Стрина с широкобедрой девочкой-бай в таком же сером плащике монастырской блудницы, но за которым скрывалась не странствующая послушница, а опытная карлица карга-Лина, давно знавшая обычай этой страны – право вывести узника в Город имеет только дуэнья той из послушниц, которая сумеет привлечь внимание главного жандарм-конвоира.

В Городе узник обычно становился свободным.

При таких благоприятных условиях любой другой узник был бы спасён. Но только не Ноель. Хотя рядом с ним и была теперь преданная ему навсегда рыжеволосая Стрина, но сорок дуэний так и не позволили остаться скитальцам в столь привлекательном для них Городе.

Вместо этого пожилые дуэньи дружно зажгли свечи и вдоль главной городской магистрали организовали процессию, вызвавшую должное уважение у горожан – нарядных и праздных, далёких от монастырских вериг. Эта процессия и привела

Стрину и Ноеля в загородный монастырь...

– Опоздали!.. – тихо прошептал скорбный кладбищенский сторож. – Мать-игуменью Кошен только похоронили. 

Она умерла на рассвете... Его часть наследства погибла. Эти чужестранцы всегда опаздывают, а потом полжизни причитают о том, как будто кто-то в том им повинен... А ведь это – Судьба...

– Кошен? – удивился Ноель. – О чём они, Стрина? О ком они говорят?..

– О твоей покойной тетке. Но кажется они не правы. Она действительно умерла на рассвете, но оставила тайным зеркалам свой последний взор, чтобы тот увидел тебя. Для этого она даже ослепила себя, сознательно, ещё за день до смерти... Она предвидела твоё возможное опоздание!

– Спешите, пока не наступили вечерние сумерки! Иначе померкнут и тайные зеркала! – поторапливал всех тот же кладбищенский служка.

Все немедленно тронулись в направлении к кельи усопшей настоятельницы, опечатанной церковным цензором до рассвета.

– А теперь, Ноель, прикоснись губами к печати. Как только она упадет – ты войдешь. И чем быстрей это сделаешь, тем быстрее тебе откроется нечто, ибо ты – избран.

– Прикоснись к печати, Ноель! У тебя на то законное право – заговорили собравшиеся. И тогда Ноель отыскал глазами прошедшую с ним через годы и странствия Стрину.

Теперь она вновь была в своём красном атласном платье и готовилась петь что-то удивительное – прекрасное и грустное одновременно... И она запела в тот миг, когда упала печать.

Оказалось, что вход в келью как бы и не был закрыт. Прямо на Ноеля смотрели некогда глубокие, воспаленно-больные глаза его властительной тётки: они умирали в матовых зеркалах, пронзительно сминая ранние прибрежные сумерки, всё ещё не желая засыпать накануне уготовленной им вечности.

Дрожь охватила Ноеля. Кладбищенский сторож внёс в келью странный кусок пергамента. На глазах у собравшихся в руках монастырского правоведа пергамент тут же прирос к завещанию, прежде неаккуратно и поспешно оборванному. 

Собравшиеся ахнули, а правовед зачитал:

"Эту страну без зла и войн я завещаю Ноелю, моему племяннику, человеку достойному и стойкому к жизненным испытаниям, при условии, что он, прежде человек подчиненный, сумеет подчинить и сплотить столь разных монастырских людей, а в дела людей, свободно избравших его страну для своего маленького человеческого счастья, никогда не станет мешаться. 

С него станет и Стрины, и монастырских послушниц, если только он не станет посягать и на их святую свободу. Земли монастыря имеют право расти, но не прежде чем возрастать будет страна простого человеческого счастья – такого разного и такого желанного каждым. 

Пусть каждый имеет право на свое личное счастья, не пресекая свободы рядом живущих, а правитель страны – свободу каждого быть счастливым...".

Что-то ещё было написано в завещание, но последние блики солнца спрятались за горизонтом южного моря, а это  означало, что завещательница умерла и никто более ни слова к сказанному уже не прибавит.

Смолк и волшебный голос очаровательной Стрины, и только прибрежный прибой что-то ещё шептал собравшимся на берегу  Голубой лагуны, но его слова уже никто не расслышал.

Подобные истории приходят и случаются по ночам не сами. Это уже даже не сновидения, а видения. Я как бы перетекаю  в иноРеальные ситуации и наблюдаю их воочию.

Странное, совершенно странное и необъяснимое внешними ощущениями чувство. Внезапным образом начинает работать во мне растормошенное подсознание, выталкивая из себя некие прошлые стойкие стереотипы, от которых оттолкнулись когда-то целые земные народы.

Юрий Контишев: "Раненое скерцо", текст совместно с Веле Штылвелд

Юрий Контишев: "Раненое скерцо", текст совместно с Веле Штылвелд

У мальчишек ноги на обвязках – Перестрелка, раны, перевязка. Кто-то скажет умно и красиво – От какого, собственно, разрыва. Но жена желает им без прыти: Ради Бога, мальчики, живите! За свободу Родины спасибо И свечу за здравие, стыдливо Им поставит в маленькой церковке От того, что других неловко… Пиццы мнут, хлебают громко пиво И живут без совести…счастливо. А мальчишки ходят на протезах, Их кровавят ссаки с энурезом. Безответно ведая, приплыли, Но при том уверенно, что жили… Жёны их – Троещины грангдессы, Золушки, сиделки, поэтессы.. Рядом с ними, чем тебе не павы В оперенье солнечной державы. Хоть ха/бе На парнях прыщевато, Но, они отличные ребята… Запеклась слеза , заныло сердце… Не эпоха, - раненное скерцо…

Веле Штылвелд: Внезапная запоздавшая тризна

Веле Штылвелд: Внезапная запоздавшая тризна

Гындык: Электронный эпюр Веле Штылвелд

Сон был чутким. Дрожали оконные стёкла, за которыми огрызалась украинская арта. В  небе под тяжестью артеллерийских разрывов искореженными осколками обрывались наземь злобные российские дроны. 

Затем, когда их отбили, они разово - все семь внезапно пропали с радаров и я погрузился в сон, или мне только так показалось, потому что через какое-то время я снова услышал по телефону варнякающий голос Ван Ваныча.

- Ты что-то давно ко мне не захаживал, старина Веле, так что срочно и пренепременнейше заходи. 

- Лёпа, родненький, я же даже не помню на каком кладбищенском участке почивает твой прах. 

- О каком прахе ты говоришь? Собрались бы с женой и пришли. Здесь будет отличная тусовка - приглашаются все! Никто не собирается здесь плясать на костях - хоть и не вечеринка, но и не панихида. Так что не дрейф, а жена у тебя умничка - сама всё поймёт.

Хорошенькое дело, как это сразу - и живые и мертвые? 

Ясный пень, что все мы пребываем в водовороте событий на извечном водоразделе времён, но это не значит, что надо отказываться от заманчивого предложения. Так что, Велик. встал и пошёл, и жену с собоюй бери. Вам это понравится …

Почему-то от этого псевдотелефонного блаблабла на на душе сразу стало светло, словно пришло облегчение через годы. 

А почему бы и не прийти? Мы вышли из дому, и тут нас словно переключило и мы оказались перед неким архитектурного Вавилоне, выстроенного в строгом имперском ампире,  у пятого парадного сталинского огромнейшего небоскреба, в котором наблюдалось не только пятнадцать парадных да сверх того семнадцать этажей, да  к этому же прибавлялась странная конструкция каждого из явно помпезного парадика, словно выточенного из шлакобетона каким-то искусным вулканическим паразитом.

Вы вот только представьте, заходишь в парадное, а там вместо тюремного коридора, первый переулок, третий переулок, шестой… И только на седьмом переулке мне говорят: поворачивай! 

Я поворачиваю, и мне опять говорят: вот там есть лестница, поднимайтесь под ней….

Но как это под ней? А потом что-то по ней недалеко огребёшь - ногами и мозгами обломишься… 

Ладно, подниматься так подниматься… На седьмой этаж или пятнадцатый  - я уже и не помню вплоть до пятого переулка или девятого переулка в тридцать седьмую или в сорок первую, а то и девяносто третью квартиру… Впрочем, не стоит и скорлупы от выеденного яйца, - ведь ясен пень, что все это не важно: как-то разобрались, поднялись и расслабились. стало быть прибыли.

Даже пытались позвонить, но входная дверь сама вдруг перед нами настежь открылась, а за ней Леонид, он же ЛеоНеф, он же Лёпа Нефедьев с открытыми объятиями чуть ли не во фрунт перед нами стоит, почти на вытяжке. Чисто выбрит, даже похорошел, поправился, только шея у него самого мозжечку почему-то шарфиком плотно прикрыта. Ну, да ладно, мало ли какие причуды у них на том свете…

 Вот и говорит он нам, мол, давай организуй Велик,чтобы все кто сегодня пришел, сбросились на бухло, потому что у нас на этом свете не шибко много средств на дежурный фанфарик. 

Лёпа, да куда ты только лить собираешься?е

Естественно в себя. через эолы воздушные запредельные Так что собираетесь с Ириной в вылазку как бы питейную и выбирайте себе попутчиков  из тех,кого видите…

Тут же со всех квартирных углов морлоки объявились…

 Жмуриков бери для полезности. - советует Леонид. - они - жмурики по многу несут. Да ты, Штылвелд, прежде потряси у пришедших на квас карманы, но запомни, это не мародерство - сами ,пусть и сбрасываются сами… 

Ладно, - говорю. - жмурики и ныне живущие, сбрасываемся кто чем богат…

Кто-то тут же нашвырял в мой давнишний вязаный петушек странно свекольных совковых червонцев. Кто вслед затем сыпанул пачку переходных купонных  карбованцев, акто-то ещё дальше пошёл и понеслась гривна… 

И пошло-поехало на целый сармат деньжищ.

 Я же между тем говорю Лёньке, что, мол, это же не те деньги уже за которые хоть что-то дадут…

Дадут, ещё как дадут… Я тут в одном месте гастрономец знаю, но сам не пойду… А вот проводничка вам непременно подброшу - он вас и выведет в местный тот гастрономец, вы только заказывайте, а упыри да морлоки сами всё упакуют и до хаты дотащут 

Ладно, согласился я.

А Ирина зачем в этом походе?

Вот дурья башка, вы хоть живые хоть мёртвые все беззалаберные, а Ирина - она голова - сама будет решать: что брать, что не брать, иначе навек там застрянете…

Ладно пошли… 

Дом оказался действительно с какими-то внутренними изгибами, прогибами, поворотами да всяческими тайными авеню - одних только девяносто седьмых квартир на одном первом этаже штук этак пятнадцать… 

Без привычки можно было бы умишкой тронуться, Ну тут из крохотного жилище Леонида Нефедьева попёрли всяческие собутыльники - честное слово, чуть не армия, а то и две короче… 

Мы уже давно блуждали по лабиринту одного только первого этажа… А армия сострадальцев все сбрасывала и сбрасывала нам какие-то купоны, гривны и всякую прочую мелочь. Вскоре промелькнула  входная дверь  в парадик все тут же обрадовались и ломанулись на выход - в  какой не есть а просвет… 

Но не тут-то было - парадное выводило в какой-то серый не парадный проезд, по которому вовсю было расплёскано очень плотное коричневое дерьмо.. По такому дерьму нельзя было пройти чтобы не хрюкать, не стучать сапогами, кроссовками, рваными китайскими кедами или просто босыми пятками  Вот и стучали мы и громыхали, пока не вышли в наружку, где узнавался древний совковый гастроном, и что удивительно, мы все туда прошли спресовавшись едва ли не в двухмерные сути. Правда при этом сжавшись в какую-то дополнительную реальность. А как вошли, как тут же одновременно все закричали: кто водки, кто винища, кто русалочку, кто шмурдячка…  А кто и вовсе заладил про давно забытый кубинский ром… 

Ладно бы только это… А то тут ж нашлись герои, которые захотелось выпить зелёного на цвет казацкого напитка, но тут вмешалась продавщица Людка и рявкнула во все свое драное горло:

 Да нет, черти дранные, начнём с казацкого напитка я его буду отпускать только за купоны карбонцы они у вас есть есть стали перетряхивать общую сумму но едва нашли на пять бутылок казацкого зелёного змея затем подыскали на какие-то средства из наследства горе независимости ещё на три бутылки водки Да пять косарыловок да на две бутылки-фауста фиолетового шмурдяка. 

Хватит вам строго сказала, - жена, переключайтесь на закусь - на сдачу отдельную колбасу извольте нарезать и четвертушку чёрного хлеба на крошки размять.  Все мы птицы божие,так что баста, погнали лебедей… 

И опять, уже назад мы протопали через прессованный пласт коричневого дерьма прямо  в квартиру ЛеоНефа бессмертного…. А дерьмо-то кстати оказалось не настоящее. Оно там  запаха не имеет. Да, что зря  мне о дерьме говорить, пригласили кутить -  сиди и пей, а попал в дерьмо не чирикал. Вот и пили до третьих петухов а проснулись с лёгкой душой - вот она-тооблегчилась по полной…

Ты, Велик. если что - заходи, - напоследок сказал просветлённый от выпивки Леонид.

Будем жить, будем пить, - ответствовал я. 

Не в том вопрос будем пить и естественно просветляться как стёклышки там у вас на земле праздник бубна звон и всё такое прочее, а этот дом уже уходит туман… ты только не расстраивайся…. так иногда случается на рассвете… 

Мы обнялись…. Проснулся, жена спит сладким сном, за Лёнькиным романом некая земная мегера присматривает - не даёт его напечатать, требует гонора не прожив  свой бабий проглоидный….не приложив к этому бессмертному образу ни копейки…И притом закляла меня, вот и работаю не на компах, а на рухляди…. А Ван Ваныч только и говорит: пересилим мы её…. обязательно пересилим вот тогда и напьёмся эола в небесных и эфиров космических с эльфами и гугенотами. А они нам зачем? Как зачем, для прикола… сам ты помаленьку просыпайся чтоб не разрушить очарование прошлого сна и пиши всё время пиши много пиши до одури, а то здесь не попишешь… да. вот что еще… Эти гугеноты без напряга тебе комп перешлют. На сей раз новый и пушистый. за годы страданий и литературных стараний. Жди! Вот и жду, как ждун окоянный….

Юрий Контишев: "Выплеск будущих столетий", текст совместно с Веле Штылвелд

Юрий Контишев: "Выплеск будущих столетий", текст совместно с Веле Штылвелд

Запечатанные двери,
Зачарованные звери,

Подле – патина событий, 
Вечных  сбытий и несбытий,
Всех сретений и соцветий,      

Выплеск  будущих столетий …

Выплеск  будущих столетий …  

                                 

Заколпаченные вешки,            

Сны печальной Белоснежки…

На ночь жуткие рассказки,     

Масс-культура, люди в масках,

От нервозности микстура,
Иван-чай  да  Марья-дура…       

Иван-чай  да  Марья-дура…  
     

А под утро - физкультура,
Тело - в дело и натура.

Делай «раз», но делай тихо,
Коли ведьма Бабариха
               На ведьмацком косогоре   

Навлекает зло и горе…
  Навлекает зло и горе…  

       

Всё на публику талдычит,   

Делит всех на ноль, но кличет

Молодого старовера,  

чтобы с ним принять без меры

Рюмку, три, четыре с лишком. 

Выпей пять, но зри с умишком...

Выпей пять, но зри с умишком, 

Кто с тобою сел за стол 
и какой во всём прикол.

Не козли, не лезь на шпонку,
Отойди себе в сторонку…

Колдуй баба, колдуй дед,

С дурачьём не пей в обед…

С дурачьём не пей в обед…

Отродясь на Лукоморье
От таких - беда в застолье,

После – патина событий, 
Вечных  сбытий и несбытий,

Всех сретений и соцветий,         

Выплеск  будущих столетий… 

Выплеск  будущих столетий …

Веле Штилвелд: Голос загиблого всесвіту, частина третя

Веле Штилвелд: Голос загиблого всесвіту, частина третя

Світ Орнісу: Створення Штучного Інтелекту

Прощай, моє злочинне створення Стазіш! Прощавай, Стазіш, але пам'ятай: ми ще не одного разу зустрінемося з тобою, поки обидва остаточно не перетворимося на пориви нейтронного смерчу, викликаного нашою анігіляцією. Ці пориви віднесе за собою із Землі свіжий сонячний вітер. Але це станеться не скоро. Бо колись ми, злочинні Боги, повинні будемо відстраждати своє повною мірою, бо те, що ми раніше допустили загибель цілих своїх всесвітів, так і залишається жахливим злодіянням...

Немає більше Світів, якось створених і зруйнованих нами. Є тяжке земне заслання вселенських Богів і Злочинців, яких вони породили... Тільки як тепер зрозуміти нам, хто з нас Бог, а хто просто Злочинець, як тепер у всьому тому розібратися, коли у вигляді єдиного земного людства всі разом ми пройшли через катаклізми і війни, народження і захід сонця заблукалих цивілізацій і виявилися спільно в дуже дивній реальності, де за нами невід'ємно йдуть посічені з нашого найдавнішого минулого сни.

Вони все частіше нагадують нам – хто ми такі, тому я серед багатьох адептів вирішив записувати сни. Багато хто, дуже багато хто став себе підозрювати в скоєному ними одного разу. І тоді кожен, як у ситі, став по крихтах намити у своїх снах уламки свого минулого світу.

У багатьох так нічого і не вийшло - притупився в земних умовах насамперед космічний Розум, нащадки горе-Творців змішалися з нащадками створених тими істот (відбувся колосальний інцест), втратив контакти із Землею створений з уламків загиблих Світів Резервний всесвіт, на якому черговий черговий Деміург і не наважився більше узурпувати владу, навіть одягнувши себе в пурпур мантії Прокурор-президента...

Шкода, що про колишніх прокураторів Особистих всесвітів так і не написано книги. І якби такі книги створені – вони одразу опинилися б під найбільшою забороною навіть сьогодні, за часів демократичних, де немає таких потужних спецхранів, про які в тоталітарні роки говорили багато й похмуро, зазвичай пошепки.

А перш, як і їхні творці, ці книги були спалені на вогнищах, бо історії землян уже відомі дев'ять книг, написаних одним колишнім прокуратором свого Особистого всесвіту, які вже спричинили загибель цивілізації до раніше мудрих Атлантів, і вже в нові історичні часи породили Навуходоносора, Чингіз-хана, Батия та Дарія, Наполеона та Гітлера...

Ні! Нового дев'ятикнижжя не буде, поки ще триває земне заслання Богів. Але кожен, хто має право, нехай дізнається, що він одночасно – і Злочинець, і Бог, що він засланий за навмисне загравання зі світовим Злом, і що він має стійкий імунітет тих, хто прагне доброї звістки землян.

Нехай кожен сьогодні дізнається лише про те, що всім разом нам незабаром назавжди повернуть право називатись космічним Людством. Не забувати б усім нам свого недавнього минулого, коли великий і жахливий Бонапарт так і не повернувся зі свого заслання, а Коба Іванов повернувся... і став Злочинцем планетарного масштабу – Йосипом Віссаріоновичем Сталіним...

Можливо, і з нами не все так просто, і як би і нам не потрапити в одну з англійських дитячих лічилок, схожих на ту відому, яку переклав Маршак.

Сім мудреців у таці - ку! - гуляли морем у грозу.

Була б міцніша  стара таця – була б і розповідь не в сраці...

Сьогодні Людство складається не із семи мудреців. І кожному мудрецю сняться його особливі сни. Вони тонкі й ілюзорні, вони легко при пробудженні розсипаються на незліченні міріади нейтронів, і з осліплих від фарб реальності мільярдів нейронів важко витягувати істину, що розчиняється назавжди.

Але сьогодні її доведеться шукати. І тим, хто вже зустрічав у своєму житті, і тим, хто ще, на жаль, не зустрічав того дивного довгого продавця снів, який спочатку прикидався майже безкорисливим продавцем майже безглуздих дитячих кубиків...

Але тільки я одразу чомусь запідозрив у ньому хитруна. Бо мені був відомий універсальний вселенський закон: безкоштовне виявляй рівним, всі інші повинні за отримані Знання відплатити тонкою мірою духовного світу, що виник у них.

Настав час платити за рахунками – мій тонкий світ визрів не на порожньому місці, і мені стали доступні і загиблому моєму всесвіту, і моє теперішнє право вростати в нове космічне людство, не одного разу вже щеплене від злочинної божественності – погрішної та страшної, за часів, коли я, як і всі ми, земні, належав до міжзоряного племені Зордаков – до племені сновидінь, що нині йдуть по стежці...

Серед сновидінь, що нині йдуть по стежці, якось і до мене завітав дуже дивний, зовсім дивний сон... У ньому я заново пережив втечу Ноеля Кошена, зведеного в ранг державного злочинця.

Ноель служив армійським ревізором у прикордонному засланні імперії. Адже кордон не судилося плекати та охороняти патріотам. Вона довірена куди менш благонадійним: висланим на поселення – у різний час, за різні провини: офіцерам та рядовим. На те вона й імперія – чим менш блискуча і більш приголомшена в ній людина, тим вірніше належить жити їй на околиці.

Раніше Ноель був блискучим міністерським ресторатором, але трапилася непробачна вільність, за яку його заслали, вірніше відправили виконувати безстроковий військовий обов'язок, за норовливість – відмову від виконання примх імперського міністра всіх покарань.

Той, бачите, хотів, щоб надані йому кулінарні вишукування Ноеля неодмінно співали солодкоголосим голосом недоумкуватий юної жебрачки в червоній сукні в обідньому мусі під маринадом.

Щоразу перед цим жебрачку натирали харчовими пахощами і пахощами з корінь трав і плодів екзотів, чому і сам Ноель пристрасно цю Стрину бажав, і тому нітрохи не зволікаючи брав і опановував її без огляду на етикет, перед самою упаковкою дівчини в креми та конфітури.

Ось чому Стріна, навіть перетворена гастрономічними вишукуваннями Ноеля, зберігала в собі терпкий запах Ноєлевої пристрасті, а домаганням Ноеля жебрачка поступалася легко, і міністру покарань залишалося тільки шаленіти.

Однак і сам міністр на десерт був не проти опановувати солодкоголосу і солодкотілу співуню під її напівнепритомні пристрасні стогін. Після цього вона йому природно співала, після чого й іншим бажаючим з числа на обід запрошених дозволялося споживати такий пікантний стрип-торт пропорційно їх обіднім апетитом.

Сам же міністр покарань довго обурювався, отримуючи щоденні рапорти від фіскалів-кухмейстерів про дообідні витівки солодкої парочки: Ноеля зі Стріною, поки нарешті не прибрав їх обох власною директивою зі своїх набутих очей - і ненависного йому ресторатора, і так жалібно ніжної сирени та запахом мускусу від спекотних соїтій з Ноелем.

З тих пір і писав Ноель казенні ревізорські казки по периметру неосяжних імперських кордонів, і всюди за ним невід'ємно слідувала красуня-жебрачка в червоній дорожній сукні, що збирала милостиню під захоплений рев провінційного натовпу, що кожного разу захоплювався її чарівним піонером.

Так ось вигнанці і звикли до свого нового життя - цієї постійної смузі перешкод і невдач, і навчилися цілком стерпно долати неприємності, що обрушилися на них.

Однак жили вони тепер тільки після її нескінченно світлих концертів і його однаково нудних звітів, після інших з яких ставив він нарешті густим шоколадним кремом останню крапку на розкішних дупках ситих гарнізонних шеф-кухарів - апетитних і ладних, і відсилав їх за звичкою до обидві міністра всіх покарань, що так любив подібне кулінарне вишукування.

За це Міністр навіть представив Ноеля до ордена Підбаростя Третього Ступеня, але норовливий і гордий Ноель від ордену відмовився, за що й потрапив у караульні на самий край віддаленого південного кордону.

До того часу Стріна та Ноель свої спільні ночі проводили в коханні в маленьких прикордонних готелях, де за вікнами кричали сови та вухали пугачі, де контрабандисти вважали їх за поведінкових – адже на кордоні слід займатися не сексом, а контрабандою, і пити не мускусний секрет друг у дружки, а гірський з гіркуватою ром, а вже якщо і вдаватися до розпусти, то в суспільстві висланих зі столиці громоподібних фрідам, при яких не прийнято було стискати палко-хтиву плоть і соромитися своїх бридко-різких манер.

Траплялося, що ці луджені з усіх боків месаліни віддавалися прямо на трактирних столах у запалі гучних розбірок представників ворожих кланів з бешихами шибеників і приаповим корінням глекових обхватів.

Стріна ж і їм щойно співала в ті тужливі дні, коли і Ноель надирався і засинав десь під столом. Але тоді він носив ще офіцерську сукню і мав належний мундиру чин, і тому Стріну намагалися не дошкуляти...

Опальні офіцери та відчайдушні контрабандисти вміли тримати належну дистанцію між собою.

Але Ноеля остаточно розжалували і заслали в маленький південний гарнізон з брудними і спітнілими вдачами.

Тепер навіть Стріна повинна була попередньо відбиватися від цілої зграї начальників, і лише вгамувавши їх, зовсім змучено добиратися до вартової сторожки свого норовливого коханого дурочка.

Але й тоді палкий Ноель брав від неї своє і дарував їй, втомлену, взаємність, після чого сонно й тупо оглядав на її тілі різноманітні жовто-сині у фіолетових підтіках плями від рук перелюбників з його співункою одружених своїх начальників.

Одного разу, доведені до відчаю, вони поклялися бігти на південь, закордон, у незалежну республіку Не вгамуйся на узбережжі Блакитної лагуни, до старовинного Міста з монастирями та винними льохами. Так би й сталося, але...

Веле Штылвелд: Голос погибшей вселенной,часть третья

Веле Штылвелд: Голос погибшей вселенной,часть третья 

Мир Орниса: Создание Искусственного Интеллекта

Прощай, моё преступное создание Стазиш! Прощай, Стазиш, но помни: мы ещё не однажды встретимся с тобой, пока оба окончательно не превратимся в порывы нейтронного смерча, вызванного нашей аннигиляцией. Эти порывы унесёт за собою с Земли свежий солнечный ветер. Но это случится не скоро. Ибо прежде мы, преступные Боги, должны будем отстрадать своё в полной мере, ибо то, что прежде мы допустили гибель целых своих вселенных, так и остаётся чудовищным злодеянием...

Нет более Миров, однажды созданных и разрушенных нами. Есть тяжкая земная ссылка вселенских Богов и Преступников, которых они породили... Только как теперь понять нам, кто из нас Бог, а кто просто Преступник, как теперь во всём том разобраться, когда, в виде единого земного человечества, все вместе мы прошли через катаклизмы и войны, рождение и закат заблудших цивилизаций и оказались совместно в очень странной реальности, где за нами неотвязно следуют иссеченные из нашего древнейшего прошлого сны.

Они всё чаще напоминают нам – кто мы такие, поэтому я, в числе многих адептов, решил записывать сны. Многие, очень многие стали себя подозревать в содеянном ими однажды. И тогда каждый, как в сите, стал по крупицам намывать в своих снах осколки своего прошлого мира. 

У многих так ничего и не получилось – притупился в земных условиях прежде космический Разум, потомки горе-Создателей смешались с потомками созданных теми существ (произошёл колоссальный инцест), потеряла контакты с Землёй созданная из осколков погибших Миров Резервная вселенная, на которой очередной дежурный Демиург так и не посмел более узурпировать власть, даже облачив себя в пурпур мантии Прокурор-президента...

Жаль, что о прежних же прокураторах Личных вселенных так и не написано книги. И будь такие книги созданы – они сразу бы оказались под величайшим запретом даже сегодня, во времена демократические, где нет столь мощных спецхранов, о которых в тоталитарные годы говорили много и мрачно, обычно шепотом.

А прежде, как и их создатели, эти книги были бы сожжены на кострах, ибо истории землян уже ведомы девять книг, написанных одним бывшим прокуратором своей Личной вселенной, которые уже повлекли за собой гибель цивилизации до прежде мудрых Атлантов, и уже в новые исторические времена породили Навуходоносора, Чингиз-хана, Батыя и Дария, Наполеона и Гитлера...

Нет! Нового девятикнижья не будет, пока еще продолжается земная ссылка Богов. Но каждый имеющий право, да узнает, что он одновременно – и Преступник, и Бог, что он ссыльный за преднамеренное заигрывание с мировым Злом, и что он имеет стойкий иммунитет стремящихся к доброй вести землян.

Пусть каждый сегодня узнает только о том, что всем вместе нам вскоре навсегда возвратят право называться космическим Человечеством. Не забывать бы всем нам своего недавнего прошлого, когда великий и ужасный Бонапарт так и не возвратился из своей ссылки, а Коба Иванов возвратился... и стал Преступником планетарного масштаба – Иосифом Виссарионовичем Сталиным... 

Возможно, и с нами не всё так просто, и как бы и нам не попасть в одну из английских детских считалочек, похожих на ту известную, которую перевёл однажды Маршак:

Семь мудрецов в одном тазу гуляли по морю в грозу.

Будь бы прочнее старый таз – длиннее был бы наш рассказ...

Сегодня Человечество состоит не из семи мудрецов. И каждому мудрецу снятся его особые сны. Они тонки и иллюзорны, они легко при пробуждении рассыпаются на бесчисленные мириады нейтронов, и из ослепших от красок реальности миллиардов нейронов трудно извлекать растворяющуюся навсегда истину. 

Но сегодня её предстоит нам искать. И тем, кто уже встречал в своей жизни, и тем, кто ещё, увы, не встречал того странного длинношеего продавца снов, который поначалу прикидывался почти бескорыстным продавцом почти нелепых детских кубиков... 

Но только я сразу почему-то заподозрил в нём хитреца. Ибо мне был ведом универсальный вселенский закон: бесплатное являй равным, все иные должны за полученные Знания отплатить тонкой мерой возникшего в них духовного мира...

Пришло время платить по счетам – мой тонкий мир вызрел не на пустом месте, и мне стали доступны и погибшей моей вселенной, и моё теперешнее право врастать в новое космическое человечество, не однажды уже привитое от преступной божественности – погрешимой и страшной, во времена, когда я, как и все мы, земные, принадлежал к межзвёздному племени Зордаков – к племени ныне идущих по тропе сновидений...

Среди ныне идущих по тропе сновидений однажды и ко мне пожаловал очень странный, совершенно удивительный сон... В нем я заново пережил побег Ноеля Кошена, возведенного в ранг государственного преступника.

Ноель служил армейским ревизором в пограничной ссылке империи. Ведь границу не суждено лелеять и охранять патриотам. Она доверена куда менее благонадежным: высланным на поселение – в разное время, за разные провины: офицерам и рядовым. На то она и империя – чем менее блистательный и более огорошенный в ней человек, тем вернее надлежит жить ему на отшибе.

Прежде Ноель был блистательным министерским ресторатором, но случилась непростительная вольность, за которую его сослали, вернее отправили исполнять бессрочную воинскую повинность, за строптивость – отказ от исполнение прихотей имперского министра всех наказаний.

Тот, видите ли, желал, чтобы предоставляемые ему кулинарные изыски Ноеля непременно пели сладкоголосым голосом слабоумной юной нищенки в красном платье в обеденном муссе под маринадом.

Всякий раз перед этим нищенку натирали пищевыми благовониями и благоуханиями из корений трав и плодов экзотов, отчего и сам Ноель страстно эту Стрину желал, и оттого нисколько не медля брал и овладевав ею без оглядки на этикет, перед самой упаковкой девушки в кремы и конфитюры.

Вот почему Стрина, даже преображенная гастрономическими изысками Ноеля, сохраняла в себе терпкий запах Ноелевого пристрастия, а домогательствам Ноеля нищенка уступала легко, и министру наказаний оставалось только неистовствовать...

Однако и сам министр на десерт был не прочь овладевать сладкоголосой и сладкотелой певуньей под её полуобморочные страстные стоны. После этого она ему естественно пела, после чего и иным-прочим желающим из числа на обед приглашенных позволялось потреблять столь пикантный стрип-торт соразмерно их обеденным аппетитом.

Сам же министр наказаний долго негодовал, получая ежедневные рапорты от фискалов-кухмейстеров о дообеденных проделках сладкой парочки: Ноеля со Стриной, пока наконец не убрал их обоих собственной директивой со своих набыченных глаз – и ненавистного ему ресторатора, и столь сердобольно уступчивую ему шалунью с голосом нежной сирены и запахом мускуса от жарких соитий с Ноелем...

С тех пор и писал Ноель казенные ревизорские сказки по периметру необъятных имперских границ, и повсюду за ним неотвязно следовала красотка-нищенка в красном дорожном платье, собиравшая подаяние под восторженный рёв провинциальной толпы, всякий раз восхищавшейся её пленительным пением.

Так вот изгнанники и привыкли к своей новой жизни – этой постоянной полосе препятствий и неудач, и научились вполне сносно преодолевать обрушившиеся на них неприятности.

Однако жили они теперь только после её бесконечно светлых концертов и его одинаково нудных отчётов, после иных из которых ставил он наконец густым шоколадным кремом последнюю точку на роскошных задницах сытых гарнизонных шеф-поварих – аппетитных и ладных, и отсылал их по привычке к обеденному столу самого министра всех наказаний, столь любившего подобный кулинарный изыск.

За это Министр даже представил Ноеля к ордену Подобострастия Третьей Степени, но строптивый и гордый Ноель от ордена отказался, за что и угодил в караульные на самую оконечность отдалённой южной границы.

До тех пор Стрина и Ноель свои общие ночи проводили в любви в маленьких приграничных отелях, где за окнами кричали совы и ухали филины, где контрабандисты считали их за поведенных – ведь на границе следовало заниматься не сексом, а контрабандой, и пить не мускусный секрет друг у дружки, а горный с горчинкой ром, а уж если и предаваться разврату, то в обществе высланных со столицы громовидных фридам, при которых не принято было стеснять пылко-похотливую плоть и стесняться своих мерзко-резких манер.

Случалось, что эти лужённые со всех сторон мессалины отдавались прямо на трактирных столах в пылу громких разборок представителей враждующих кланов с рожами висельников и приаповыми корнями кувшинных обхватов. 

Стрина же и им только что пела в те тоскливые дни, когда и Ноель надирался и засыпал где-нибудь под столом. Но тогда он носил ещё офицерское платье и имел надлежащий мундиру чин, и потому Стрину старались не донимать... 

Опальные офицеры и отпетые контрабандисты умели держать должную дистанцию между собой.

Но вот Ноеля окончательно разжаловали и сослали в маленький южный гарнизон с грязными и потными нравами. 

Теперь даже Стрина должна была предварительно отбиваться от целой своры начальников, и лишь угомонив их, совершенно измучено добираться до караульной сторожки своего строптивого возлюбленного дурочка.

Но и тогда пылкий Ноель брал от неё своё и дарил ей, уставшей, взаимность, после чего сонно и тупо обозревал на её теле разнообразные жёлто-синие в фиолетовых подтёках пятна от рук прелюбодействующий с его певуньей женатых своих начальников.

Однажды, доведенные до отчаяния, они поклялись бежать на юг, заграницу, в независимую республику Не_Уймись на побережье Голубой лагуны, к старинному Городу с монастырями и винными погребками. Так бы и случилось, но...

Веле Штилвелд: Голос загиблого всесвіту, частина друга

Веле Штилвелд: Голос загиблого всесвіту, частина друга

Світ Орніса: Створення Штучного Інтелекту

У листопаді міські сліпі сутінки розливаються рано. Хтось нескінченно шкідливий включає на небі кран і виливає на місто якусь фіолетову мороку.

Не линяє цей неоненний морок і тоді, коли хльосне безперервний листопадовий дощ.

У ньому вже підозрюється сніг, але снігу ще немає.

Я їду на вечір теософів. Має бути розмова про важливе. Вкотре схльоснуться між собою матеріалісти та парапсихологи, теософи та поети.

Буде там і мені надано право сказати кілька слів, тим самим оформивши свої новоявлені світові судження. Але все це буде пізніше, а поки що я не забуваю зайти у своє улюблене кутове кафе, де на мене чекає мій улюблений стаканчик вина. У таку непогоду я із задоволенням вип'ю янтарно-жовтий портвейн, що визрів і перекинувся на сонячному Кримському узбережжі.

У мене ще буде час на те, щоб потягати свій стаканчик неспішними маленькими ковтками, бо любов до добрих бурштинових вин я свідомо зберіг у собі, пройшовши самого себе у в'язкій патині відшумілих тисячоліть.

Я чекаю, коли на мене зверне увагу знайома офіціантка, але за нею невід'ємно слідує вздовж недовгої високої стійки кучерявий хлопець. Я навіть хочу окликнути його. Адже це Стазіш!

- Дівчина, слово честі, повірте мені цього разу! У мене тільки недавно був струс мозку! Адже я не прошу у вас алкогольних напоїв. У мене зараз просто страшенно падає тиск! Налийте мені, будь ласка, філіжанку кави. Налийте в борг... Ви, чесно, ніколи про це не пошкодуєте. Пошкодуйте мене!

- Кого мені тільки зараз не шкодувати! Якби ви тільки знали, юначе, скільки в заставі в мене перебувало подружніх кілець та й так... На хліб би я вам не шкодувала. А без кави ви можете обійтись!

- Та що ви, дівчино! Не можу, люба. Ось тут зараз упаду.

- Ох, і розпестили ми вас, мужиків, до негляди! Беріть свою каву... Вам дурощі,а у мене вечорами каса не сходиться!

– Дякую, рідна!

І він чекає, поки я візьму свою склянку вина. Його страшенно цікавить, що я письменник, і він читає тюремний фольклор про «по труну» чоловічої вірності, а я слухаю і намагаюся підтвердити у собі свої нав'язливі припущення.

Незабаром він дістає тиснений під шик плоский портсигар, скоріше дивно мулатисту бляшанку. Пропонує курити та доводити, що я справді той, за кого себе видаю.

Його ж із головою видають прочитані ним браво вірші та його дорога, як пам'ять про минуле, тюремна цигарка. На таку непомітну і у в'язниці не зазіхають. Ось і розповідаю, як він сам представився, Станіславу, що я досліджую проблеми містики, і що, на моє тверде переконання, ніякої містики на цій Землі немає.

– А що ж, на вашу думку, є?

– Є просто добре підігнана під себе реальність цього світу, як, наприклад, ваше безкоштовне для вас частування під приводом нещодавнього струсу мозку...

- Так, справді, без кави мені нині не жити. А спиртного зовсім не можна. Напевно, ще з минулого життя, – вибачаючимся тоном каже Станіслав

– Так, на будь-якого з нас із минулого життя накладено якісь обмеження. Ось, наприклад, мені не можна судити більше. Ось чому на цій Землі я не прокурор, а рядовий засланець. Напевно, колись колись когось неправильно засудив.

– Неправильно – це несправедливий?

- Напевно, ось уявіть собі, що не тут, а на планеті Квітів ви були сильною синьою квіткою, що задушила своїм корінням троянду. І я вас засудив на смерть, і наслав на вас сім страшних бід. І першою бідою було усічення вашої розкішної квіткової голови. А ви всього-то помстилися троянди за те, що через неї ви так і не досягли планетарного успіху, всіх цих всепланетарних почестей, які дісталися іншим...

- І тільки за це вас сюди запроторили?

– Не тільки мене, Станіславе, але вибачте, Стазішу, і вас!

- Цікаво якось ви мене зараз називали... Це ніби по-польськи?!

- На жаль, ох якби! Ні, так було тоді, коли ви були ще злочинцем.

- На планеті Квітів?

– Знову, Стазішу, не вгадали. На планеті Земля...

- Вибачте, метре, я дуже поспішаю... І потім, я не люблю ніяких душокопів - ні парапсихологів, ні екстрасенсів... Вони мене вже намагалися лікувати. Тож будьте здорові!

– І вам, Стазішу, того ж!.. До зустрічі на планеті Пиріжков із гуталіном.

- Ви там самі, напевно, будете прискіпливою взуттєвою щіткою?

– О, якби, Стазішу. Я там буду, як і завжди, Прокуратором чергового всесвіту. Адже своєю мені більше не вибудувати, а на черговій кожен отримує право зібрати уламки свого всесвіту.

– Кожен злочинець?

- Ні, скоріше кожен Прокуратор.

- Ну, тоді мені не загрожує чергова зустріч як вашого підопічного. Та й пиріжків із гуталіном у мене більше немає. Усі вони жадібно з'їдені тутешніми листопадовими вечорами... І все-таки, Прокураторе, вам так і не шкода мого перерваного вашим несправедливим суддівством минулого. Адже я вас одразу впізнав, хоч на цій Землі вперше в житті мене судили інші. Можливо, тому цього разу мені вдалося зберегти голову.

– Можливо, хоч я не поспішав би з висновками про тутешнє правосуддя. Стазіш! Бережіть себе!

Ми прощаємось. Станіслав-Стазіш поспішно виходить. Десь поряд за рогом кафе мчать потоки автомашин змилених, мокрих, зустрічних, у неоново-фіолетових сутінках.

…Скреготіть гальма та страшні зіткнення кількох автомобілів у кафе долітають не відразу. Коли я вийшов на трасу, де за скупченням людей щось запідозрив, голова Стазіша котилася вздовж розділової смуги і шукала мене очима.

Смерть Стазіша я побачив уві сні. Тонкі холодні образи тієї далекої інтернатівської ночі мого земного юнацтва, здавалося, назавжди зачарували мене. Уві сні смерть найвидатнішого вселенського злочинця Стазіша проходила в мою підсвідомість по крихтах.

Хтось досить надокучливий весь час навмисне розтягував і нескінченно повторював один і той же повчальний сновидіння: повільно і невідворотно падав на шию приреченого страшний ніж гільйотини на розділовій смузі між реальностями. Але юркий злочинець час від часу примудрявся перетікати з однієї реальності в іншу, поки не вислані в усі реальності підручні катів не поставили в них заглушки.

І тільки тоді сталося те, що я так несподівано побачив наяву у вогкий листопадовий вечір. Те саме, як видно, саме в ті ж хвилини відбувалося і на планеті Квітів, і на численних інших планетах, де невгамовний Стазіш встиг вчинити злочинне...

Мене раптом важко знудило від сигарети, яку нещодавно пропонував мені зі свого тюремного портсигара ще живий Станіслав. О, то була підозріла цигарка!

тільки тепер це зрозумів. Адже на Землі відбувається отуплення засланців, чому навіть прості планетарні злочинці можуть тепер безкарно водити нас за ніс.

Щоправда, рідкісний злочинець помирає Землі старим. У літньому, досить літньому віці, випивши всю гіркоту земного заслання до дна, на Землі вмирають зазвичай занепалі Боги. О, горе занепалим Богам!

Гіркота... Я зберіг недопалок, щоб уважніше розглянути його під світлом неонових вуличних ліхтарів. У метушній, галасливій кав'ярні з навислим над відвідувачами гірко-сірим тютюновим димом, я б не розібрався в тому, з приводу чого виникли у мене підозри... Тепер же, навіть у густому, кисло блювотному, незвичайному вуличному змозі в мокрому розірваному недопалку я вгадав запах суміші рожевого та мигдального масел.

Таким запахом мало тільки єдине в моєму минулому всесвіті створення – Красаріна, цар-троянда з планети Квітів.

Тільки тепер мені відкрилося, що в моєму назавжди загиблому Всесвіті умертвлена ??була і вона, а ми з покійним курили її фіміам - її екс-Хранитель, її занепалий творець і її мерзенний вбивця.

О, тепер мені було від чого рушити і кого оплакувати нескінченно! Але у своєму світовому горі я був на цій землі не першим. Адже все нинішнє Людство тепер, на жаль, складалося зі Злочинців і Божеств, хоча колись все було інакше...

Адже колись ця блакитна планета була багатовимірним перехрестям тих, хто мав право на Радість. Адже кожен з нас раніше володів Всесвітом, але потім хтось досвідчений однаково всім узяв і повідав, що жити стане цікавіше, якщо в кожному Всесвіті завести свого глобального Всесвітнього негідника, а потім виловити його і на повчання всім маленьким негідникам зразково-показово покарати.

Багато хто не повірив, але знайшлися і такі, хто тут же пішов на безглуздий експеримент. Хоча одразу належних негідників так і не вивели, а отримали їх найдрібніші різновиди. Тоді їх почали привозити на Землю та схрещувати між собою, а потім уже забирати кожен до себе. І невдовзі всі всесвіти були заселені дрібними генетичними негідниками у другій, третій, а потім і в сотій генерації.

А вони вже стали зловмисно докучати. Мало хто з них прагнув стати по-справжньому великим. Кожен злочинець знав, що головне – не світитися, бути мірою мішурним, і тоді його заберуть на Землю для нової модернізації. Боги були досить відкриті у своїх спонуканнях, Боги були навіть збуджені – вони ж творили.

Але водночас і негідники грали. Грали у всіляких тихих скорумпованих хлюпиків, низьких розбещувачів, неважнецьких вбивць. Їх судили як деструкторів та посилали до земних лабораторій. Так усе ще був просто немислимий еволюційний незатишок, і тому багато злочинців почали нарікати, що їм не вистачає творчої енергії Богів, що їх придумали.

Тому на Землі вони знову перетворювалися на очах у здивованих Богів-експериментаторів у немічних відщепенців, і їх почали повертати назад у ті світи, з яких як деструктори були одного разу видалені.

Але тепер у свої рідні всесвіти поверталися вже не Деструктори, а добре навчені Інструктори злочинних світів та Гіпозлочинці, які і приводили Всесвіт до катастроф. І тоді гинули цілі цивілізації, а приречені сумні Боги прирікали себе на заслання у своїй страшній Лабораторії.

Але колись прихильна до Творців своїх Всесвітів Земля не хотіла приймати до себе знедолених Володарів Богами. Тепер і вони, як і виведені ними Злочинцями ставали її дітьми і повинні були упокорити себе і порівнювати з тим новим світом, де тільки Богам було б дуже тісно.

Багато хто відразу відчув це і зважився на створення Резервного всесвіту, куди вони збирали всі можливі раритети, антураж та уламки своїх загиблих всесвітів. Але незабаром, виконавши це завдання, і вони приходили до того, що в Резервному всесвіті достатньо мати одного Чергового Деміурга-хранителя, тоді як усім іншим необхідно повертатися на Землю і ставати її лагідними дітьми та підданими. Багато хто, дуже багато хто так ніколи з цим не погодився...

Того вечора, після такої безглуздої смерті злочинної людини, яка розмовляла зі мною у вечірньому кафе, я чомусь раптом згадав, що не вперше їду до столичного Будинку вчених на секцію теософів, і що тягне туди зазвичай колишніх Богів, які так необачно в минулому втратили свої Всесвіт.

Ми давно вже співіснуємо разом – численні земні нащадки давно забутих Людством Богів та Злочинців, раз у раз влаштовуючи між собою диспути фізиків та ліриків, Гравців та Творців, матеріалістів та ідеалістів.

У недавньому минулому я твердо встав на бік ідеалістів – захотілося вірити не тільки в осяяння та сни, а й у денні бачення, не лише у безумовні зустрічі, а й у зустрічі заздалегідь обумовлені, не лише у свої власні мрії та надії, а й у культуру ідеалів, а й у культуру мрії всього історичного Людства. Ось чому я раптом на якомусь дивовижному в цей мокрий кривавий вечір осяянні згадав!

Я згадав, як я возив відпочивати на Чорне море зграйку чорнобильських дітлахів,

і як мені важко було змусити їх грітися на сонці. Вони боялися південного сонця, а з ним і сонячної радіації, боялися того, що за все це їм доведеться платити або з них вже взято непомірну плату їхнім власним здоров'ям маленьких людей, які пережили мирний чорнобильський вибух.

У такі хвилини на чорноморському узбережжі Одеської області я намагався їм розповідати міфи, але ніхто з дітей не здогадувався, що мене на цьому сонячному пляжі переслідували бачення.

Я був засланим зі своїм зруйнованим Всесвітом Богом, і бачив те, що не могли побачити інші... Я бачив, як над поверхнею моря зароджувався сонячний вітер. Він приходив у ці місця для того, щоб ще більше присушити величезні муміфіковані трупи Богів, які так і не побажали перетворитися на людей.

Для землян вони залишилися в легендах... Їхні величезні біляві кучеряві голови з виїденими очницями жадібно обгладували величезні реліктові краби, які самі давно вже перетворилися на таке ж давнє реліктове світло, яке винятково для мене експонувало сонячний вітер.

І тоді я помічав мудрі й сумні очі вогняних саламандр, які повзали вздовж відірваних рук і ніг, і цілі колонії нащадків Вогняної ящірки Орі нагромаджувалися на величезних, у золотих латах, тілах, яких ставало дедалі більше з кожним новим чорним сплеском на Сонці. Так передавалася інформація про щойно загиблий всесвіт. Можна було не сумніватися, що завтра в газетах знову з'являться повідомлення про демографічний вибух у якійсь точці Землі.

Я розглядав ці тіла, і вони вражали мене своєю досконалістю. Але раз у раз здавалося, що сама Земля занапастила їх – колосальних велетнів, які зруйнувалися прямо на ній, навряд чи зробивши перший свій крок.

Ні, на цій планеті у своєму первозданному світі Боги не могли залишатися мешканцями. Їхні тіла просто згорнулися аж ніяк не міфічний Тартар, і тоді душі Богів неслися на сріблясті хмари, такі дивно не схожі на інші хмарні утворення.

З цих хмар ніколи не йшли над планетою дощі, але саме на них виникали непередбачувані сни, бо в них відтепер зберігалася всепланетна пам'ять про одного разу загиблих всесвітів.

А що люди? Хто мав право стверджувати, що саме він занепалий на землю Бог, скорботний про свій загиблий всесвіт, чи великий Преступник, що викликав руйнування цілого світу?

І хіба занепалі Боги не були злочинні в першому кожному скоєному? Адже й сам чи мав я право сумувати про долю пахучої Красарини, коли зла доля прямо в мене на очах так жорстоко і раптово покарав ще одне моє ж творіння – шахрайстого кучерявого Стазіша-Станіслава, який навіть не відав, що в моєму всесвіті він був Суперзлочинцем , навмисно засланим на планету Квітів

Так, поодинокі злочинці доживають до старості. Пробач мені, Стазіш.

"На грани миров", art-housе, часть 2

Начало смотри: "На грани миров", art-housе, ч.1 -

https://www.youtube.com/watch?v=9uGYYJ21Dhw&t=1158s

• Арт-хаус фильм о писателе-фантасте Веле Штылвелде, как художественная попытка концептуального отображения его внутреннего мира со всеми его коллизиями и необузданной фантазией. 90-е годы 20 века как главный период становления писателя поддерживается худ эффкектами того времени. Легко о сложном, весело о грустном. Не нагружать зрителя - главное в фильме.

Продолжение разговора о природе творчества и украинской фантастистики.

Украина 2023

На грани миров. аrt-house, часть 1

Арт-хаус фильм о писателе-фантасте Веле Штылвелде, как художественная попытка концептуального отображения его внутреннего мира со всеми его коллизиями и необузданной фантазией. 90-е годы 20 века как главный период становления писателя поддерживается худ эффкектами того времени. Легко о сложном, весело о грустном. Не нагружать зрителя - главное в фильме.

Веле Штылвелд: Голос погибшей вселенной, часть вторая

Веле Штылвелд: Голос погибшей вселенной, часть вторая

Мир Орниса: Создание Искусственного Интеллекта

В ноябре городские слепые сумерки разливаются рано. Кто-то бесконечно вредный включает на небе кран и выливает на город какой-то фиолетовый мрак. 

Не линяет этот неоненный мрак и тогда, когда хлещет непрерывный ноябрьский дождь. 

В нём уже подозревается снег, но снега всё ещё нет. 

Я еду на вечер теософов. Предстоит разговор о важном. В очередной раз схлестнутся между собой материалисты и парапсихологи, теософы и поэты. 

Будет там и мне дано право сказать несколько слов, тем самым оформив свои новоявленные миру суждения. Но всё это будет позже, а пока что я не забываю зайти в своё любимое угловое кафе, где меня ожидает мой любимый стаканчик вина. В такую непогодь я с удовольствием выпью янтарно-жёлтый портвейн, вызревший и перебродивший на солнечном Крымском побережье.

У меня ещё будет время на то, чтобы потягивать свой стаканчик неспешными маленькими глотками, ибо любовь к хорошим янтарным винам я сознательно сохранил в себе, пройдя самого себя в вязкой патине отшумевших тысячелетий. 

Я жду, когда на меня обратит внимание знакомая официантка, но за ней неотвязно следует вдоль не длинной высокой стойки курчавый молодой человек. Я даже хочу окликнуть его. Ведь это же Стазиш!

– Девушка, честное слово, поверьте мне на сей раз! У меня только недавно было сотрясение мозга! Я ведь не прошу у вас алкогольных напитков. У меня сейчас просто ужасно падает давление! Налейте мне, пожалуйста, чашечку кофе. Налейте взаймы... Вы, честно, никогда об этом не пожалеете. Пожалейте меня!

– Кого мне только сейчас не жалеть! Если бы вы только знали, молодой человек, сколько в залоге у меня перебывало супружеских колец да и так... На хлеб бы я вам не жалела. А без кофе вы можете обойтись!

– Да что вы, девушка! Не могу, милая. Вот тут сейчас упаду.

– Ох, и избаловали мы вас, мужиков, до негляди! Берите свой кофе... Вам блажь, 

а у меня по вечерам касса не сходится!

– Спасибо, родная!

И он ожидает, пока я возьму свой стаканчик вина. Его страшно интересует, что я писатель, и он читает тюремный фольклор о «по гроб» мужской верности, а я слушаю и стараюсь подтвердить в себе свои навязчивые предположения. 

Вскоре он достаёт тиснённый под шик плоский портсигар, скорее странно мулатистую жестяную сигаретницу. Предлагает курить и доказывать, что я действительно тот, за кого себя выдаю.

Его же с головой выдают прочитанные им браво стихи и его дорогая, как память о прошлом, тюремная сигаретница. На такую неброскую и в тюрьме не позарятся. Вот и рассказываю, как он сам представился, Станиславу, что я исследую проблемы мистики, и что по моему твёрдому убеждению, никакой мистики на этой Земле нет.

– А что же, по-вашему, есть?

– Есть просто хорошо подогнанная под себя реальность этого мира, как, например, ваше бесплатное для вас угощение под предлогом недавнего сотрясения мозга...

– Да, ведь действительно, без кофе мне нынче не жить. А спиртного и вовсе нельзя. Наверно, ещё из прошлой жизни, – извиняющимся тоном говорит Станислав

– Да, на любого из нас из прошлой жизни наложены какие-то ограничения. Вот, например, мне нельзя больше судить. Вот почему на этой Земле я не прокурор, а рядовой ссыльный. Наверное, когда-то прежде кого-то неверно осудил.

– Неверно – это несправедлив?

– Наверное, вот представьте себе, что не здесь, а на планете Цветов вы были сильным синим цветком, удушившим своими корнями розу. И я вас приговорил к смерти, и наслал на вас семь страшных бед. И первой бедой было усечение вашей роскошной цветочной головы. А вы всего-то отомстили розе за то, что из-за неё вы так и не достигли планетарного успеха, всех этих всепланетарных почестей, которые достались другим...

– И только за это вас сюда упекли?

– Не только меня, Станислав, но простите, Стазиш, и вас!

– Интересно как-то вы меня сейчас называли... Это вроде как бы по-польски?!..

– Увы, ох если бы! Нет, так было в те времена, когда вы были ещё преступником.

– На планете Цветов?

– Опять, Стазиш, не угадали. На планете Земля...

– Извините, мэтр, я сильно спешу... И потом, я не люблю никаких душекопателей – ни парапсихологов, ни экстрасенсов... Они меня уже пытались лечить. Так что будьте здоровы!

– И вам, Стазиш, того же!.. До встречи на планете Пирожков с гуталином.

– Вы там сами, наверное, будете придирчивой обувной щёткой?

– О, если бы, Стазиш. Я там буду, как и всегда, Прокуратором Дежурной вселенной. Ведь своей мне больше не выстроить, а на дежурной каждый получает право собрать осколки своей вселенной.

– Каждый преступник?

– Нет, скорее каждый Прокуратор.

– Ну, тогда мне не грозит очередная встреча в качестве вашего подопечного. Да и пирожков с гуталином у меня больше нет. Все они жадно съедены здешними ноябрьскими вечерами... И всё-таки, Прокуратор, вам так и не жалко моего прерванного вашим несправедливым судейством прошлого. Ведь я вас сразу узнал, хотя на этой Земле впервые в жизни меня судили другие. Может быть, поэтому на этот раз мне удалось сохранить голову...

– Может быть, хотя я не стал бы спешить с выводами о здешнем правосудии. Стазиш! Берегите себя!..

Мы прощаемся. Станислав-Стазиш поспешно выходит. Где-то рядом за углом кафе несутся потоки автомашин взмыленных, мокрых, встречных, в неоново-фиолетовых сумерках.

…Скрежет тормозов и страшные соударения нескольких автомобилей в кафе долетают не сразу. Когда я вышел на трассу, где по скоплению людей что-то заподозрил, голова Стазиша катилась вдоль разделительной полосы и искала меня глазами...

Смерть Стазиша я увидел во сне. Тонкие холодные образы в ту далёкую интернатовскую ночь моего земного отрочества, казалось, навсегда очаровали меня. Во сне смерть самого выдающегося вселенского преступника Стазиша проходила в моё подсознание по крупицам.

Кто-то достаточно надокучливый всё время намеренно растягивал и бесконечно повторял одно и то же назидательное сновидение: медленно и неотвратимо падал на шею обречённого страшный нож гильотины на разделительной полосе между

реальностями. Но юркий преступник то и дело умудрялся перетекать из одной реальности в другую, пока не высланные во все реальности подручные палачей не поставили в них заглушки.

И только тогда произошло то, что я так неожиданно увидал наяву в промозглый ноябрьский вечер. То же самое, как видно, именно в те же минуты происходило и на планете Цветов, и на многочисленных других планетах, где неугомонный Стазиш успел содеять преступное...

Меня вдруг тяжело стошнило от сигареты, которую недавно предлагал мне из своего тюремного портсигара ещё живой Станислав. О, то была подозрительная сигаретница!

Я только теперь это понял. Ведь на Земле происходит отупление ссыльных Богов, отчего даже простые планетарные преступники могут теперь безнаказанно водить нас за нос. 

Правда, редкий преступник умирает на Земле стариком. В пожилом, достаточно пожилом возрасте, испив всю горечь земной ссылки до дна, на Земле умирают обычно падшие Боги. О, горе падшим Богам!

Горечь... Я сохранил окурок, чтобы повнимательнее его рассмотреть под светом неоновых уличных фонарей. В суматошном, шумном кафе с нависшим над посетителями горько-серым табачным дымом, я бы не разобрался в том, по поводу чего возникли у меня подозрения... Теперь же, даже в густом, кисло рвотном, кромешном уличном смоге в мокром разорванном окурке я угадал запах смеси розового и миндального масел. 

Таким запахом обладало только единственное в моей прошлой вселенной создание – Красарина, царь-роза с планеты Цветов...

Только теперь мне открылось, что в моей навсегда погибшей Вселенной умерщвлена была и она, а мы с покойным курили её фимиам – её экс-Хранитель, её падший создатель и её мерзкий убийца.

О, теперь мне было от чего тронуться и кого оплакивать бесконечно! Но в своём вселенском горе я был на этой земле не первым. Ведь всё нынешнее Человечество теперь, увы, состояло из Преступников и Божеств, хотя когда-то всё было совершенно иначе...

Ведь прежде эта голубая планета была многомерным перекрёстком тех, кто имел право на Радость. Ведь каждый из нас прежде владел Вселенной, но затем кто-то искушённый одинаково всем взял и поведал, что жить станет интересней, если в каждой Вселенной завести своего глобального Вселенского негодяя, а затем изловить его и в назидание всем маленьким негодяйчикам образцово-показательно наказать.

Многие не поверили, но нашлись и такие, кто тут же пошёл на вздорный эксперимент. Хотя сразу должных негодяев так и не вывели, а получили их мельчайшие разновиды. Тогда их стали привозить на Землю и скрещивать между собой, а затем уже забирать каждый к себе. И вскоре все вселенные были заселены мелкими генетическими негодяями во второй, третьей, а затем и в сотой генерации.

А уж они стали злонамеренно досаждать. Редко кто из них стремился стать по-настоящему великим. Каждый преступник знал, что главное – не светиться, быть в меру мишурным, и тогда его заберут на Землю для новой модернизации. Боги были достаточно открыты в своих побуждениях, Боги были даже возбуждены – ведь они творили. 

Но в то же время и негодяи играли. Играли во всяческих тихих скорумпированных хлюпиков, низких растлителей, неважнецких убийц. Их судили как деструкторов и ссылали в земные лаборатории. Так всё ещё был просто немыслимый эволюционный неуют, и потому многие преступники стали роптать, что им не хватает творческой энергии придумавших их Богов. 

Поэтому на Земле они вновь превращались на глазах у удивлённых Богов-экспериментаторов в немощных отщепенцев, и их начали возвращать обратно в те миры, из которых они как деструкторы были однажды удалены.

Но теперь в свои родные вселенные возвращались уже не Деструкторы, а хорошо обученные Инструкторы преступных миров и Гипепреступники, которые и приводили Вселенные к катастрофам. И тогда гибли целые цивилизации, а обречённые печальные Боги обрекали себя на ссылку в своей страшной Лаборатории.

Но прежде благорасположенная к Творцам своих Вселенных Земля не желала принимать к себе отверженных Властелинов Богами. Теперь и они, как и выведенные ими Преступниками становились её детьми и должны были смирить себя и соразмерить с тем новым миром, где одним только Богам было бы очень тесно.

Многие сразу почувствовали это и решились на создание Резервной вселенной, куда они собирали все возможные раритеты, антураж и осколки своих погибших вселенных. Но вскоре, выполнив эту задачу, и они приходили к тому, что в Резервной вселенной достаточно иметь одного Дежурного Демиурга-хранителя, тогда как всем прочим необходимо возвращаться на Землю и становиться её кроткими детьми и подданными. Многие, очень многие так никогда с этим не согласились...

В тот вечер, после столь нелепой смерти беседовавшего со мной в вечернем кафе преступного человека, я почему-то вдруг вспомнил, что не впервые еду в столичный Дом учёных на секцию теософов, и что влечёт туда обычно прежних Богов, так неосмотрительно в прошлом потерявших свои Вселенные. 

Мы давно уже сосуществуем вместе – многочисленные земные потомки давно забытых Человечеством Богов и Преступников, то и дело устраивая между собой диспуты физиков и лириков, Игроков и Творцов, материалистов и идеалистов. 

В недавнем прошлом я твёрдо встал на сторону идеалистов – захотелось верить не только в озарения и сны, но и в дневные видения, не только в безусловные встречи, а и во встречи заранее обусловленные, не только в свои собственные мечты и надежды, но и в культуру идеалов, но и в культуру мечты всего исторического Человечества. Вот почему я вдруг на каком-то удивительном в этот мокрый кровавый вечер озарении вспомнил!

Я вспомнил, как я возил отдыхать на Чёрное море стайку чернобыльских ребятишек, и как мне трудно было их заставить греться на солнце. Они боялись южного солнцепёка, а с ним и солнечной радиации, они боялись того, что за всё это им придётся платить или с них уже взята непомерная плата их собственным здоровьем маленьких людей, переживших мирный чернобыльский взрыв.

В такие минуты на черноморском побережье Одесской области я пытался им рассказывать мифы, но никто из детей не догадывался, что самого меня на этом солнечном пляже преследовали видения...

Я был сосланным со своей разрушенной вселенной Богом, и видел то, что не могли увидеть другие... Я видел, как над поверхностью моря зарождался солнечный ветер. Он приходил в эти места затем, чтобы ещё больше присушить огромные мумифицированные трупы Богов, которые так и не пожелали превратиться в людей. 

Для землян они остались в легендах... Их огромные белокурые курчавые головы с выеденными глазницами жадно обгладывали огромные реликтовые крабы, сами давно уже превратившиеся в столь же давний реликтовый свет, который исключительно для меня экспонировал солнечный ветер. 

И тогда я замечал мудрые и печальные глаза огненных саламандр, которые ползали вдоль оторванных рук и ног, и целые колонии потомков Огненной ящерицы Ори громоздились на огромных, в золотых латах, телах, которых становилось всё больше с каждым новым чёрным всплеском на Солнце. Так передавалась информация о только что погибшей вселенной. Можно было не сомневаться, что завтра в газетах вновь появятся сообщения о демографическом взрыве в какой-нибудь точке Земли.

Я рассматривал эти тела, и они поражали меня своим совершенством. Но то и дело казалось, что сама Земля погубила их – колоссальных исполинов, которые разрушились прямо на ней, едва ли сделав самый первый свой шаг. 

Нет, на этой планете в своём первозданном мире Боги не могли оставаться жильцами. Их тела просто свернулись в отнюдь не мифический Тартар, и тогда души Богов уносились на серебристые облака, столь странно не похожие на иные облачные образования.

Из этих облаков никогда не шли над планетой дожди, но именно на них возникали самые непредсказуемые сны, ибо в них отныне хранилась всепланетная память об однажды погибших вселенных...

А что люди? Кто имел право утверждать, что именно он падший на землю Бог, скорбящий о своей погибшей вселенной, или же великий Преступник, вызвавший разрушение целого мира?..

И разве падшие Боги не были преступны в прежде каждым содеянном? Ведь и сам имел ли я право скорбеть о судьбе благоухающей Красарины, когда злой рок прямо у меня на глазах так жестоко и внезапно наказал ещё одно моё же создание – плутоватого курчавого Стазиша-Станислава, который даже не ведал, что в моей вселенной он был Суперпреступником, намеренно сосланным на планету Цветов. 

Да, редкие преступники доживают до старости. Прости меня, Стазиш