Веле Штилвелд: ПРИТЧА ПРО ЧОРНОГО ДРАКОНА

Веле Штилвелд: ПРИТЧА ПРО ЧОРНОГО ДРАКОНА

Графіка Ірини Діденко

Якось прийшли в Піднебесну жахливі часи. Зло, що зійшло з Неба, затьмарило земні дні, і Землю оповив морок... Гіркі старописи правди, і читати їх може не кожний. Але подібне було колись, і від минулого вже не відсахнутися.

Коли закрили очі останні волхви Піднебесної, колись сонячної та барвистої, сонцеликі духи померли, і повсюдно зацарювало свавілля. І від краю до краю величезної імперії запанував тяжкий смуток.

Винен у тому був упавший з неба Чорний дракон, що залишався, як промовляють старописи, жити в Піднебесній. Оселився проклятий плазун на сумнозвісній Чорній горі, на якій від самого створення світу мешкали пожадливі 

недобрі духи, що нудьгували за всесвітнім Войовником.

І в ті страшні часи він до них прийшов, і темні духи підпорядкувалися волі його і утворили чорні полчища. І в найкоротший термін оточив Чорний дракон усю Чорну гору незліченним воїнством лицарів зла і ночі, яких не приводив із собою з Космосу, а просто знаходив на Землі. Але всього цього було лиходієві мало.

І наказав Чорний правитель посилати до нього в межі похмурої Чорної гори від кожної провінції Піднебесної по сто найшляхетніших вояків і по сто найчарівніших дівчат. І з усіх меж великої імперії потяглися до гори нескінченні траурні каравани. У цих караванах приречено йшли сміливі юнаки і везли найвродливіших юнок, вбраних у білі жалобні шати.

У тих же караванах везли зброю і харчування для грізного чорного воїнства. Повставати проти заведеного порядку ніхто із приречених не насмілювався. Так тривало довгі тисячоліття...

І чим більше приходило приречених у межі Чорної гори, тим більше в самого дракона ставало чорних воїнів і поплічників. Тому що не припиняв космічний прибулець життя своїх полонених, а тільки випалював їхні душі, вертаючи в рідні місця тих чорні загони все нових і нових прибічників зла. І були тепер серед них не тільки дорослі лицарі, але й діти, і їхні колись прекрасні матері, інколи навіть з немовлятами. І заполонили вони собою країну...

Та настав рік і день, коли з різних провінцій, у різних караванах приречених, із найбільш віддалених і відторгнутих меж імперії, абсолютно не знаючи один одного, підійшли до меж Чорної гори двоє юнаків і одна дівчина, для котрих, як і для кожного, було визначено персональну мить страти, від якої, здавалось, їм вже нікуди не подітися... І у Піднебесній незабаром пізнали їхні імена: Конґ Хунґ, Хунґ Хонґ і Лао Лінґ... Вони були першими, хто насмілився повстати проти тисячолітнього зла, що коїлося в країні...

Вони опинилися поруч у нескінченному потоку приречених, що прямували ланцюжком суворо по одному на вершину Чорної гори. Там, як кажуть, було встановлено Чорну плаху. Ніхто нічого більш конкретного про неї не чув... Так і йшли вони по одному: юнак, дівчина, юнак, дівчина, юнак... Безропотно піднімалися вузенькими східцями з чорного мармуру просто до місця безвихідної, невідворотної страти... Кожний ішов на страту сам, і помирав, мов у камері-одиночці...

Але вперше за довгі похмурі тисячоліття Конґ Хунґ простянув руку Лао Лінґ, а Лао Лінґ простянула її Хунґ Хонґу... Так і вийшли вони до ешафоту.

Ефект вийшов химерний. У тому місці, де звичайно стояв один приречений, зненацька виявилося троє...

Просто у вічі їм люто втупився Чорний дракон. Над Чорною пагодою чорні служиві духи ритмічно вдаряли у Чорний катівський бубон.

Весь цей час дракон бездієво дивився на приречених. Раптом в очах його спалахнув синьо-кривавий блиск, і з пащі вирвалася вогняна коротка блискавка. Стояв би тут зараз один приречений, блискавка миттєво спопелила б його крихку душу. Але на страту несподівано вийшли троє, і жало блискавиці заметалося між зненацька виниклою триєдиною душею, сил у якої виявилося значно більше.

Через мить Чорний дракон втомлено заплющив очі. Він зробив рівно стільки, скільки вистачило б для вбивства однієї людської душі суті. Тепер дракон відпочивав, вважаючи, що і на цей раз зруйнував добре земне начало і поневолив безвільну сутність бранця свого.

Катівський бубон замовк. Слід було відходити з місця страти зім’ятій і переплавленій суті, що всотала зло і перейшла на службу Злу. Але замість цього з вершини почали спускатися троє: Конґ Хунґ, Хунґ Хонґ і Лао Лінґ... Їхні душі тільки обпалило всесвітнє зло, але не поневолило і не перетворило на своїх лицарів і сатрапів... Віднині всі троє знали, що чорні лицарі і їхні юні дружини, що народили їм таких же чорних душею дітей — це учорашні приречені, якими навіть найвіддаленіші провінції платили данину Чорному володареві Піднебесної...

І тоді всі троє вирішили боротися зі Злом, витоки якого і сумні наслідки були їм тепер чудово відомі... Не добрі і не злі, а лиш обпалені злом, вони викликали на бій чорні полчища.

І був призначений бій у Чорній печері, де колись раніше жив інший дракон з іншого страшного часу, давно загиблий від старезності та каяття... Але це був дракон з іншої легенди, і про нього вже ніхто не згадував...

План був простим — обпалені злом заманювали чорне воїнство вглиб забутого підземелля, а після цього завалювали камінням вихід і запечатували його чарівною печаткою. Печатку цю зібрали по крихтам із виплаканих людством сліз, гірка сіль яких зростила небачений раніше кристал, яким слід було запечатувати печеру ззовні.

І тоді обпалені злом довірили Конґ Хунґу залишитися і поставити цю печатку слідом за останнім чорним воїном, який увійде в підземну безодню. Так і трапилося...

Все Чорне воїнство виступило проти відважних Хунґ Хонґа і Лао Лінґ, а Конґ Хунґ запечатав хід у печеру кристалом... І почався бій, закипіла битва, а в цей час на вершині Чорної гори залишений всіма помер Чорний чужеприбулий дракон... У земного зла знайшлися нарешті свої ж земні опоненти, і живити зло косміта стало більш нічим...

Можна було б тріумфувати, але заплакала тут опалена злом самотня душа Конґ Хунґа, як тільки зрозумів він, що разом зі знищеним злом помре і все Піднебесне людство... І ці гіркі сльози проточили наскрізь кристал, що замикав вихід із печери... Розтопили ледь-ледь, але цілком достатньо, щоб до Чорної печери просякнув найзвичайнісінький тонкий промінь світла і відділив Добро від Зла в кожному з присутніх у ній...

Струснулись гори, на родючі раніше рівнини прогуркотіли гірські каменепади, і з-під них із величезними втратами виходили в'язні, що зберегли в собі Добро, бо зло, спечене дзерклом правди, загинуло в них назавжди. Та душа Конґ Хунґа так і залишилася опаленою Злом. Люди вижили, і тепер його колишня теплота нікому була не потрібна... Вони вже не пам'ятали зла, завданого їм раніше, не пам'ятали, як загинули відважні Хунґ Хонг і Лао Лінґ, а от Конґ Хунґ залишився для них живим докором совісті, і вони зненавиділи його...

І тоді Конґ Хунґ зійшов на Чорну гору і більш до людей не вертався... І тільки відголоски чуток про нього ще довго блукали між нащадками тих, кого коштом власної відторгнутості відродив до життя вигнанець-анахорет... Злий і Добрий, Добрий і Злий, що так і не знав більше, на чиєму боці він все-таки опинився...

березень-квітень 2001 р.