Веле Штилвелд: Голос загиблого всесвіту, частина четверта

Веле Штилвелд: Голос загиблого всесвіту, частина четверта

Світ Орнісу: Створення Штучного Інтелекту

Прямо з ліжка Ноеля несподівано вирвали на варту. У варті на Ноеля напали наймані вбивці, і тут виявилося, що карабін Ноеля не здатний зробити і єдиного пострілу.

Нападаючих було двоє – обидва великорожі мужики-мукомоли з величезними руками м'ясників і гривастими мордами професійних убивць.

Такі працьовиті у своїй справі миляги і точно могли б убити!

І тоді Ноель кинувся тікати геть з поста, а за ним з виєм помчали його недорозвинені переслідувачі, погрожуючи рознести йому череп на дрібні частини і поколупатися зубами в відірваному огризку його натруджених генеталій.

Тінню за Ноелем та його переслідувачами туди ж, за кордон імперії перемахнула і Стріна. І в неї і в Ноеля не стріляли, їх просто вигнали за межі світу, як тих, хто даремно непокорився спочатку призначеної їм долі...

Підкорених долі Дурнів.

Ноель про цей сценарний блок ущербної влади сном духом не знав. Від колотнечі він сховався в придорожньому автомобільному ангарі. І тут же потрапив до облави.

Ангар мав прірву службових приміщень, і його переслідувачі, шукаючи втік, озвіріло і скрупульозно займали одне за одним.

І тоді за Ноеля заступився дорожній робітник, який чомусь дуже дивно схожий на одного з двох його недавніх переслідувачів. Він показував все нові й нові укриття, доки не залишилося тільки одне, останнє.

На порозі цього укриття був захоплений зненацька сам робітник. Його відразу заарештували – одним тільки голосом, без наручників, зброї та конвою і негайно відвели...

Ноель безнадійно зайшов у останнє укриття, і не помилився: тут на нього чекав поліцейський із двома понятими ченцями з місцевого прикордонного монастиря – вони засвідчили перехід Ноелем непорушного імперського кордону, і Ноель був інтернований.

Прямо з ліжка Ноеля несподівано вирвали на варту. У варті на Ноеля напали наймані вбивці, і тут виявилося, що карабін Ноеля не здатний зробити і єдиного пострілу.

Нападаючих було двоє – обидва великорожі мужики-мукомоли з величезними руками м'ясників і гривастими мордами професійних убивць.

Такі працьовиті у своїй справі миляги і точно могли б убити!

І тоді Ноель кинувся тікати геть з поста, а за ним з виєм помчали його недорозвинені переслідувачі, погрожуючи рознести йому череп на дрібні частини і поколупатися зубами в відірваному огризку його натруджених генеталій.

Тінню за Ноелем та його переслідувачами туди ж, за кордон імперії перемахнула і Стріна. І в неї і в Ноеля не стріляли, їх просто вигнали за межі світу, як тих, хто даремно непокорився спочатку призначеної їм долі...

Підкорених долі Дурнів.

Ноель про цей сценарний блок ущербної влади сном духом не знав. Від колотнечі він сховався в придорожньому автомобільному ангарі. І тут же потрапив до облави.

Ангар мав прірву службових приміщень, і його переслідувачі, шукаючи втік, озвіріло і скрупульозно займали одне за одним.

І тоді за Ноеля заступився дорожній робітник, який чомусь дуже дивно схожий на одного з двох його недавніх переслідувачів. Він показував все нові й нові укриття, доки не залишилося тільки одне, останнє.

На порозі цього укриття був захоплений зненацька сам робітник. Його відразу заарештували – одним тільки голосом, без наручників, зброї та конвою і негайно відвели...

Ноель безнадійно зайшов у останнє укриття, і не помилився: тут на нього чекав поліцейський із двома понятими ченцями з місцевого прикордонного монастиря – вони засвідчили перехід Ноелем непорушного імперського кордону, і Ноель був інтернований.

Для арештованого був підігнаний різнобарвний арештантський трамвай, в якому Ноель і мав пройти через всю країну, що не прихована, під невсипущим конвоєм на каторгу.

Приречені каторжани будували протимусонні греблі на далеких Штормових островах. І каторга, і трамвай були орендовані у незалежної республіки Не_Уймись імперським міністром усіх покарань.

Однак поліцейський, що супроводжував Ноеля, в цивільному був лисим жителе півдня. Цим і скористалася Стріна - вона знала, що жителі півдня ласі на послуги бродячих дуеній з довіковими крихтами-пустунами в сірих монастирських плащах.

У межах древнього Міста, через який проїжджав в'язень, трамвай став робити дедалі частіші зупинки.

Юні монастирські хтивості по одному виводили з трамвая численних конвоїрів, залишаючи в заставу своїх старих дуеній. Так було прийнято на споконвічно корумпованому і вічно стурбованому півдні.

Дуеньї-заручниці, отримавши за надання послужливих пустунів належну в таких випадках винагороду, манірно розсідалися на звільнені місця в довгополих чорних скуфіях і таких же до самої статі рясу, поки в салоні трамвая не залишився один єдиний старший конвоїр-супроводжуватий раковинах яких можна було почути призовний крик хтивого сластолюбця.

Окрім какофонії, що витягається з величезних вушних раковин, видавали відчайдушного перелюбника і вічно запалені очі сексопільного кролика і обрубані пані природою у форшмак, неймовірно короткі і товсті, волохатие пальці рук.

Тут-то і зайшла у вигляді дуеньї Стріна з широкобедрою дівчинкою-бай в такому ж сірому плащику монастирської блудниці, але за яким ховалася не мандрівна послушниця, а досвідчена карлиця карга-Ліна, яка давно знала звичай цієї країни - право вивести в'язня в Місто має тільки дуенья тієї послушниці, яка зуміє привернути увагу головного жандарм-конвоїра.

У Місті в'язень зазвичай ставав вільним.

За таких сприятливих умов будь-який інший в'язень був би врятований. Але тільки не Ноєль. Хоча поряд з ним і була тепер віддана йому назавжди рудоволоса Стріна, але сорок дуеній так і не дозволили залишитися мандрівникам у такому привабливому для них Місті.

Натомість літні дуеньї дружно запалили свічки і вздовж головної міської магістралі організували процесію, що викликала належну повагу у городян – чепурних та пустих, далеких від монастирських вериг. Ця процесія і привела

Стріну та Ноеля в заміський монастир.

– Спізнилися!.. – тихо прошепотів скорботний цвинтарний сторож. - Мати-ігуменю Кошен тільки поховали.

Вона померла вдосвіта... Його частина спадщини загинула. Ці чужоземці завжди спізнюються, а потім півжиття голосять про те, ніби хтось у тому їм винен... Але ж це – Доля...

- Кошеня? – здивувався Ноель. – Про що вони, Стріна? Про кого вони говорять?

- Про твою покійну тітку. Але здається вони не мають рації. Вона справді померла вдосвіта, але залишила таємним дзеркалам свій останній погляд, щоб той побачив тебе. Для цього вона навіть засліпила себе, свідомо, ще за день до смерті... Вона передбачала твоє запізнення!

- Поспішайте, поки не настав вечірній сутінки! Інакше потьмяніють і таємні дзеркала! – поспішав усіх той самий цвинтарний слуга.

Всі негайно рушили у напрямку до келії покійної настоятельки, опечатаної церковним цензором до світанку.

- А тепер, Ноєль, доторкнися губами до друку. Щойно вона впаде – ти увійдеш. І що швидше це зробиш, то швидше тобі відкриється щось, бо ти – обраний.

- Доторкнися до друку, Ноєль! У тебе на те законне право – заговорили присутні. І тоді Ноель знайшов очима минулу з ним через роки і мандри Стріну.

Тепер вона знову була у своїй червоній атласній сукні і готувалася співати щось дивне – прекрасне і сумне одночасно... І вона заспівала в ту мить, коли впала друк.

Виявилося, що вхід у келію ніби й не був закритий. Прямо на Ноеля дивилися колись глибокі, запалено-хворі очі його владної тітки: вони вмирали в матових дзеркалах, пронизливо зминаючи ранні прибережні сутінки, все ще не бажаючи засинати напередодні вічності.

Тремтіння охопило Ноеля. Цвинтарний сторож вніс у келію дивний шматок пергаменту. На очах у монастирського правознавця, що зібралися в руках, пергамент тут же приріс до заповіту, раніше неакуратно і поспішно обірваного.

Ті, хто зібрався, ахнули, а правознавець зачитав:

"Цю країну без зла і воєн я заповідаю Ноелю, моєму племіннику, людині гідній і стійкій до життєвих випробувань, за умови, що він, перш за все людина підлеглий, зуміє підпорядкувати і згуртувати таких різних монастирських людей, а в справи людей, що вільно обрали його країну для свого маленького людського щастя, ніколи не заважатиме.

З нього стане і Стрини, і монастирських послушниць, якщо тільки він не посягатиме і на їхню святу свободу. Землі монастиря мають право зростати, але не перш ніж зростатиме країна простого людського щастя – такого різного та такого бажаного кожним.

Нехай кожен має право на своє особисте щастя, не припиняючи свободи живуть поруч, а правитель країни – свободу кожного бути щасливим...".

Щось ще було написано в заповіті, але останні відблиски сонця сховалися за обрієм південного моря, а це означало, що заповідниця померла і ніхто більше ні слова до сказаного не додасть.

Змовк і чарівний голос чарівної Стрини, і тільки прибережний прибій ще щось шепотів присутнім на березі Блакитної лагуни, але його слова вже ніхто не почув.

Подібні історії приходять і трапляються ночами не самі. Це навіть не сновидіння, а бачення. Я ніби перетікаю в інореальні ситуації і спостерігаю їх на власні очі.

Дивне, зовсім дивне та незрозуміле зовнішніми відчуттями почуття. Несподівано починає працювати в мені розлючена підсвідомість, виштовхуючи з себе деякі минулі стійкі стереотипи, від яких колись відштовхнулися цілі земні народи.