– Якось до тебе чи за тобою прийдуть, – ніби невинно зауважив НФ-фантасту Веле Штилвелду беззлобний поет Олексій Зарахович.
– Для цього, Веле, ти просто тихо пиши, але не складуй, і регулярно поширюй традиційним мережевим самвидавом. Ти ж знаєш, що вони дуже не люблять будь-який самвидав… А от читачі – люблять… Тож до тебе і за тобою обов’язково завітають: в однаковій мірі і ті, і інші…
– Ти тільки виразно скажи, хто такий Орніс? Якщо це багатоплановий персонаж поза зоною земного часу, то, будь ласка, а то він у тебе, як і, до речі, Мурлон, вічний тудема-сюдема… На часовій шкалі всі ці туди-сюди так просто не проходять безслідно. Вони ж просто-напросто рвуть хоч якусь тканину єдиного оповідання…
– Послухай, Олексію, а настільки це важливо, звідки вони прибули і куди відбули, коли мені тільки і відомо, що вони вісники з вічності, і куди їх наступного разу занесе, ніхто толком не знає.
– Гаразд, тоді за це і вип’ємо… Якщо тільки самі не розчинимося в часі… А до речі, куди це запропастився сам метр Зарахович?
…
Вечірній Крансбер не був моїм рідним містом. Тут колись було зведено перевалочний космопорт, потім про нього якось забули і ніколи б не згадали, не трапись несподіваного нашестя переселенців, яке увійшло в підручники Ітакської історії великим паводком суміжних рас і народів. То чи зоряні траси впритул підпирали до планети через помилку в розрахунках якогось недосвідченого космоштурмана-навігатора, чи це був чийсь навмисний умисел. У цій справі ще багато неясностей, і зараз у самому розпалі академічні суперечки. Будь-хто може запросто нашкрябати цілу дисертацію і представити її в планетарну Раду любителів неточної словесності.
До речі, при такій неточній раді, цілком точно існує величезний призовий фонд, і я ризикнув: і, ніби в тому була справа, надиктував своєму Сервігу свої власні спогади і провалився в триденний анабіоз. Самого мене раптово розбудила пісня Сервіга: дивна, дзвінка, чудова… Тепер її співають на планеті з приспівом, який не може не сподобатися місцевій публіці:
Летіли, впали, тут же зчинили галас!
Зоряні милі їх опустили – до нас…
Я отримав двісті зоряних кредиток і звання ітакського абсурд-літератора, а Сервіг – безкоштовну профілактику, після якої він категорично відмовлявся писати нові пісні на ітакську тему на тій підставі, що не можна повторити своє найгеніальніше творіння. От де точно – ”летіли та впали”…
А втім, 200 зоряних кредиток кишень не тиснуть, у місцевих невибагливих умовах мені б їх вистачило на життя, живи я хоча б і на одні відсотки. Але місцеві банки у мене не викликали довіри, і я за звичкою імплантував у себе всі 200 кредиток, через що одразу став і ходячим банком, і великим планетним гуру. До мене торкалися, бажаючи опромінитися енергією, яка мене живила, хотіли навіть молитися на мене, але тут я спротивився і випустив величезний тираж Пісні Сервіга з принизливими коментарями і насмішками, за що був негайно викликаний на планетарну раду і оштрафований на триста зоряних кредиток, позбавлений звання почесного бард-літератора і засланий до космопорту Крансбнера інспектором з якості перевезень…
З планети контрабандно вивозили тільки рожевих карликових слонів, бананову моркву і крилатих шестилапих мурлонів, яких, подібно до земних папуг, попередньо навчали розмовній людській мові. Однак і тут існувала якась безглузда традиція. Здавна мурлони зайнялися самообученням цьому ремеслу і між собою давно вже спілкувалися есперанто, а тому інші діалекти і мови категорично не визнавали. Зате есперанто довели до повного семантичного і лексичного досконалості, викликаючи подив і заздрість у землян, яким була властива екзофобія, через що мурлони самі на Землю не прагнули, але, п’янкі від екзотичної для цих місць настойки з валеріани, мирно складали лапки і давали себе відвести, хоч до чортової бабусі…
На щастя, Сервіга вважали частиною моєї провинилої сутності і не забрали на рахунок погашення боргу, зате мій критичний бестселер читали тепер нарівні з Піснею Сервіга, і одного разу обидві половинки нового міфу зрослися і майже анулювали одна одну…
Тільки приспів: «Летіли та впали, тут же здійняли – галас! Зоряні милі їх опустили – до нас…» – став загальновживаним…
Так стали презирливо дражнити кожного вискочку, що звалився на Ітак з дірявого зорельота… З живих, мертвих і штучних мов, есперанто виявився найнастирливішим і найнадокучливішим лінгвістичним винаходом. Уже те, що цей проект у 1887 р. розробив варшавський лікар Лазар еМ Заменгоф, прирекло ж і цю начебто міжнародну мову на дику всепоглинаємість національних і планетарних культур у вигляді таблеткового курсу з інтернаціональних слів, часто зрозумілих без перекладу, і 16 основних граматичних правил.
Сказалося і те, що структура і словник есперанто виявилися досить простими, щоб будь-хто без особливих здібностей до мов міг за 3-6 місяців занять навчитися досить вільно - кошлато та завзято - пояснюватися на ньому для того, щоб в тій же мірі оволодіти будь-якою іншою мовою, на яку традиційно вимагалося, як мінімум, 3-5 років. До того ж знання есперанто полегшувало подальше вивчення інших земних мов.
Але коли вивчення будь-якої мови стало проходити за схемою імплант-завантаження, багато хто відмовився від численних проміжних мовних трансляторів, до яких з часом став відноситися і есперанто через його відносну простоту, яка, втім, не робила цю мову якоюсь ущербною: до того ж вона була дуже мелодійною і нагадував італійську, маючи такі ж чудові та виразні можливості, що дозволили перекласти на нього багато творів світової класики – від Данте і Пушкіна до Булгакова і Толкіна – і створити оригінальну цікаву літературу на ньому, написану не тільки на Землі, а й у всіх куточках Галактики.
Втім, мова есперанто, раніше претендуюча на глобалізм, стала однією з перших місіонерських мов, а по суті мовою низького штибу та дешевих спітливих пристрастей, і до неї в Космосі передусім прилягали ті раси, нації і спільноти, а з ними і популяції, які не могли справлятися зі своєю природною гіперсексуальністю, хтивістю і часто задвигали на дальній план всілякі етичні кодекси та установлення.
І хоча мова есперанто, в ідеалі, мала стати другою мовою для всіх і кожного у всесвітньому масштабі, вона, нажаль, стала в Галактиці мовою тих, хто в силу розвитку своїх планетарних мов і культур так і не просунувся далі панспермії, і тому есперанто виявилося заразним штамом для тих, хто, не боячись небажаного чужого впливу та асиміляції, йшов у своєму видовому розселенні навпростець і, завдяки есперанто, досягав більшого взаєморозуміння між автохтонами всіх планет, на дещо спрощеному нейтрально-своєрідному лінгвістичному тлі…
Таких есперантистів скрізь приймали за своїх – на цій мові легко здійснювалися прямі контакти, але тільки до того часу, поки не виникало більш банальне питання – чий хвостик пухнастіший і ретивіший… Багато аборигени схаменулися тільки тоді, коли за нібито зрозумілими демонстраціями любові і рівністю в партнерстві, раптом виявлялися незворотні зрушення в генофонді планет, і влада поступово і мило переходила до прибульців.
Це зрозуміли і на планеті Ітак, навчившись мови мурлонів, але категорично і навічно заборонивши цю мову для спілкування між антропоморфними людиноподібними расами і іншими вищими формами гомінідів. На планеті, крім мурлонів на цій мові дозволялося спілкуватися тільки в космопортах, та ще в прилеглих до них районах "мерехтливих ліхтариків". На Землі ж такі квартали було прийнято називати районами "червоних ліхтарів". Але на планеті Ітак в знак поваги до міжнародного "потнику" есперанто, переважали "пестрые" ліхтарі саме зеленої окраски…
Наслідки подібних контактів не обговорювалися. Всяка постлюбовна поросль негайно депортувалася… Акт депортації підписував інспектор мого рангу… Космопорт Крансбер починався за кілька лиг від міста прямо за штучною загорожею. Ця загорожа будувалася не одне покоління, і часом нагадувала ізраїльсько-палестинську загороджувальну стіну, іноді сумнозвісну роздільну берлінську стіну, а іноді і велику китайську зі всіма мислимими вежами і сторожовими вішками, що біжать вдалину через кожні пів-ліги.
Правда, важко було дочекатися тут окрику: "Стій, хто йде!" Але всі інші можливі неприємності були конкретно гарантовані. Зовні, майже бархатиста вертикальна гладь, була по суті такою, поки хтось не намагався кинути в неї камінь або інший дієвий сторонній предмет. Тут же, по плавній траєкторії все, що летить у її напрямку, зіштовхувалися в величезний рів, заповнений в'язкою суспензією. Раніше пухка аморфна маса сірого кольору тут же переходила в агресивний стан і поглинала будь-яке хуліганське ласощі з чавкаючим булькотінням:
"Хуліган? А гулі нам… Ам-м!"
Ось чому ніхто з ітакців ні разу не намагався перетинати цей рів, та й просто наближатися до цієї прочно неконтактної стіни. Ті, хто не знав, говорили, що за межами стіни починалася дика степ, але знавці стверджували, що вся вона розрита захисними бункерами і міжбункерними шляхами повідомлення, а також технологічними капонірами, в яких ховалися різнокаліберні пускові і пуско-посадкові установки. Перші від других відрізняла компактність, їх можна було перевозити по степу спеціальними маневреними тепловозами, другі ж, будучи з чергового капонірного лігва, розкладалися подібно дитячим трансформерам в немислимі ажурні конструкції з безліччю ліфтів і платформ. Втім, і ті, і інші – всі ці установки виникали абсолютно несподівано там, де тільки що колосився в людський зріст ковила, і давали старт черговим космічним човникам або рейсовим шатлам, що несли космічну братву у всій її різношерстності на орбітальну станцію "Омнібус", з якою вони стартували в дальній космос хоч би й на чортові закулички…
Комментариев нет:
Отправить комментарий