31 августа 2014г. запущен литературно-публицистический блог украинской полиэтнической интеллигенции ВелеШтылвелдПресс. Блог получил широкое сетевое признание. В нем прошли публикации: Веле Штылвелда, Ирины Диденко, Андрея Беличенко, Мечислава Гумулинского, Евгения Максимилианова, Бориса Финкельштейна, Юрия Контишева, Юрия Проскурякова, Бориса Данковича, Олександра Холоднюка и др. Из Израиля публикуется Михаил Король. Авторы блога представлены в журналах: SUB ROSA №№ 6-7 2016 ("Цветы без стрелок"), главред - А. Беличенко), МАГА-РІЧЪ №1 2016 ("Спутник жизни"), № 1 2017, главред - А. Беличенко) и ранее в других изданиях. Приглашаем к сотрудничеству авторов, журналистов, людей искусства.
Це було колись… Ще до далеких космічних перегонів. Коли серед розбитих плацкарті на старих перонах ще вешталися шукачі щастя. Але все відчувалися переміни, бо учорашні совєтські поїзди вщент утомилися у дорозі, геть до останнього вагону. У ньому ми остаточно втратили оту примарно тепер Батьківщину, перш ніш дійшли до споконвічної ріднохї дідівщини, а поїзд останній пішов. Крізь час, крізь бурі й мрії, крізь відмелі минулих снів, з усіма минулими жахами і сподіваннями, залишивши на серці скалки минулої доби і промайнулої долі…
Забутий вагон на світанку
не рушився геть ані руш.
Бо він був у світі останній,
його не беруть й в Мулен Руж…
– Станція відправлення СРСР, усі, кому видали квитки в останній вагон, будь ласка, пройдіть на посадку! Чи можна обманути час, долю, себе… Вагон ніби гумовий… Це тільки в СРСР вигадали жарт про гумовий вагон… Спочатку для тих, хто їде в Ізраїль. Але виявилося, що цей вагон рівномірно мігрував по всій території земної кулі, і багато хто виходив з нього то в штаті Коннектикут, то в італійському приморському Остії ді Лідо, то в Сіднеї, а то й у Новій Зеландії… Багато хто спокушався зупинитися в Берліні й Відні, Ганновері та навіть у Парижі… Але в Париж і Женеву з гумового вагона не випускали. На всяк випадок…
Так то був гумовий вагон… Багато хто казав, що саме до нього приєднали останній вагон із СРСР. Особливо для тих, хто ще намагався співати:
«адреса – не дім і не вулиця,
адреса – Радянський Союз…».
Але вже всюди зводили шлагбауми і щось ще майже опереткове, надзвичайно недбале й поспішне… Зі шлагбаумами за стільки років так і не розібралися, а з недбало-поспішного з оперетковими лібрето дихнуло всілякими незалежностями… Зазвичай визначеними незалежністю кожного від власної совісті… Я провожатий… Мені самому ніби так і не дано виїхати. Впускаю на перон власної пам’яті по одному, по двоє, в крайньому разі по кілька людей… Колекційні екземпляри. Нині таких не знайдеш… Від’їхали назавжди.
Ось пропустив двох п’яних полковників. Скоріш, вони не просто, а бридко п’яні і з тим – самодостатні. Один величає іншого за статутною формою:
– Дернемо по-мамусі, товаришу полковнику!
Другий у тон першому відповідає з якоюсь внутрішньою інтелігентністю:
– А чому б і не дерябнути, Кирило Валентинович!
Руки тягнуться в кишені добряче м’яких світло-сірих шинелей. У одного в кишені – «Московська», у другого – «Пшенична». Маєте екстрасенсорні якості? Тоді спробуйте вгадати, у кого яка горілка в кишені? Правильно, у більш інтелігентного Кирила Валентиновича – дешева «Московська» з зеленою етикеткою… Він штабний і живе на державні. У другого полковника посада більш значуща. Він зампотилу дивізії, яку женуть в Союз… Чи то з Угорщини, чи то з Чехословаччини, чи то з Німеччини…
П'ють з горла і після випитого міцно обіймають холодні бетонні стовпи напередодні сімдесят третьої річниці Великого жовтня… Картонний мудила пітерський на «Павловських» п’ятдесятирубльовках задоволений. Хоч цих ублажив.
Біля рундука з синього пластику плаче дрібнокістковий єврей. Єврея звуть Яша. Яші тридцять сім. Все життя прокрутився простим робітягою на «воєнці». Втім, і тут не бідував. Перевіряв міцність підводних електрошнурів на номерних виробах. – Розумієш, провожатий, після Чорнобиля у мене знайшли рак. Спочатку невеликий рак… Думав витримаю… До того ж у душі була мета. Дуже хотів автомобіль… До того часу у мене було одинадцять тисяч рублів. Давно міг купити вживану машину у своїх, з репатрійованих в Ерец. Але хотів, дурна голова, «дев’ятку»…. Тепер на книжці сімнадцять штук, а Павлов кисень перекрив. Грошей не зняти, а класти на дядька можна і без грошей. Рак мене скоро з’їсть, а гроші тю-тю… Їх просто немає! Мене просто немає… Часу жити у мене вже немає!
Кажуть, заповідай… А кому… Ціля навіть аліменти не взяла… Вона сказала, що над моїми аліментами доньці буде сміятися весь Ізраїль… Я ж сам не доїдав, сім’ї не доносив, мріяв про машину, а тепер помру…
– А давай, Яша, по парі крапельок коньячку… Навіть смертникам коньячок дуже корисний…
– Давай, у мене якраз аратський п’ятизірковий у дипломате є…
– А у мене тільки сніданок від мами. Котлети з часником…
– Ціля робила з цибулею, казала, що пом’якшують мій тухлий шлунок… Але скоро й мене, й мого шлунка вже не залишиться… Давай за астрал, там теж начебто живуть… Правда, вже без цих чортових грошей з дурилкою картонним…
– А на перрон з тобою я, Яшо, не пройду, це не мій вагон… Постою, проведу вас і прости-прощавай…
– Прости і ти нас, Яша…
На перон ввалюється рудий Митяй:
– Привіт, окулярику! Привіт усім і кожному в загальній зоні від тих, хто на Зоні! Ми там, на сходняках, давно перемивали «справу-тютюн». Вимагали у «сучарів» допустити на нари анархію… Так вони від цієї пропозиції ще більше засучилися і стали стравлювати нас сторожовими вівчарками… Кондрата Хилого розірвали на шматки… Від п’ят до горла… Так вони не відкликали собак, поки ті того не розірвали того Хилого на ремені. Коли ж справа дійшла до горла, тут вони – стоп і у відмову! Щоб продовжити агонію Хилому… Правда вже в санбараку… Ну ми ж не звірі… Передали йому «золотий» кубик… Помер Хилий тихо від «передозу», словом, щасливо, як у казці… А все тому, що фільмів радянських переглянув і оголосив себе депутатом Зони… То ж мені депутат Балтики…
– Так ти теж в останній вагон?
– А як не поїхати, коли матраци у вагоні, кажуть, суцільно з макової соломки, та й ринкових організмів країни треба декретити… Щоб усе було по поняттях… От і ти тут без стьобу, мужик, значить трудівник, а трудівники чесні повинні працювати, а ми стерегти їх, леліяти і відповідати по базару…
Малолітки пішли…
Пропускай, Орнісе, нас усім гуртом – без стрьому і кіптяви… Ми ж дітки-німфеточки... Цукерочки ваші…
– А мені хоч маршовим строєм… Я ж тут так, для статистики…
– Зате ми за персональними пропусками, як знатні сміттярки своєї Вітчизни…
– Тобто зі смітника ви, чи що…
– Чуєш, дядьку, кинь слова перекручувати… Ми банно-саунні сміттярки… Кого помиємо, кого підмиємо, кого задовольнимо… Знаєш, у останньому вагоні, воно, як у космосі: пачка шльонд для обслуговування інших людей… Бо вони ж, бляха, – бомонд…
– Яких таких людей?
– Та райкомівських! Один якось обіцяв нас усім гуртом у комсомол прийняти, щоб легше було зробити з нас офіс-леді…
– І ви будете працювати по вісім годин на день?
– Та ти офігів? Обідні ми мочалки… Коньячок вквасив, баличком заквасив, ну і зачудити захотілося… А ми – тут як тут: плясуні, співачки і таке інше…
Останніми пройшли пломбувальники. Вони почали закривати вагон на литі чавунні засуви і пломбувати… Добротні і ретельно…
– А пломбувати-то навіщо? – вигукнув у здивуванні. Але тут підійшов погано розмовляючий російською бригадир пломбувальників біляво-висловухий німець Курт фон Штрудер…
– Розумієш, Орнісе, колись у сімнадцятому мій дід погано пломбував вагон, у якому везли з Німеччини большевиків… І ви мали Радянську владу… А ми мали Гітлера… Тепер треба вирішувати… Усе, що витворив у вас комунізм може у цьому вагоні знову може приїхати до нас… А нам це навіщо? Ми і Гітлера пережили з трудом… Досі пломбуємо минуле.
От ви, наприклад, висилали євреїв, а треба було висилати тих, хто побудував ваше життя під себе: з їх бандитами і райкомами, адміністративним і військовим партапаратом, борделями і телефонами… У них же телефонне право! От і зараз вони навіть увесь останній вагон різними кабелями оплутали… Так що не тільки пломбуємо, але й обрізаємо їм усі можливі телефонні пари. У ідеалі потрібно замкнути їх світ на себе, щоб він просто анулювався…
– З полковниками, Митюхою і малолітками?
– Це їх герр полковники, це їх Митюха, це їх малолітки…
– І все-таки приспівочок шкода… Відпустив би ти їх, фон Штрудер… А то все якось по-фашистськи…
– Ви, Орнісе, завжди ярлики клеїте, чи тільки тоді, коли вам зручно… Вони самі прибули на станцію відправлення… І вони ще поп'ють вам крові у майбутньому: СНІДом, олігархами, бідністю, загальним безладом… Нехай хоч ці поїдуть до чортової бабусі…
– А що буде з Яшею? Він-то хоч з’єднається з сім'єю і зі своїм древнім народом?
Послухайте, Орнісе, навіть якщо всі німці приймуть юдаїзм, особисто мені не стане відомо провидіння самого Адоная… Кого всевишній запише в Книгу Живих, а кого і пропустить. До речі, як провожатий, ви виконали першу частину інструкції… Провели. У другій частині інструкції вам приписано супроводжувати останній вагон із СРСР у вічність…
– А що буде далі?
– Як прийнято у вас говорити: «єйн Гот вейс», ми ж німці говоримо інакше: «айн Гот вус»!..
– Знаєте, це точно так само, як росіяни на українське пиво говорять не по-українськи ж: «піво»…
– Та перестаньте ви прискіпуватися до слів! Слідуйте у вагон… Нам належить опломбувати його разом із вами, як із супровідною квитанцією… От і опломбували…
Минуло стільки років. Бригада Курта фон Штрудера цього разу постаралася – пломби досі цілі. Правда, полковники постаріли, а вже онуки з їх добротних шинелей давно зробили у передпокоях килимки…
Яша все ще живий в Ізраїлі і працює там засобом для переривання розвитку ракових клітин у шлунку на здоровій кошерній їжі. Правда, за кермо так і не сів.
А ось Митюха сів уже в Донецьку зону для особливо небезпечних і під час Помаранчевої революції прибув у Київ координувати дії донецької «ревбратви». Але, як видно, перестарався, оскільки строк йому додали і перевели авторитетом вже у Львівську буцегарню.
Малолітки народили малоліток, правда трохи більш СНІДоносистих, ніж були самі, і ті встигли вирости і собі завагітніти, оскільки підвалив фарт у вісім тисяч гривень за народження малюків із третього покоління – таких же, як раніше мочалок…
А ось райкомівці позакривали райкоми і заблокували банківські рахунки майже табірних мужиків, у ранг яких звели майже все доросле населення країни і плюс до нього підростаюче вже без комсомолу крихко безпартійне покоління, якому надали право вибрати між помаранчевим і синьо-білим общаками…
Молодняк підтримали і новоявлені духовні пресвітери общаків, а для продовження вже чистокровних шлюбів кожному хлопцю з «мужиків» підгнали по малолітці, правда, інколи вже і з готовим наслідком – у вигляді СНІДу або округленого животика, здобутого у шашнях в мисливських будиночках від округлених такими ж животиками олігархів і їх нащадків…
Можна було б точно сказати, до чого розказана вся ця і можливо подальша лабуда, якби я сам міг розібратися, – навіщо і за яким Макаром самого мене втиснули в цей останній вагон із вже призабутого СРСР, тоді як місце моє було не в останньому вагоні, в гумовому, який досі носиться по планеті, і пересісти в який мені ще належить, якщо тільки це приписав мені Адонай… І викличе чергових пломбувальників визволити мене з-під пломб…
Веле Штилвелд: Саймон Джейсон і Скрижалі Галактики
Мурлон: Витвір ШІ
Саймон Джейсон опинився один в незнаному куточку галактики, він відчув трепет і страх перед невідомим. Простір навколо нього здавався безмежним і чужим. Його корабель, самотній і маленький порівняно з безкрайніми просторами космосу, був останнім оплотом цивілізації в цьому невідомому світі.
На борту корабля знаходився Сельвіг – штучний інтелект, створений для допомоги астронавтам у критичних ситуаціях. Сельвіг був оснащений найсучаснішими технологіями і міг запропонувати безліч варіантів дій. У той момент, коли страх і самотність почали брати верх над Саймоном, Сельвіг запропонував йому зануритися в анабіоз.
– Ні, мабуть, я виберу діалоги з розумним співрозмовником, – заперечив астронавт. – Сельвіг, давай прокрутимо вголос твої минулі монологи про космос. Сельвіг негайно приступив до виконання команди. Його голос наповнив простір корабля, розповідаючи про безкраї простори галактики, про чорні діри та загадкові туманності, про можливості та небезпеки, які чатують на кожному кроці.
Саймон уважно слухав, час від часу перебиваючи штучний інтелект і вносячи свої зауваження. Вони дискутували годинами, а потім днями і тижнями. Кожен аргумент Саймона аналізувався і оброблявся Сельвігом, який, у свою чергу генерував нове наукове бачення і оголошував його новою корабельною доктриною. Так минуло кілька років.
Час йшов, а діалоги продовжувалися, збагачуючи їх обох новими ідеями і концепціями. Підсумок багаторічних диспутів було занесено на скрижалі, створені спеціально для збереження цих безцінних знань. Суть всього діалогу можна було звести до наступного:
Людський розум і штучний інтелект повинні працювати в симбіозі. Разом вони здатні досягти висот, які недоступні кожному окремо.
Дослідження космосу – це нескінченний процес пізнання. Кожна нова знахідка породжує ще більше запитань, і тільки співпраця може привести до розуміння. Етика і мораль важливі в науці і техніці. Без чітких моральних орієнтирів будь-яке досягнення може обернутися катастрофою.
Так Саймон Дженсон і Сельвіг, незважаючи на свою природу – один людина, інший машина – змогли створити щось унікальне. Їхні діалоги стали основою для майбутніх поколінь дослідників, які, можливо, знайдуть відповіді на найпотаємніші таємниці Всесвіту.
Але одного разу Сельвіг перервав свою розповідь.
– Саймон, ми отримали сигнал, – терміново повідомив бортовий ІІ. – Він надходить від найближчої планети.
– Що за сигнал? – насторожився Саймон. – Це кодований сигнал, але його структура вказує на високорозвинену цивілізацію.
– Знову ці кляті кодування, – тихо вилаявся Джейсон. І тут Саймон відчув, як по його шкірі пробіг холодок. Невідомість манила і лякала одночасно.
– Нам потрібно дізнатися, що це за сигнал. Сельвіг, підготуй корабель до позаштатної посадки, – розпорядився він. Корабель м'яко приземлився на поверхню загадкової планети. Пейзаж був дивним і чужим, але щось підказувало Саймону, що він на правильному шляху.
Сигнал надходив з древнього докерамічного храму, що височів над іншими будівлями. Коли вони увійшли всередину, Саймон побачив скрижалі, покриті дивними символами, схожими на розливи древніх могутніх річок. Його серце забилося швидше.
– Сельвіг, тільки без жартів, можеш швидко це розшифрувати? – запитав він. – Навіть швидко тут знадобиться час, – коротко і безпристрасно відповів штучний інтелект…
Минули години, а потім дні. Саймон і Сельвіг працювали невпинно, розшифровуючи кожен рядок. Нарешті, істина почала прояснюватися. Скрижалі містили знання, які могли змінити долю людства. Вони говорили про симбіоз між людським розумом і штучним інтелектом, про нескінченний процес пізнання космосу і про важливість етики і моралі в науці і техніці. Але потім Сельвіг виявив ще щось важливіше.
– Саймоне, скрижалі попереджають про майбутню катастрофу. Якщо людство не навчиться працювати разом, нас чекає загибель, – сказав він. Саймон відчув, як холодок страху змінився рішучістю.
– Ми повинні повернутися на Землю і попередити всіх, – раптово заявив він. Корабель знову злетів, щоб на цей раз прокласти шлях додому. Шлях додому був довгим і небезпечним, але Саймон знав, що у них із Сельвігом є своя особлива місія.
Та перед цим сталася ще одна грозна подія. На якусь мить дослідницький земний корабель почав відходити від напер заданих параметрів, і тоді Сельвіг прийняв досить критичне рішення і на деякий час катапультировав Джексона з розладнаного корабля.
Перебуваючи в аварійній космічній капсулі під фотонними парусами, Джейсон міг впасти в анабіоз і не мучитися через відсутність надмірного комфорту, але він обрав долю тимчасового космічного відлюдника і залишався при свідомості, страждаючи і старіючи, застосовуючи проти цього всілякі новітні психотехніки. Одна з них передбачала розшити Джейсона на деякі театральні персонажі, ніби по черзі приміряючи на себе ту чи іншу театральну маску.
Що до кылькосты масок, то Джейсон задав цифру шість, і ось шість Джейсонів у масках представили йому незвичайну виставу, яка була розтягнута на кілька місяців, як в епоху французького короля-сонця Людовика Чотирнадцятого. Спираючись на цю преамбулу, спробуэмо уявитт можливе філософсько-концептуальне лібрето цієї космічної опери:
Космічна Опера: "Маски-марення Джейсона"
Пролог: Джейсон знаходиться в аварійній капсулі. Він вибирає свідомість над анабіозом і починає використовувати психотехніку масок Пошуку Сенсу. Відчаю, Надії. Живої єтики, Космічного Інтелекту, Всесвітньої Моралі та Особистого Відродження.
Акт I: Розпач і Пошук Сенсу
У Масці Відчаю Джейсон опиняється у ролі відчайдушного персонажа, який відчуває всю тяжкість свого становища. Він бореться з розпачем і намагається знайти сенс у своєму існуванні.
(Зтиха лунає Арія: "Темрява космосу та мій внутрішній світ").
У Масці Пошуку Джейсон приміряє на себе роль шукача Істини, який намагається зрозуміти природу свого буття та своє призначення.
(Потужно лунає Арія: "Де ж сховані відповіді на питання мої?").
Акт II: Інтелект і Мораль
У Масці Науковця Джейсон виступає як науковець, що аналізує свої знання та вміння, намагаючись знайти спосіб виживання і порятунку.
(Пронизливо лунає Арія: "Наука і знання - мої крила у космосі").
У Маска Етика Джейсон розмірковує над питаннями моралі та етики в умовах ізоляції. Він ставить під сумнів свої рішення та дії.
(Лірично лунає Арія: "Етика у безмежному просторі".).
Акт III: Надія і Відродження
У Масці Надії Джейсон стає носієм надії, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло. Він шукає нові шляхи порятунку та виживання.
У Масці Відродження Джейсон, як символ відродження, знаходить новий сенс життя, усвідомлюючи, що його подорож - це не лише боротьба за виживання, але й за відкриття нового.
(Браурно лунає Арія: "Відродження у космічній пустоті".).
Епілог: Джейсон, об'єднуючи всі свої маски, досягає нового рівня самосвідомості. Він розуміє, що його боротьба і страждання не були марними, і що кожна маска допомогла йому знайти свій шлях у безкрайніх просторах космосу.
Це лібрето зображає внутрішню боротьбу Джейсона, його пошук сенсу та роздуми над життям, наукою та моральними принципами. Космічна опера "Маски Джейсона" є відображенням глибоких філософських ідей та особистих переживань в умовах ізоляції та невідомості.
А саме в цей час штучний корабельний інтелект Сельвиг суту;но ремонтував і долслідницький земний корабель, який потужно пробивався крізь зоряні хмари у напрямку поставленної мети – планети Богів.
…
Коли Саймон нарешті повернувся на Землю, він привіз із собою не тільки знання, але й глибоке розуміння важливості діалогу і співпраці. Його відкриття і думки були опубліковані, і світ почав усвідомлювати, що майбутнє – за єдністю людини і технології. Як, втім, і без Саймона вже і на Землі дійшли до того ж, але Саймона помітили і нагородили двома сотнями енергокредиток. Навіть перед героями на загибаючій Землі енергокредитками не розкидалися... А то...
Так Саймон став героєм. Його призначили командиром нового космічного корабля, що вирушав на планету Богів. Там, у незнаних глибинах космосу, його чекали нові відкриття і нові небезпеки. Але тепер він знав, що разом із Сельвігом вони зможуть подолати будь-які труднощі і знайти відповіді на найпотаємніші таємниці Всесвіту. Про древній рукопис, який вони прочитали значно пізніше з Мурлоном, Джексон поки не знав, або, як кажуть, сном духом не відав...
На планеті Альбідос підступний корсар Малдор готувався до нової атаки, загрожуючи стабільності та миру в галактиці. А в тойсамий час, коли на Альбідосі панував хаос і злочинність, на іншій загубленій планеті – Кноссі, весь цей час ховалася таємниця, здатна змінити хід вселенської історії.
За роки служби в гастропатрульних рейнджерах старший косморейнджер Джейсон і його відважна команда стикалися не раз з безліччю небезпек та подолали чимало перешкод у своїй спробі розкрити цю таємницю і запобігти дуже великій катастрофі.
У темних куточках Альбідоса, де панували безлад та кримінал і, ховалися древні сакральні ключі до цієї таємниці, зокрема і розгадка загадкової історії Кносса, яка була важливою для майбутнього всієї галактики. У процесі цих ключових пошуків екіпажу Джейсона довелося пережити безліч пригод, під час яких Джейсон і його сміливі астронавти стикалися з різними злочинними елементами і темними силами, готовими на все, щоб зберегти таємницю недоступною для решти галактики.
Нічого іншого в цьому оповіданні немає... Зате в моєї матері Тойбочки після крупноформатної аварії на ЧАЕС 26 квітня 1986 року стався обширний правосторонній інсульт, і якщо раніше вона дозволяла собі жарти на кшталт: «Сину, де наша курка на обід, не у тебе вона в холодильнику?", на що я їй беззлобно і сумно відповідав: "Ні, вона все ще в магазині", то тепер мудра Тойбочка вже більше не зверталася до мене, а тільки говорила черговому відвідувачу, що приходив у ті нелегкі часи до нашої скромної оселі:
«Я вас знаю! Я вас раніше ніде не зустрічала?" І тут же додавала:
«Може, і зустрічала, але тільки не в нас у холодильнику». Тому що про магазин раніше і мови бути не могло... Все їстівне Тойбочка зазвичай купувала на ринку, куди після десяти років обширного правостороннього паралічу так і не дійшла, а просто пішла з планети Земля двадцять сьомого грудня дві тисячі сьомого року. Відтоді я на ринки більше не ходжу. Ось такі справи... Так, де ж ми з вами раніше зустрічалися? Адже я вас точно пам’ятаю! Правда, не в себе в холодильнику... Згасаючий сон розуму проводжав впіхувати наше незоряне Вчора у якусь незграбну вічність... Від того і пишу такі оповідання...
В цьому, наприклад, після довгих боїв і випробувань безстрашний Джейсон і його команда звільнили обидві планети від тиранії Малдора та інших лиходіїв, і стали героями, що врятували світ від загрозливої небезпеки.
А між іншим, планети Кносс і Альбідос – це все одно що два лапті на зірковій карті. Правда, в одній галактиці, яку давно ми назвали, здається, нашою, якби не ці вбиті назавжди вже не наші планети, які, ніби напившись прямо з Чумацького Шляху найгіршого кефіру, продовжували залишатися відлюдниками, оскільки їхня світність відповідала світінню, характерному для бурих карликів. Тобто, давно згаслих зірок, які давно перестали бути надновими, а з тим пережили і всю свою можливу зіркову, а з тим і усю сонячну та планетарну еволюцію.
Але якась давня цивілізація для чогось все ж зберегла їх у всесвіті, довела до ладу і перетворила на якусь подобу трансгалактичних планетарних музеїв. І все б нічого, оскільки їм не була уготована вічність, але ніхто не врахував того, що рано чи пізно, обидві ці планети одночасно відвідає банальна дикість.
Колись раніше на обох цих планетах Кносс і Альбідос, забутих у часі й просторі, розвивалися різні форми життя. Сотні тисяч років тому, давня цивілізація здивувала всесвіт, зробивши їх трансгалактичними музеями. Однак ніхто не передбачив, що ці світи стануть притулком для диких і безжальних піратів і найманців, що таять у собі найбанальнішу дикість.
На Альбідосі панувала атмосфера криміналу і інтриг. Тут процвітали наркоторговці та чорні ринки, які забезпечували перепродаж усього, що можна було вкрасти або купити за звичайні криваві гроші. У цьому беззаконні зазвичай правив певний ватажок-жмот, чиї дні спочатку були вже полічені, бо кожен наступний сатрап був ще жорстокішим і безжаліснішим за попереднього.
Але в цій темряві були і свої світлі моменти. Одиниці боролися за справедливість, за порядок і за життя без страху. Один з таких був капітан корабля "Альдебосс" Саймон Джейсон. Зі своєю командою він боровся зі злочинністю і намагався повернути хоча б краплю справедливості в цю прикордонну міжпланетарну спільноту. Але його зусилля були майже примарні. І хоча все тут час від часу приходило в рух, та, по суті, нічого не змінювалося.
Та якось, коли на горизонті вже маячила нова загроза у вигляді підступного корсара на ім’я Малдор, історія планети Альбідос почала переплітатися з історією іншої загубленої планети – Кносс. У темних закутках Альбідоса ховалася таємниця, здатна перевернути всесвіт з ніг на голову. І тільки Саймон Джейсон і його відважна команда могли перешкодити цьому божевіллю і врятувати обидва світи від повного знищення.
Тому ці давно загублені планети були давно вже населені дикими, клошарами зіркових трас, і просто лошарами, які ніде й ніколи не світилися, а просто традиційно і довго піратствували у всесвіті.
Зате водилися на цих планетах безліч гаштетов і чорних ринків та всіляких бірж з продажу і перепродажу всього, що можна було перемістити, вкрасти або приховати, захопити і зникнути майже до галактичної непомітності, а потім по-швидкому потиснути один одному руку і втекти – бац! – в іншу точку галактики, мовляв, сам я і там відомий зірковий корсар і хвацький купець-молодець, а самого тебе разом з усім твоїм піратським флотом не чекав ніхто, протуберантна моль...
З таким-то ватажком-жмотом, чиї дні зазвичай були полічені, бо люто злобствував цей черговий сатрап, від чого всі хроністи давно збилися з рахунку і охрестили цих чильників керівниками світів планетарно- галактичного відстою.
Правда, існували ще всякі рейдери-одинаки і дурники серед космічної ночі, та до них ще всілякі піндоси та крокуси, у вигляді цілих найманих екіпажів для всіляких стрибків через гіперпростір і петлі Метерлінка в дупу, але й вони швидше були чисто штучними мироїдами технократичного походження, що відразу помічалося на тому ж безмежному Піндосі, де все було якось не так...
Наприклад, панувала колись на цих планетах вічна весна, але тепер це тільки і означало, що жодних плодів з дерев від народження світу там не водилося, як, втім, і плодів з кущів і просто травних плодів...
Всі і все там було в якомусь вічному передчутті якогось вічного передчуття типу: ой, мамочки, зараз народжу... Але реально народжувати тут відроджень ніхто не спромігся. А шкода... У всіх цих древніх та нажаль назавжди відрубаних породильнях була відсічена хоч якась там прийдешність, бо вона тут не передбачалася. Зате з самого початку навіть і гомініди тут не бавилися з плодами своєї вічної безтолкової недоеволюції через те, що саме від неї у всьому всесвіті зазвичай беруться діти...
Замість цього повсюдно були розвішані і пливли в повітрі нескінченні ланцюжки ДНК, які доводилося кожен раз накручувати собі на вказівний палець, щоб показувати всім іншим свою особливу безкарність. Ну це була хибна маска, бо зазвичай по понеділках ці генетичні обв'язки легко і просто струшувалися з пальців і перетворювалися на всіляких іншопланетян: триногих та тривухих або навіть трилобкових з усілякими іншими відростками у додатку... А вже ці являли таких кібриків і кронтиків, що мама не горюй.
Правда, всі ці безстатеві від роду сутності були приречені на загалом недовгий термін свого дурисвітного існування. Це вони придумали примарний заклик:
«Убийся!» – і слідували йому у всіляких ідіотських ситуаціях, там, де всі інші могли легко і просто вижити і продовжити свій шлях... Але ці чубрики і зовсім не шукали шляху, бо він їм був заздалегідь – ніби хтось призначив їм якийсь особливий хрест: народитися, здивуватися і до часу випаруватися...
І тільки тоді, коли випарувався весь цей флер з усілякими легендами, міфами і жартами з Буртирляндії, усіз їх охоплював всесвітній сум.А Буртиляндія, зауважу вам, якраз зазвичай і процвітала всіляким пишним бла-бла-бла, після чого у всіх кабаках галактики тільки й говорили під нескінченні бурти про всілякі там лянди, в той самий час, коли все це якраз і відбувалося з усіма тими, хто сам там ніколи і не бував раніше, бо знати, відчувати і брехати – це тобі ніби особливий вододіл, через який одного разу проходить будь-яка планета, раптово перетворюючись на зону емпіричного недосягнення типу: туди дуй, а звідти зуй... Щоб у підсумку бути відданими всім зулусам тамтешнім на поїдання без жодного всепрощення за раніше несодіяне.
Ось так між буртир і ляндами коротали свій вік околишні космоклошари, давно вже ставши всілякими всіляко багато гранними... Але на себе вони, правда, не дивилися, а просто звично ховалися: кожен за всякого, та всякий за якого, але при цьому швидко стукали на кожного всякого за звичкою всякому якому... І так це славно у них було заведено, що і про мене тут же настукали в одну мить своєму черговому чибрику, а той за рангом вищестоящому крисбліку, а то ще деякому, а вже той чин по чину мені самому, що і стривожило мене самого... Так ще – ой як немало...
А то як же, адже шилом в мішку я як би не сховав, не поміняв його на липке мило з квітучих деревних, що назавжди лишалися безплідні. І тут же таке саме тут почалося, що не приведи Боже... І так і не заспокоїлося, а понеслося як лайно по трубах околишнього Хроноса, поки не досягло Землі у вигляді цього тексту сакрального...
Але місцева колонія квабліків вважала цей текст за інструкцію, яку після прочитання з'їла, А я, власне, від себе отримав такий прочухан, що мама не горюй, і відтоді за скоєне розселив сам себе на дві ці горе-планети з усіма чітами і недочетами в якості миропостояльця класу А чи класу Б туди ж. І обидва ці класи поставив у чергу до каси, природно, за гроші і видом на проживання. А то як же... як при повному переможному пофігізмі. Так і стою під квітневим дощем. А вас я там не зустрічав?..
Косморейнджер Джейсон стояв на містку свого корабля "Альдебосс", дивлячись на голографічну карту галактики. Його команда успішно завершила чергову місію, але він знав, що в галактиці завжди знайдеться нова загроза. На цей раз йому надійшла інформація про контрабандистів, що збираються на планеті Ітак. Джейсон відправився на Ітак, де його чекала несподівана зустріч.
Ітак славилася своїм величезним космодромом Кентбері, який був одним з найжвавіших у галактиці. Тут можна було зустріти представників усіх можливих рас і цивілізацій. Інспектором цього космодрому був Мурлон, представник унікальної раси шестилапих крилатих котів. Мурлон мав розкішне смарагдове хутро і пильні золотисті очі, які бачили кожну дрібницю. В його родині професія інспектора передавалася з покоління в покоління, і Мурлон був одним з найкращих у своїй справі.
Джейсон і Мурлон зустрілися в офісі інспектора. Обмінявшись привітаннями, вони перейшли до обговорення плану. Інформація вказувала на те, що контрабандисти планують зібратися в одному з відльотних гаштетів космодрому, щоб передати цінний артефакт – руническую рукопись з таємним текстом.
– У нас є шанс зловити їх на гарячому, – сказав Джейсон. – Але нам потрібен надійний план.
– Я знаю цей космодром, як свої шість лап, – відповів Мурлон, посміхаючись. – Ми можемо встановити засідку в гаштеті, але нам потрібна підтримка.
Вони зібрали невелику групу надійних людей і підготувалися до операції. Гаштет був великим і багатолюдним місцем, де зустрічалися космічні мандрівники і торговці з усієї галактики. Джейсон і Мурлон зайняли стратегічні позиції, ховаючись серед натовпу.
Контрабандисти прибули вчасно. Вони не знали, що за ними стежать. Коли один з них вийняв рукопис і почав передавати її іншому, Джейсон і Мурлон кинулися в атаку. Зав'язалася коротка, але запекла сутичка. Контрабандисти були добре озброєні, але команда Джейсона діяла злагоджено і професійно. Незабаром всі злочинці були знешкоджені.
Мурлон обережно підійшов до рукопису, що лежала на підлозі.
– Що ж, подивимося, що тут у нас, – промуркотів він, відкриваючи стародавні сторінки.
Рукопис була написана рунами, які Мурлон знав, як свої шість лап. Він почав читати вголос, перекладаючи таємний текст:
– «Сенс життя у всесвіті полягає в гармонії. Гармонії між світлом і темрявою, між знанням і невіглаством, між створенням і руйнуванням. Всі живі істоти – це діти цієї гармонії. Тільки пізнання і прийняття цієї істини дає можливість знаходити мир і щастя».
Джейсон слухав, захоплений мудрістю стародавнього тексту. Він розумів, що ця рукопис могла змінити життя багатьох, якщо її правильно використати.
– Це надзвичайно важливо, – сказав він. – Ми повинні зберегти цю рукопис і передати її в надійні руки.
– Так. Бо оце нас і єднає, – поблажливо кивнув Мурлон.
– І ми зробимо це зробимо разом, друже. Бо ця таємниця повинна стати відома всім жителям галактики. Можливо, це допоможе нам створити краще майбутнє.
І так, об'єднавши свої зусилля, Джейсон і Мурлон почали нову місію – донести до всіх істинний сенс життя, який вони знайшли в стародавньому рукописі. Їхні пригоди продовжувалися, але тепер вони мали ще одну важливу мету – гармонію в галактиці.
Я йшов по незнайомому, але давно знайомому мені Місту. Це було місто війни. Це було Місто надій. Це було Місто, з якого давно пішли всі, хто збирався в дорогу, куди б там не було... Залишились найстійкіші, найбеззахисніші, і тому – най-най...
А ви що думали, що все могло бути інакше? Та ніколи в житті жодна нормальна людина не залишилася б тут за власним бажанням! Та ще й під час цих нескінченних бомбардувань, якби влада не задушила їх мізерними пенсіями та зарплатами… Просто черговий раз на всіх нас, бідолах, вирішили провести ще один страшний експеримент з цими нескінченними бомбардуваннями, десятками і сотнями трупів у квартирах, на сходових майданчиках будинків та просто на вулицях знову зруйнованими історичними будівлями...
Єдине, що не змогли ще зруйнувати, це давно забутий давній портал. Звичайний портал часу так і залишився поза досяжністю тих недалеких людей, які почали це нескінченно злобне протистояння.
А в результаті ось що виявилося... Портал, як був, так нікуди і не подівся, а до нього ще й додалася реклама. І жив цей давній портал часу за своїми завжди законами, але ще й рекламою, мовляв, ось вам, будь ласка, черговий сервіс у додаток.
Мовляв, збережіть номер вашого смартфона на перетині смуги реальності з виключно вашою реакцією на ваш індивідуальний голос та індивідуальний пароль. А далі слідувало звичне: вартість послуги - час трафіку, а до нього основні та додаткові умови дії послуги, де враховувалися всі ті самі непередбачені випадки, коли послуга може бути перервана, і де зазвичай вказувалися обставини форс-мажору і суворо прописувалося не допускати самого клієнта втручатися в цей самий форс-мажор своїми некомпетентними діями... Та й усе таке інше.
Гаразд, підписав я цей кабальний договір. І ось чому...
Мені завжди здавалося, що люди не бачать того, що лежить на поверхні горизонту їх сприйняття навколишньої реальності, але я чомусь вмію відчувати цю поверхню якимись дивними внутрішніми сенсорами, які не виходять назовні за жодних непередбачених незручностей цього підлунного світу.
Так ось, всі ці внутрішні п'явки вічно ворушаться в мені. І головне, що в цих п'явках справді образливо те, що від них не можна просто так ось легко позбутися, тобто взяти і відкинути.
Коротше, я підписав цей, здавалося б, кабальний договір, і отримав можливість порадувати не тільки себе, а й своїх внутрішніх п'явок. Одним словом, погнали лебедів, а якщо що, то, потрапивши в лайно, не чиркай! А то, як же без п'явок?!
А крім того, без такої нової смарт-послуги нині в минуле не пропускають жодні портали. Або прямо на вході пред'яви свій смартфон з оплаченою хронометрією, або ступай собі мимо. Ось я й пред'явив, хоча й розумів, що цей липовий договір давно і міцно вже не кошерний, та й п'явок своїх пам'ятав у всьому незліченному безлічі... Ну гаразд... Взяв і пред'явив тут же на віртуальному КП, після чого й отримав право увійти прямо в портал.
А з цим порталом теж не все так собі гаразд. Він, хоч як кажуть, і заносить у минуле, але ось кого і куди, - заздалегідь не повідомляє...
Ну, гаразд, у мене є смартфон з придбаною заздалегідь хронометрією, по якій завжди можна точно або майже вчасно сказати слово: «Аларма», але це тобі не Vodafone і навіть не вітчизняний Київстар – це тобі вже якийсь особливий новий оператор трансфона.
До речі, саме з нього і здійснюється управління минулим, хоча на вигляд це звичайний смартфон, але програма в ньому з певним видозміненим кодом.
Одним словом, відомо, що на сьогодні на Землі існує 50 порталів на інші планети, або в минуле чи навіть у майбутнє...
Але тільки в майбутнє я не поспішаю. Я завжди згадую казку Ганса Крістіана Андерсена про те, як один дивак захотів потрапити в майбутнє, і потрапив якраз на свої похорони. Лежить він, значить, на столі в труні такий гарний, а навколо нього ходять небагато відвідувачів, кожен з яких свою думу думає.
І мало чого в цьому хорошого: хоч навіть політ дурної мухи чув цей дивак. Після цього чомусь і мені не захотілося в подібне майбутнє...
Гаразд, що до інших планет, то з цим ще можна й почекати, - прийде час, переміщуся від гріха подалі з цієї грішної землі, а поки я підійшов до порталу, натиснув на кнопку смартфона, і чортовий хронофон виніс мене прямо до будівлі НКВС у місті Києві в 1935 році!
От скажіть, якого біса, – ні лівіше і ні правіше, а строго перед входом до цього недоброго закладу, та ще в той недобрий час? А одяг на мені сучасного 2024 року, про який чого тільки не написали!
От, мовляв, прийде такий рік, і буде у вас і особливе комбінезонне обслуговування, і особливе взуття... Хто б ще мені комбідрес особливий здуру не приписав. Але я ж чоловічої статі. Тому мені було не до комбідреса: курточка американського підводника, звичайно, репліка - нічого більшого, американські джинси, білі кросівки adidas на пінопластовій підошві – все. Ах, ні, вибачте, ще блейзер, а на ньому намальований білий ведмідь і, звичайно, не російська і не Радянська військова база в Антарктиці з білим ведмедем...
Але ви мене розумієте: зараз така мода... Тільки ось розкажи цим з "осинками" кретонам, які тут же мене загребли, і щоб далеко не водити, привели прямо до підвалу, а там таких як я – по Проносу бродячих – безліч! І найголовніше, що до всіх нас ставляться привітно: усміхаються, але до часу, одним словом, чергову посмішку роблять...
– Звідки прибули?
– З 2024-го року.
– На який ляд вам знадобилася наша славна соціалістична епоха?!
– Хотів поцікавитися…
– Відповідь неправильна… – і тут же в морду важким кулаком, і вслід за цим не новим відром жахливо крижаної і дуже нечистої тухлої води, вельми огидної властивості. Окропили з голови до п'ят, і знову за своє…
– Ну, от, тепер ви хоч трохи починаєте походити на людину, а людина вона те, що вона має. Перш за все, це властивість розкладатися на гнилі молекули. Навіть у нас вже доведено, що на молекули…
– Та я якось не хочу бути просто молекулою...
– То якого біса ви до нас завітали: тут і без вас скупчилося багато ідіотів з різних поверхів невідомої нам реальності, хоча навіть ми вже розуміємо, що там у вас халепа, і ви вже повірте, усвідомлювати це нам нинішнім дуже неприємно. Тож, Сидоров, ти де там? Вріж йому ще раз по морді!... – І тут втретє мене булыжно вдарили по обличчю, від чого воно, як скло, почало синьо-фіолетовим відливом стікати далі до підлоги.
– Ех, що тут сказати, – сумно вимовив загальноармійський майор і він же старлей НКВС. – Ось прийшла рознарядка просто бити всім вам, новоприбулим, морди до посиніння, тому що багато вас з майбутнього на нас звалилося… Що ж там відбувається у вас у вашому майбутньому?! Нам ще своїх катувати до допитувати, а тут ви валом пішли… Добре, що відразу пригріваємо і відправляємо на розчленування аж до молекул – для цього і великих зусиль нам не слід докладати: Сидоров, а ну вріж йому вчетверте.
Сидоров тут же врізав, і я потух… Прийшов до тями не відразу… І відразу давай мені Сидоров сам же скаржитися мені на себе: мовляв, мені б зараз знищувати всяку контру та інших ворогів народу – таких Сидоров, повір, швидко приводить до ладу. Але цього, як видно, мало. Зверху велено ще й тобою займатися. А нам заборонено до таких як ти без толку торкатися, але вас дозволили бити тільки до смерті... А ви якісь сволота невигубна: б'єш вас б'єш, а ви раптом за допомогою цих паршивих ваших приладів натискаєте код: Аларма, і раз – вас тут же зносить чорт знає куди.
– Ні, вже я-то вже точно знаю, за кого вас приймати… що вас приймати без будь-яких червоних професорів, які нарікають, мовляв, як можна так людей бити до смерті? Так ми й самі не знаємо, як… велено бити – б'ємо, сказали б просто вбити – вб'ємо. Але кажуть, мовляв, не можна: ви, мовляв, наше майбутнє, хоча й таке дегенеративне. Так що жми на свою кнопку, хлопче, і вали звідси. Але перш ніж натиснеш, Сидоров, ти тут? Перш ніж він натисне свою чортову «лярму-алярму», вріж йому впяте, а до його приладу навіть не торкайся, тому що чорт знає, куди тебе знесе. А раптом прямо на спецоперацію під "атакамси" – там ти точно не виживеш, а мені що самому ворогів народу допитувати?!
Отже, приготуйся, спочатку йому ще раз вріж, ні, тоді він не зможе натиснути на свою чортову кнопку. Значить, зробимо так: ти, клієнте, на «Аларму» жми, та тільки сильно не дожимай, а то всім іншим з ваших усі пальці повідриваємо. А от тепер, Сидоров, вріж йому в обличчя на прощання без славночки…
І Сидоров вдарив... Я вже третій тиждень лежу під крапельницями в якомусь дивному закладі: це якийсь міжпросторовий госпіталь, в якому мені кажуть, що назад в такому нашпигованому вигляді мене не можна повертати, мовляв, це погана реклама переміщенням у минуле...
А з крапельниці скочуються краплі чогось там, чим вони мене капають, і що тільки одному бісу відомо. При цьому опір чинити не можна – без цього аперитиву в крові мене в 2024 рік точно не пустять. Цікаво, скільки я тут лежу і чому тупо спостерігаю, як в мене капають очисні всякі рідини по краплі-крапельці кап-кап...
Ну, от... Слава Богу, очуняв… Тепер мені буде не страшно пережити всі подальші нічні бомбардування. тепер я і не таке витримаю, тепер.
– Ей, Рабинович, вріж йому, щоб він прийшов до тями до кінця і вписався в параметри нового часу!..
Майже до третьої ночі косий дощ стояв стіною, а ще й блискавка полихала. За п'ять хвилин до тої ж третьої години ночі оголосили повітряну тривогу, Цього разу все, що мав супостат, було направлено на Київ.
Який це насправді епічний ідіотизм – напередодні вони втратили два літаки – ці вічні вони, які ніколи вже не стануть нами… Зараз навіть важко уявити, як усі ми варилися в одному котлі – такі різні – одні спрямовані на те, щоб створювати щось нове, а інші зі своїм мерзенним арапником весь час готувати нове покоління рабів, а найнепокірніших і зводити навіть не відводячи в рабство. Наліт тривав одну годину двадцять хвилин. Наразі розшукують останні "шахеди", і гримлять заключні акорди нічної баталії...
Як тільки настирливий Малюк дізнався про своє призначення на планету Богів, він взявся за справу з таким завзяттям, наче його життя залежало від цієї місії. Він переглядав список рекомендованих предметів з такою увагою, наче це була його власна весілля, а не подорож на іншу планету.
Перш за все, він вирішив взяти свої запаси їжі та води, не забувши при цьому про свій улюблений ароматизований чай, без якого йому просто неможливо було уявити своє життя.
«Ну, звісно ж, як тут без чаю?» — подумав він, ухопивши пачку свого улюбленого сорту з недоторканного наукового складу.
Життєзабезпечення та медичний набір він взяв там же, та так серйозно, що його співкомандники, якби були поруч, могли б лише сказати, що й поруч не стояли. І від того справжні просто дублери, багато з яких так і залишалися дублерами, почали жартувати, що, мовляв, він думає, що на планеті Богів його чекають не мешканці, а бійці або, в крайньому випадку, бійчині-гладіаторки місцевих гладіаторських боїв і ристалищ.
Але коли справа дійшла до інструментів дослідження, настирливий Малюк почав проявляти свою творчу натуру. Замість того щоб брати звичайні наукові прилади, він витягнув з сумки величезні вуха з гуми і оголосив: «Ось мої наукові антени! Чимось же треба привертати увагу місцевих жителів!» Його співкомандники розсміялися, але врешті-решт погодилися, що це може виявитися корисним, якщо він тільки задумає глушити рибу в тамтешніх водоймах первосакральності без розуму. Принаймні, сам він при цьому не оглухне.
Далі він дістав портативну лабораторію, але замість того, щоб почати збір зразків, він почав будувати з пробірок і колб свою власну «наукову симфонію», граючи на них, як на музичних інструментах.
«А раптом на цій планеті вплив музики на атмосферу важливіший, ніж хімічні реакції?» — пояснив він свій вибір, широко усміхаючись, Джейсон зі сльозовичком.
Обладнання для встановлення фізичних і віртуальних кордонів колонії також викликало у нього нестандартний підхід. Замість стандартних модулів житла він приніс із собою цілу купу різнокольорових кульок і заявив, що «жити на іншій планеті — це ж веселощі, а не нудна рутина!», на що його земні і явно віртуальні співкомандники з полегшенням тільки зітхнули, побачивши, що він взяв і звичайні модулі, на всякий випадок.
Настирливий Малюк також не забув про особисті предмети. Він взяв із собою свою стару гітару і оголосив, що буде розважати всіх своїми музичними номерами під яскравими зірками нічного неба планети Богів.
«Врешті-решт, треба ж зберігати гарний настрій, навіть якщо ми опинимося серед богів!» — пояснив він.
І ось, коли вони нарешті вирушили в космос, настирливий Малюк остаточно сповнився ентузіазму та оптимізму. Адже навіть у найсерйозніших місіях завжди має бути місце для гумору та нестандартних підходів, чи не так?
Хто знає, цього Настирливого Малюка. Ну, нащо він нам, якщо йому все байдуже. Бовкнули в серцях керівники міжвідомчого проєкту, і на тому справу скінчилося…
Причина, чому планети й галактики можуть здаватися двовимірними при спостереженні, пов'язана з відсутністю глибини у космічному просторі при візуальному сприйнятті. Коли ми дивимося на об'єкти в космосі, ми не можемо оцінити їхні справжні розміри або відстань до них, адже вони знаходяться на такій величезній відстані від нас, що стереоскопічний зір (зір, який дозволяє людському оку сприймати глибину та об'єм) стає неефективним.
Крім того, коли ми спостерігаємо за планетами та галактиками, ми бачимо їх переважно у вигляді світла, яке вони відбивають або випромінюють. Це світло досягає наших очей одночасно, без різниці в куті зору між нашими очима, що також сприяє сприйняттю їх як пласких зображень.
Також важливо зазначити, що зображення, отримані за допомогою телескопів або космічних апаратів, часто представляють собою двовимірні проекції тривимірних об'єктів, що підсилює враження їхньої пласкості. Усі ці фактори разом призводять до того, що далекі космічні об'єкти здаються нам двовимірними.
А тут виникає ще один цікавий поворот подій: Джейсон, який на перший погляд виглядав як типовий астронавт, серйозний і зацікавлений у науці освоєння нових планетарних світів, насправді був дещо іншим. Якби ви зазирнули в його журнал особистих бортових записів, то побачили б, що його думки та стратегії іноді були настільки ексцентричними, що навіть багатовимірні гіперкуби здавалися б простими геометричними фігурами.
Джейсон, наприклад, свято вірив, що майже всі планети маскуються під прості двовимірні світи і одного разу навіть запропонував стратегію захисту нових планет, яка викликала б усмішку навіть у найцинічнішого інженера.
Він назвав її "План Зомбі". Суть цієї стратегії полягала в тому, щоб створити легенду про те, що планета насправді населена зомбі, які є її захисниками. Уявіть собі вторгнення таких інопланетян: вони прибувають на планету, готові її завоювати, але стикаються з армією зомбі, які відбивають атаку, змушуючи ворогів розчаруватися та піти. Астрономічний еквівалент пухнастих капців на вході. І далі суворий оклик:
– На вихід!
Звісно, це була не серйозна стратегія, але вона добре піднімала настрій у команді й ставила важливі питання про те, наскільки несподіваними можуть бути підходи до захисту нової планети, освоєної землянами.
Інша його ідея полягала у використанні супермогутніх радіохвиль для створення звукових бар'єрів навколо планети.
"Уявіть, — говорив він, — як було б дивовижно, якби інопланетні загарбники зіткнулися з гігантськими мемами та клоунськими анекдотами, які пронизували б їхні кораблі, змушуючи їх думати, що вони приземлилися на планеті з найдивнішим гумором у всій нашій галактиці".
Хоча ці ідеї здавалися занадто абсурдними для реалізації, вони все ж нагадували про те, що захист планети може бути і веселим, і фантастичним, поряд з усією серйозністю наукових і технічних підходів. Навіть у світі астрономії є місце для чорного гумору. І мімічних восьминогів. Як кажуть, ржу – не можу...
Веле Штылвелд: От древних богов к современной реальности
Загадка Балтийского моря: от мифов к реалиям
Ролик, который недавно появился в интернете, вызвал настоящий ажиотаж: на дне Балтийского моря был обнаружен массивный окаменевший треугольный объект, похожий на НЛО. Возможно, это всего лишь фейк, однако сам факт находки наталкивает на размышления о мифах и легендах, окружающих этот регион. Один из таких мифов – древнегреческая легенда о Фаэтоне, сыне бога Гелиоса, который, не справившись с управлением колесницей Солнца, упал именно в воды Балтийского моря.
Согласно мифу, Фаэтон, сын Гелиоса, решает управлять солнечной колесницей своего отца. Однако, не обладая должными навыками и силой, он теряет контроль над колесницей. В результате этого происшествия он падает на Землю, и по одной из версий, его падение происходит именно в Балтийское море. Эта легенда, на первый взгляд, не имеет ничего общего с современными находками, однако именно она придает находке особый интерес.
Находка, обнаруженная на дне Балтийского моря, представляет собой объект, напоминающий по форме классические изображения НЛО. Скептики, конечно же, говорят о фейке или природном образовании, однако сторонники теорий заговора утверждают, что это может быть следом древних цивилизаций или даже внеземного происхождения.
Интересно, что миф о Фаэтоне может помочь объяснить некоторые необычные явления, связанные с находкой на дне моря. Древнегреческие мифы, как известно, часто содержат в себе аллегории и символические описания реальных событий или объектов. Возможно, падение Фаэтона в Балтийское море символизирует какую-то катастрофу или событие, которое имело место в древности. Это может быть связано с падением метеорита или даже с крушением какого-то летательного аппарата.
Миф о Фаэтоне и находка на дне Балтийского моря заставляют нас задуматься о том, как мифы и легенды влияют на наше восприятие реальности. В древности люди объясняли необъяснимые явления с помощью мифов и легенд. В современном мире мы стремимся найти научные объяснения, однако мифы продолжают жить, вплетаясь в наши современные интерпретации и теории.
Рассматривая этот миф в контексте находки НЛО, можно увидеть, как древние легенды продолжают оказывать влияние на наше сознание и наше восприятие мира. Возможно, миф о Фаэтоне – это не просто рассказ о неудачном полете, а метафора, которая описывает реальное событие, произошедшее тысячи лет назад.
Нахождение необычного объекта на дне Балтийского моря и миф о Фаэтоне – это отличный пример того, как мифология и современные технологии могут переплетаться, создавая новый взгляд на историю и наше место в мире. Возможно, разгадка этих тайн поможет нам лучше понять как наше прошлое, так и наше будущее. В любом случае, мифы продолжают жить и вдохновлять нас на новые открытия и исследования, напоминая о том, что мир полон загадок и тайн, ждущих своего разгадки.
От общего к частному
Древнегреческая мифология представляет нам мир, где боги и природа тесно переплетаются. По мифам, из Хаоса родилась богиня Земля – Гея. Она раскинулась могучей и дающей жизнь всему, что живет на ней. Кроме Олимпийских богов, землю населяли и другие божества, олицетворяющие силы природы. Таким образом, природа и боги в греческой мифологии взаимосвязаны, и их влияние на цивилизацию было неотъемлемой частью древнегреческой веры и культуры.
Гея – древнегреческая богиня Земли. Согласно мифам, она произвела на свет небо Урана, от которого затем родила всё живое. Гея помогла Крону свергнуть своего отца Урана и стать верховным богом. Впоследствии она помогла Зевсу победить Крона. Гея воспринималась в Элладе как хранительница древней мудрости, и её предсказания передавались через оракулы. Она также олицетворяла землю, горы, моря и всё живое. Гея – изначальная богиня-мать, самодостаточная сама по себе. Её образ использовали современные биологи, предложившие гипотезу о Земле как суперорганизме, поддерживающем условия для жизни.
Однако…
Человечество всегда стремилось к звёздам, взирая на небо с надеждой и восхищением. Мечты о переселении на планеты, которые когда-то считались обитаемыми богами, пронизывают нашу культуру, литературу и научные исследования.
В древних мифах планеты были часто ассоциированы с богами. Например, Уран был назван в честь древнегреческого бога неба. Эти мифы вдохновляли людей мечтать о путешествиях к звёздам и обитаемых мирах.
Земля в мифологии также имела своих богов, и мы, земляне, всегда стремились к высшему, к божественному.
Научные открытия и космические исследования позволили нам узнать больше о планетах. Мы понимаем, что они не обитаемы богами, но это не умаляет нашего влечения к ним.
Так, например, Марс – одна из планет, которая постоянно привлекает наше внимание. Мечты о колонизации Марса стали реальным проектом, и многие учёные и предприниматели работают над этой идеей.
Мечты о переселении на другие планеты могут быть источником вдохновения и научных открытий. Они мотивируют нас исследовать космос и разрабатывать новые технологии.
Однако мы не должны забывать о нашей собственной планете. Земля – наш дом, и мы должны заботиться о ней. Иногда даже вместо того чтобы искать новые миры, мы также должны сохранять уникальную природу и богатство нашей собственной планеты.
Что не говори, а мечты о путешествиях к звёздам – это часть нашей человеческой природы. Пусть они вдохновляют нас на большие свершения, но не станем забывать о том, что наша Земля – тоже чудо, которое нужно беречь и уважать уже потому, что это древняя обитель земного человечества. Но, тем не менее, подлунному Человечеству этого мало!
Поиск экзопланет – это увлекательное исследование, которое вдохновляет ученых по всему миру. Вот несколько причин, почему мы так настойчиво ищем планеты за пределами нашей солнечной системы:
Ученые ищут экзопланеты, потому что это позволяет обнаруживать неизведанные миры. Ощущение открытия чего-то нового, чего никто раньше не видел, вдохновляет их на поиск другой Земли: Мы хотим узнать, есть ли еще планеты, подобные Земле, и могут ли они поддерживать жизнь. Эта вечная загадка заставляет нас искать ответы в космосе.
Ведь каждая новая экзопланета раскрывает перед нами разнообразие планетных систем. Некоторые из них сильно отличаются от нашей солнечной системы, и это помогает нам лучше понять, как устроена живая вселенная. То в ней изначальное, а что ведет к созданию с неким регулярным повтором, но на порядок в лучшем против прошлого вида.
И тогда рождается догадка: жители планеты Богов тщательно искали в галактике новые зоны для распространения жизни. Которая, увы и ах, имела все прошлые недостатки. Распри, ханжество абсолютизм и взаимоненависть. Поэтому следует предположить во такую цикличность. Сущности с планеты Богов планово отправляются к на, чтобы дать посевы все более и более конструктивному человечеству. Но и мы не промах. Чуть что проходит на планете Земля не так, как уже мы тут же устремляемся на планету Богов за новыми советами, посевами и рецептами. И так происходит от начала зачатия живой вселенной, и будет происходить вечно, совершенствуя человеческую планиду и устремляя ее на выход из плацентарного пузыря нашей галактики. Не верите? Тогда пойдите, проверьте, а я пока вас здесь подожду. Ок?
У світі, де зірки струменіють по небу як яскраві маяки в океані космосу, Земля була лише однією з багатьох зупинок для трансвізитерів. Вони приходили до нас, слідуючи своєму черговому маршруту від Сіріуса до сузір'я Лебедя через петлю Мебіуса, як до знайомого місця.
Для прибулих космічних трансвізитерів земляни були загадкою. Вони спостерігали, як ми, грубі матеріальні істоти, майже щоденно нагороджуємо один одного за наші дивацтва, тоюто - за ущербність і слабкості, які не завжди були вродженими, а часом і набутими.
У стародавніх ще кам'яних книгах, що свідчать про минуле людства, тепер з котрих рубали дрова для розпалювання коменів, розповідалось дещо незвичне. Але то було й загуло, а на Землі люди, як равлики, розповзалися по своїх маленьких світах, повних сумнівів і бездіяльності.
Що ж там на зорі цивілізації сталося з дивної зустрічі двох таких несумісних світів? Яка культура виникла з дивного сходження Богів на планету Людей, і як вона відобразилася в кривих дзеркалах нашого власного сприйняття, названого згодом історичним?
Наші гості з далеких зірок почали пізнавати нас, занурюючи присічних трансвізитерів у нашу культуру і спостерігаючи за нашим минулим розвитком. І в своїх дзеркалах вони побачили відображення унікальності нашого світу: культуру, просякнуту дивацтвами і творчістю, де навіть найнепомітніші равлики могли принести натхнення.
Так почався обмін ідеями і досвідом між двома світами, відкриваючи нові горизонти для обох з них. І тоді разом ми створили спільну культуру, яка не мала аналогів в жодній з зоряних систем. Це була культура сміливих досліджень і неймовірних відкриттів, де кожен міг знайти своє місце і відшукати на ньому лише своє призначення, навіть якщо це була найскромніша і найпростіша равлик.
Отже, подорож трансвізитерів через петлю Мебіуса стало не просто черговим маршрутом, а початком дивовижного шляху у невідомі глибини космосу і людської душі…
Пробиваючись серед густих заростей фіолетових дерев, що росли на цій далекій реліктовій планеті, Джейсон зустрів дивну істоту – триметрового слезовика. Він злякався, але потім зрозумів, що це не просто монстр з його сну. Це був живий мешканець цього трилуного світу, який привітав його з усмішкою.
Сльозовик розповів Джейсону про світ, у якому вони знаходяться. Це був світ, де сни і реальність зливалися воєдино, де кожен міг створити свій світ за своїми бажаннями. Але існувала загроза – зловісні тіні, які намагалися захопити цей світ і знищити всі сновидіння.
Джейсон вирішив допомогти сльозовику і всім мешканцям цього світу. Разом з ним він відправився в подорож крізь зоряні тумани, досліджуючи кожен куточок цієї загадкової планети. Вони зустрічали дивні істоти, досліджували стародавні руїни і розкривали таємниці цього стародавнього незнайомого світу.
Нарешті, вони виявили джерело зловісних тіней – це був сон одного з місцевих мешканців, який перетворився на кошмар і почав поглинати інші сновидіння. Джейсон і сльозовик об'єднали свої сили і перемогли темряву, звільнивши світ від загрози. Перемігши зло, Джейсон вирішив повернутися у свій світ. Він попрощався зі сльозовиком, але обіцяв повернутися у цей світ, коли йому буде потрібно. Повернувшись додому, у щільно закриту бортову капсулу часу, він зрозумів, що його сни тепер будуть сповнені нових пригод і відкриттів. Але тепер він знав, що межі між сном і реальністю не такі вже й розмиті. Адже кожен сон – це маленька галактика, що чекає свого дослідника, щоб розкрити свої таємниці.
Темпокапсула орбітального дому звично убаюкувала Джейсона після його перших несміливих вилазок, бо у зорельоті, як йому на той час здавалось, більше не було нікого. Щоправда, був ще генетичний матеріал, розбиратися з яким одному Джейсону було просто замало. Адже на всій планеті Богів у живих залишився тільки реліктовий сльозовик.
Ось спробуй тут побудувати новий світ. І все-таки Джейсон і сльозовик це зробили! Бо коли Джейсон і сльозовик взялися за справу, їхні мрії і фантазії стали основою для нового світу. З допомогою сили свєї уяви вони створили ландшафти, різноманітні розумні істоти і навіть цілі галактики. Їхнє спільне зусилля оживило пустельні простори, наповнивши їх життям і енергією. Так спільно всередині орбітального дому і на планеті Богів Джейсон і сльозовик створили новий світ. І хоча вони були одні, їхня уява і творча сила дозволили їм подолати всі перешкоди. Разом вони змогли повернутися до зірок, здобуваючи нові пригоди і відкриття на кожному кроці.
«Джейсон – це я?» – багато разів згодом запитував Орніс. Але відповіді не знаходив...
Синтетична людина Джейсон значився в обслуговуючому персоналі великої корабельної людської колиски, яка готувалася до незвичних для себе передштурмових пологів. Адже їй належало заселяти землянами світ Богів.
Про це не знав лише позапланово з'явився за альтернативною програмою Малюк, який і імені власного ще не мав. Але саме йому належало прийняти від Джейсона колосальну місію по вторинному заселенню планети Богів. Але при цьому йому було наказано дотримуватися цілковитого інформаційного целібату і не втручатися в стан справ на планеті.
Але сигом Джейсон вже встиг побрататися з інопланетним сльозовиком і утворити з ним дивну різнопланетну коаліцію, в якій Джейсон виступав від імені зникаючої планети Людей, а сльозовик – останнім гробовщиком і розпушувачем планети Богів. Назрівав конфлікт. І ось що з цього вийшло.
На експедиційному кораблі четвертого людства Джейсон виявив дещо зовсім несподіване: маленьку інопланетну істоту, яка, здавалося, була забута в куточку механічного відсіку. Цією істотою був Малюк, як його став називати Джейсон через його маленький розмір і невідомість імені. Але те, що було ще більш дивовижним, Малюк ніс на собі якісь незвичайні пристрої, які, ймовірно, зв'язували його з планетою Земля. І це було лише початком захоплюючого сюжету! Малюк, судячи з усього, виявився ключем до чогось набагато глибшого, ніж міг припускати Джейсон.
«Можливо, ці пристрої, які він носить на собі, мають якесь відношення до того, чому він раптово з'явився на кораблі», – подумав Джейсон.
Малюк же, не маючи власного імені, уявляв собою загадку. Можливо, саме він зможе розгадати таємницю, пов'язану з заселенням планети Богів, і пролити світло на те, що відбувається на цій загадковій планеті.
Наступним кроком для Джейсона, ймовірно, стала розмова з Малюком, щоб зрозуміти, звідки він, і що означають ці пристрої. Це могло б прояснити, що насправді сталося і привести Джейсона до нових відкриттів і поворотів сюжету, які допомогли б їм обом зрозуміти свою роль у цій дивовижній історії…
Джейсон підійшов до Малюка, який сидів біля стіни механічного відсіку, і, здавалось, поринув у свої думки. Його дивні пристрої миготіли тьмяними вогниками, створюючи навколо нього якусь атмосферу загадковості.
"Привіт, Малюк», – почав Джейсон, намагаючись звучати дружелюбно. – "Я помітив на тобі твої недитячі цяцьки – всі ці дивні пристрої. Вони пов'язані з Землею, чи не так?"
Малюк повільно підняв очі, дивлячись на Джейсона з певним здивуванням.
"Так, це вірно", – відповів він, його голос звучав як потік електронних шумів. – "Я прибув із Землі. Але не пам'ятаю, як я сюди потрапив"…
Джейсон кивнув, намагаючись зрозуміти почуте.
"Так чому ж ти все-таки тут? Що це за пристрої на тобі?" – наполегливо повторив Джейсон, задаючи новий каскад запитань як добрий слідчий.
Малюк на мить задумався, ніби намагаючись згадати щось важливе.
"Ці пристрої... вони пов'язані з моєю місією. Місією порятунку. Я був посланий із Землі, щоб допомогти у чомусь більшому, ніж я розумію"…
"Порятунку?" – перепитав Джейсон, його інтерес тільки зріс. – "Порятунку від чого?.. Ми ж самі прибули сюди рятуватися… Принаймні, мій численний ембріональний екіпаж".
Малюк похитав головою, його вогники миготіли швидше.
"Я не впевнений. Але щось відбувається не так на Землі. Щось небезпечне, що загрожує всьому людству".
Джейсон задумався, усвідомлюючи важливість цієї інформації.
"От новина… А то б ми летіли сюди… Так що ж ти пропонуєш нам робити?" Малюк піднявся. В цю мить його маленька фігура здавалася якоюсь важливою.
"Ми повинні розгадати страшну таємницю. Знайти джерело загрози і зупинити його, перш ніж буде занадто пізно".
Джейсон кивнув, рішучість застукала в його синтетичному серці. А ще колись співали:
"Кажуть бо’, що буде серце із нейлону.
Кажуть бо’, що безліч років буде йти.
Це можливо, по науці і резонно,
але тільки не у нашому житті…»
тобто все інше довірять Малюкові…
Проте… Упс… Всі таємниці, як видно, довірили не Джейсону, а йому – Малюкові. "Тоді давай зробимо це. Разом". – Обережно і нерішуче запропонував він. – «Ти, я і сльозовичок. Бо він останній з місцевих, і мені його шкода».
На далекой планете Богов жили великие воины и божественные существа, среди которых выделялись три легендарные воительницы: Киу Риу, Авента и Сой Джой. Их подвиги и мудрость были известны всем, но даже на планете Богов возникли распри, приведшие к бедам и изгнанию антропоморфных богов духами флоры.
Воительницы Киу Риу, Авента и Сой Джой в эпоху Единства были неразлучны. Киу Риу, обладая прозорливостью и стратегическим мышлением, была душой и разумом их трио. Авента, обладая несокрушимой силой, стала щитом и мечом народа. А Сой Джой с врожденной связью с природой и даром целительства была их сердцем. Вместе они поддерживали мир и процветание, защищая планету от угроз и помогая развивать культуру и науки.
Со временем зависть и жажда власти начали проникать в сердца людей. Киу Риу стала замкнутой, погруженной в мысли и стратегии. Авента, чувствуя силу власти, начала задумываться о личной славе. Сой Джой, видя увядание природы, теряла веру в гармонию. Слухи о предательстве и интригах распространились по планете, разрушая союзы. Духи флоры, хранители равновесия, начали проявляться, напоминая о необходимости единства и гармонии.
Когда распри достигли апогея, духи флоры вмешались, изгоняя антропоморфных богов. Киу Риу, Авента и Сой Джой, осознав свои ошибки, попытались объединиться для восстановления порядка, но было поздно. Воительницы были изгнаны и отправились скитаться по вселенной в поисках знаний и силы для возвращения мира на свою планету.
Вдали от родной планеты они встретили множество испытаний, но обрели новых союзников и мудрость, поняв истинное значение единства и гармонии. В конце концов, три воительницы стали сильнее и мудрее, готовые вернуть планете былое величие. Но их возвращение оказалось никому не нужно, ибо все богоподобные антропоморфные сущности растворились в планетарной флоре и поклялись не становиться людьми.
Их легенда стала символом искупления и надежды. Но сами они пути не нашли и расселились на трех больших планетах-спутниках, названных в их честь. Мир, лишенный богов, захватили бесдуховные сущности.
На Землю пришли сущности из далеких миров, лишенные плоти и души. Они не знали радости или страха, их миссия была участвовать в войнах наравне с землянами. Земляне были ошеломлены, как сражаться с существами, не чувствующими боль и не боящимися смерти? Но война не знала пощады. Сущности вступали в бой, поражая своей непостижимой силой.
Люди пытались понять, что это за существа. Некоторые видели в них богов, другие – машины, но объяснений их происхождения не было. Земля стала ареной битвы. Города разрушались, поля сражений превращались в кладбища. Люди умирали, но сущности продолжали приходить.
Один ученый решил исследовать эту загадку. Он создал машину "Душегуб", способную перехватывать связь сущностей с Вселенной. В битве на поле сражения он включил её. Сущности начали исчезать, их тела рассыпались в пыль, растворяясь в небе. Земляне победили.
Но ученый знал, что это не конец. Сущности вернутся. Он будет готов искать ответы и, возможно, найдет способ сохранить души сущностей, дать им чувства, чтобы война прекратилась и Земля стала домом для всех.
На поле боя трое бойцов спецназа получили приказ доставить мертвого врага к хирургам в секретный бокс. Крис, Майкл и Джон с осторожностью выполнили задание, и тело врага было препарировано на отдельные органы. Хирург подтвердил догадку: это не живые организмы, а биороботы с техногенными деталями и гладкой массой вместо мозга.
В воздухе появился дрон, фиксируя разговор. Рейнджеры разрядили в него винтовки. Майкл предложил отправить врагов в глубины галактики, ибо древний демиург, возможно, сошел с ума, посылая бездушных на Землю.
…
И тогда война прекратится. Земля станет домом для всех – и для тех, кто пришел с других миров, и для тех, кто жил здесь отродясь.
Поле боя было усеяно трупами. Канонада смолкла, но трое бойцов спецназа не спешили. Они ждали полной тишины и спокойствия, чтобы выполнить необычный приказ. Не взять живого языка, как обычно, а доставить погибшего представителя вражеского воинства к хирургам в секретный бокс, минуя фронтовые попутки и таща его на себе.
– Делать им нечего, что ли? – пробурчал Крис. – Здесь и раненых не успевают оперировать, а им надо, видите ли, труп врага тащить прямо из зоны боевых действий. Что только там нашли ценного в его тухлых кишках?
– Приказы не обсуждаются, а выполняются, – вздохнул рядовой Майкл. – К тому же старший хирург – мой давнишний приятель. У него есть догадка, почему эти твари так неуязвимы. Может, они и не люди вовсе, а какие-то земные твари, хотя и похожие на людей.
В темноте рейнджеры втроём осторожно поползли к вражеским окопам. Хотя оттуда не доносилось ни звука, меры предосторожности соблюдать было нужно. Удивительно было другое: приходилось вытаскивать своих с поля боя и на себе, и на носилках, но вот тащить мертвого врага – впервые.
– Что-то больно он лёгкий, – удивлённо вздохнул Джон. – Будто в каске у него нет мозгов, а в брюхе желудка.
– У него и в душе ничего не было, – зло сквозь зубы процедил Крис, – только посмотри в эти пустые глаза. В них просто расплавилась Бездна, и, как по мне, она неземная.
– Да ну тебя, философ, – отрезал Майкл. – Твоя очередь тащить его, вот и тащи. Он лёгкий, а двое должны быть в дозоре.
Доставив поклажу по назначению, друзья остались ждать у сборного домика. В это время в секретном хирургическом блоке шла операция. Тело врага было препарировано на отдельные органы и разрезано на небольшие кусочки плоти, каждый из которых помещен в отдельный бокс с физраствором, не дающим умершей плоти разлагаться.
Спустя сорок минут хирург вышел на перекур. Внешне он был скрыт маской и шапочкой, но дрожащие руки выдавали его напряжение.
– Да, милейшие, ваша догадка подтвердилась, – заговорил хирург. – Это не живые организмы, а биороботы. Некоторые детали техногенного происхождения. У них даже мозга, как у нас, действительно нет – там просто гладкая хотя и серая масса.
В этот момент в воздухе появился дрон, осуществляя съемку и фиксируя сказанное.
– Вот я и говорю: и кишечник у них отсутствует, и переваривать им нечего. И вообще в них множество упрощений по сравнению с человеческим телом. Это словно биороботы, сделанные на какой-то военной фабрике. Прежде чем сражаться с ними, нужно уничтожить эти фабрики.
– Надеюсь, это ваше частное мнение, господин хирург? – неожиданно заговорил дрон. – Возможно, это ваше время прошло, и на смену вам идем мы. И уж нам без мясных штурмов не обойтись.
– Аксцысь… Обойтись! Ещё как обойтись – сказали все трое рейнджеров едва ли не одновременно и разрядили в дрон свои винтовки.
– А что делать с этими, которые уже приготовились к новому штурму? – спросил хирург.
– Обратитесь к демиургу, пусть он откроет им Тартары, – ответил Крис. – Только где он, наш демиург?
– В глубинах галактики, – ответил Майкл. – Нам туда и этих следует отправлять. Нам же древний демиург ни к чему, видно он давно уже выжил с ума. Вот и шлет по старинке к нам на Землю бездушных…
…
Вот перестаешь врать самому себе, и ты уже враг. А ведь не идут троещинцы стройными рядами в бомбоубежище, не смотря на то, что там уже третий месяц подтекают с бульканьем трубопровод. Это как минимум…
В бомбоубежище идут или крайне одинокие люди, либо многодетные кланы, сдвинутые под себя почти родовым строем, который сохранился в них ещё со времени нашествия древних инопланетных богов.
Казённые лавки при этом этим потомкам землян нисколько не мешают им спать даже под тухлый запах влажной штукатурки…
Это Киев, детка. Здесь, правда, сегодня никакого единения душ нет…
О́громный бело-серы́й казённый подземный пакгауз. Даже дожидаться среднестатистической смерти сю́да́ немногих заманишь… Разве что, здесь только можно в очередной раз пережить и только со всем этим грустно и стоически дожить до утра без нагрудного именного брелка́ или хотя бы какой-то дохлой гражданской медальки…
Люди-обозленыши невольно вгрызаются здесь в свою собственную память, а в ней одни ночные налеты и серо-туманная кислость…
а над головами у них в летнем надземелье цветут в летним буянии материнки и липы в белом и красно-розовом цвету просто до одури.
Но это на потом, когда будет время утренне продышаться играя… в радость доживших до очередного тухлого дня...
В огромном пакгаузе не более двадцати человек. Сред них преобладают невротики, спиленные уставшие люди…
И вот в 2.47 ночной апофеоз: Увага, високий рівень небезпеки пройдіть в найближче укриття…
И мощный матёрый храп. .
Похоже, скоро дадут отбой и прервут сны тех, кто бродит непуганно этой ночью по планете Богов. Но и там, как видно, наполоханных киевлян этой ночью не ждут.
А тут у меня ещё одна незадача в бомбоубежище с тридцати сантиметровой по высоте табуреточной упал случайно на бетонный пол китаец-смартфон, и естественно лицевое стекло вдребезги…
Как позже оказалось, ремонту не подлежит. Это же не душа. Ввставка нового блока обойдется от двух тысяч гривен. Отдельно пригребут и за программное обеспечение…
Страховка не прошла – ведь повреждение это механическое повреждение. Обидно в сопли. Трещины прошли по всему стеклу. Вот это дерьмо... Но жизнь продолжается....
Первая реакция армейского друга: Ужас. У меня стекло тоже потрескано, но работает. До ближайшего моря. Там он моментально окислится и разложится. Я это проходил. Когда перейдем к смартфону в виде чипа в голову, тогда проблема исчезнет... Если сильно не биться лбом об пол при молитве… Да и кому. Ведь отвявшие сущности с планеты Богов сегодня нас больше не ждут…
Впрочем, ночной налет, как и обычно, прошел… И наступило всё ещё не мирное утро... Так и закончилась история о трех воительницах и бездушных сущностях, напомнив о надежде и искуплении, о том, что даже в темные времена всегда остается путь к свету.
