ВМЕСТО ПРЕДИСЛОВИЯ: Дорогие читатели, я очень внимательно слежу за литературной критикой на ресурсе www.proza.ru, и очень признателен тем, кто откликнулся, хотя не всегда согласен с теми, кто пытается превратить пространство для критики в «чатовое» пространство. Впрочем, все мы учимся специфической новой информационной культуре виртуального общения…
Что можно сказать, я очень люблю своих читателей, и благодарю им за их разношерстность, разномерность, разновсякость. Отдельно пару строк о Национальном Союзе писателей Украины: вымирает целое поколение «старых» совковых авторов, не всегда плохих…
22 декабря 2002 г. ушел из жизни старейший русскоязычный поэт Украины Леонид Николаевич Вышеславский, который еще в 1934 году стоял у истоков нынешней творческой писательской организации, номер его членского билета был двухзначным, сам он перешел на десятый десяток лет, но даже при этом его рекомендация в НСП_У Веле Штылвелду не возымела должного действия.
Уродливый карликовый местечковый национализм, идеологическая заше-ренность и нетерпимость, взвой новых идеологов по разному поводу, отсутствие фондов, отсутствие понимания многонациональности и многоликости «нового» литературного ядра нации обещает серьезную идеологическую бойню с новыми и старыми черными карлами, и она, естественно, будет…
Никто больше не будет молчать столь странное сморчковое состояние новой урбоукраинской литературы…
Вышли мы все из мегаполисов, где говорят на многих национальных языках, но в Киеве чаще на русском. Оголтелая травля приведет к созданию новых творческих союзов в стране, где уже бестолково «сляпали» многоконсессионную религиозную разноголосицу, то же произойдет в литературе, и не надо нас пугать, что мы, русские литераторы, сдохнем на тощих хлебах и не до-живем до сытой НСП У-шной пенсии. Нет господа, так дела не будет, литература – литературой, а истребление оппонентов по национальному и духов-ному признаку – это оголтелый тоталитаризм. Либо мне дают право быть среди вас и вести лояльную дискуссию, либо буду бить я вас и, естественно, не любить (а кто любит своих давителей, господа нехорошие) бесконечно.
Киевский литератор – автор и переволчик, Веле Штылвелд, искрене.
ИСПОВЕДЬ ДОПОТОПНОГО АНГЕЛАС благодарностью Алексею Яковлевичу Корепанову,
главному редактору журнала «ПОРОГ», г. Кировоград,
первому издателю фантастических рассказов и повестей
автора Веле Штылвелд
Вот вы говорите: не спится. Двоякое чувство. Одним не допиться бы до чёр-тиков, вторым до ангелов. С зелёными-то всего проще. Тяпнут белой горяч-кой по маковке и упекут в смирительную рубашку. Запричитает жена, заохают соседи, а дальше пойдёт-поедет сыр-бор-разговор...
Каждую каплю прежде выпитого измеряют на аптекарских весах, а, увидав все последствия, и себе за рюмкой потянутся помянуть раба, алкалоиды вкусившего...
Не то дело, когда ангелы снятся. Ведь не спится уже какую по счёту ночь. Тоже, наверное, алкалоиды что-то нарушили. Сначала вроде бы на зелёных рассчитывал, — потрясут, попугают, угомонят, а там как-нибудь и упокоят. Ан нет, — не спится писательскому брату, и сны не идут, и во рту ни росинки.
Вместо всего этого попёрли с неба архиважные чины: одного несёт наземь полста душ упокоить, второго туда же — те же полста заново в ликах новорожденных миру явить; ангелы, что поменьше, злым особям во всяческих пробирках — хворобы, а важно-отважным во всяческих шкатулках — медали несут; одним словом — курьеры, курьеры, курьеры... Сталкиваются, сшибаются на лету, сплетничают. Забывают, за чем на Землю и посланы.
Тот пятьдесят покойников не угрёб, тот сотню-другую недоносков в аборта-риях сбросит, третий колбы с болячками на ни в чём не повинных особей выльет, а четвёртый — тот сдуру все свои наградные листы вслед за катафалками, а покойникам на что те медали?
Смеются, редко кто обижается. Им, покойникам, в ангельские чины хочется. Вот и идёт в Преднебесье тихий мордобой. Вот и кружатся на взвеси голубые да белые, серые да чёрные пузырьки перед глазами тех, кому ещё при жизни пространство открыто. Видел я эти баталии: серые тузят синих, синие тузят белых, а белые чёрным не спускают своего, да ещё и кукишами, кукишами...
Однако же, как только к небу дело доходит, чуть только у кого получилось подлететь чуть повыше прочих, тут же в одинаковые небесные мантии да мантильи рядятся — и уж хрен поймёшь, из каких кровей, от каких ногтей, по какой надобности... Короче, приспели на ангельские чины — и ладно. И плевать им уже теперь на тех, которые всё ещё свою серую, чёрную, синюю, белую правды доказывают. Правды — на то они и правды, что их много.
А что до ангелов — то никаким правдам у них подчинения нет. Вестники они — ноги в крылья, и на Землю: для кого во здравие, а кому и за упокой. Примелькались за несколько ночей — наконец, решил, что вздремну. Сморили они меня. И вот на тебе: после всего увиденного явился мне один непутёвый — чёрт не чёрт, вроде как ангел, да уж слишком забубённый. Сел на краешек сна, ноги свесил, а обувка-то изношенная, небесные постолы штопаны-перештопаны. Пузцо душевное подвело, а от света небесного один только проблеск. А ко всему кадык синюшный над всем его образом превалирует.
“Ангел?” — спрашиваю. “Допотопный я”, — отвечает. “Это отчего ж тебя так назвали?” — “Главной так решил. А его решение кто оспорит? Да и я как-то смирился. Прежде на Землю наградные листы таскал. Вроде бы и ни-чего работа, особенно во время войны. Война одна, армии две. По обе стороны войны мироеды, снабженцы, полководцы — та ещё братия. Вот для них и таскал, а сам присмотрел, что у обозных да тыловых и юшка пожирней, и жизнь посноровей, и на славу их женщины внимание обращают.
Вот и смекнул я, что и себе на небе надо бы в обозные да тыловые податься, особенно после того, как столкнулся с ангелом, у которого выбил из рук пробирку с бубонной чумой. После того столкновения явился на небо весь в шишках да ухабах, хотел чумным чудачком прикинуться. Беда вот — не удалось почудесить — чума к небесной плоти не пристаёт.
Но один из начальственных заметил моё усилие: смекнул, что я ещё тот ангелок, и назначил допотопную бадью сторожить. А это, скажу тебе, такое древнее чудо, что винная бочка — только со всех сторон подтекает. То тайфунами, то ураганами, то штормами. Моя задача, чтобы вся сразу целиком на Землю не грохнулась, поскольку но-вого потопа Старшой вроде не назначал, а вокруг бочки живность всякая не-бесная, амбре, профитроли из душ заблудших, иная всякая снедь...
Блаженство, но скучно. Так скучно, что нет-нет, да и сядешь на плот небесный и по-плывёшь по хляби непролитой, и усомнишься: а неужто и Землю зальёт! Стал интересоваться. Листал небесные хроники, а там хрен с перцем что писано: всего-то слов — “и обрушились хляби небесные, и не просыхала столь-ко-то дней твердь земная...”
А мне после очередного взалкания ну никак в это не верилось. Вот и стал я отыскивать щели, да где можно всяческим способом расширять. Правда, не дурак был, — созывал на зрелище ангелов зем-ных ведомств, с каждым, чем мог, расплачивался, квитался. Правдами-неправдами получилось, что уже и сам нагрёб первоматерии на целую твердь.
Только тогда я осознал, что и сам Старшой из того же теста, что и я, создан. Такой же снабженец и жук, только, как видно, посноровистей, пооборотистей — одним словом, ничего никому не обмолвив, в какие-то очередные семь дней создал я и небо, и звёзды, и твердь, и даже особей по своему образцу и подобию.
И завертелась у них, как полагается, история мировая, и по всему получалось, что самое время полить на их шибкие головы хляби небесные. Собрал я на представление, помнится, ангелов, ангелов, ангелов — и все предвкушали, да только сам я, дурак, перед тем, амбре изрядно откушал — и не смекнул, не проведал, что на самом-то деле вытворил. Пооткрывал все пробки, все затычки — и грохнулись хляби, да только не на мою игрушеч-ную Вселенную, а на ту, что Старшой учинил. Жутко грохнулись. В один миг та Вселенная и преставилась — со всеми горами, долами, зверьём и народами, птицами и непевчими паразитами.
Ангелы так и охнули, но Старшой не отреагировал, а только бросил нечто отеческое: дескать, и мы были молодыми, и не такое делали, и не то, что тебе одну, а десятки вселенных угробили, сам-де помнится, угрёб сперва Вселенную своего предшественника — и по-сле этого сам же и дозволение дал ангелам своей же подлой породы. Урекал Вселенную — оставь заместо прошлой новую, чтобы земным ангелам забот не убавилось, а сам получи чин особый — допотопного ангела, и на том не чирикай. Вот я и не чирикаю...”
— А чего же ко мне ты пожаловал?
— Потому как сдаётся мне, мил человек, что и ты в допотопные ангелы метишь, да только того не знаешь, что даже и мне, творцу вашему, никакой выслуги от этого не зачли, а сослали в небесные водоносы, а нынче за окнами дождь, а, стало быть, и я, бог ваш допотопный заёханый, кому-то да и присниться обязан. Кто испугается, кто глаза выполощет водой да забудет, а кто сядет и перепишет большую и мудрую книгу и впишет в неё всего единственную строчку: “Сначала жил на небе допотопный ангел, и нарекли его пращуры Даждьбог”...
сентябрь 2000 г.
СПОВІДЬ ДОПОТОПНОГО ЯНГОЛА, Веле ШтилвелдОт ви кажете — не спиться. Подвійне почуття. Одним не допитись би до бісиків, іншим до янголів.
Із зеленими ж бо найпростіше. Тяпнуть білою гарячкою по маківці і запроторять до гамівної сорочки. Заголосить дружина, заохають сусіди, а далі геп-гоп навприсядки — де слово мовлять, де два добавлять... І пішло-поїхало. Кожну краплю раніше випитого зміряють на аптекарських вагах, а побачивши всі наслідки, і собі за чаркою потягнуться пом'янути раба, алкалоїди всмоктавшого...
Інша справа, коли янголи сняться. Адже не спиться вже котру ніч. Теж, напевно, алкалоїди щось порушили. Спочатку немовби на зелених розраховував — потрусять, полякають, вгамують, а там якось і заспокоять. Аж ні — не спиться письменницькому брату, і сни не йдуть, і в роті ані маківки.
Замість всього цього поперли з неба архиважливі чини: одного несе на землю півста душ упокоїти, другого туди ж — ті ж півста ще раз у ликах новонароджених світові явити; янголи, що поменше, лихим особам у всіляких пробірках хвороби з шухлядки Пандори несуть, а розважливо-відважним у скриньках різнобарвних — медалі; одним словом — кур'єри, кур'єри, кур'єри... Зіштовхуються, збиваються на льоту, пліткують, штукарствують. Забувають, за чим і на Землю послані.
Той п'ятдесят небіжчиків не вхопив, той сотню-іншу недоносків людських в абортаріях скинув, третій колби з болячками на ані в чому не винних осіб вилив, а четвертий — той здуру всі свої нагородні листи слідом за катафалками поскидав. А небіжчикам нащо ті медалі? Сміються, рідко хто ображається. Їм, небіжчикам, в янгольські чини хочеться.
От і йде в переднебессі тихий мордобій. Ось і крутяться у просторі блакитні та білі, сірі та чорні пухирці перед очима тих, кому ще за життя святеє небо відкрито. Бачив я ці баталії: сірі вовтузять синіх, сині вовтузять білих, а білі чорним не спускають свого, та ще й дулями, дулями... Один одному в пику.
Одначе, як тільки до неба справа доходить, тільки у кого вийшло підлетіти повище за інших, тут же ті в однакові небесні мантії та ряси вбираються — і вже дідька лисого зрозумієш, з якого роду-городу, від яких нігтів, і за якою потребою... Коротше, прихопили янгольські чини — і гаразд. І начхати їм вже тепер на тих, що все ще свою сіру, чорну, синю, білу правди доводять. Правди — на те вони і правди, що їх у світі багато.
А щодо янголів — то ніяким земним правдам у них покори немає. Вісники хутко ноги в руки (тобто в крила) і на Землю: для кого з людей за здравіє, а кому і за упокій. За декілька ночей так намозолили очі, що я нарешті вирішив — покуняю. Зморили вони мене.
І от на тобі: після всього побаченого з'явився мені один непутящий — чорт не чорт, ніби як янгол, та вже занадто забобонний. Сів на краєчок сну, ноги звісив, а взуття геть зношене, небесні постоли з онучами штопані-перештопані. Пузце душевне впале, а сам не світиться: від світла небесного один тільки проблиск. А до всього кадик синюшний над усім його єством превалює.
— Янгол? — питаю.
— Допотопний я, — той у відповідь.
— Це чого ж тебе так назвали?
— Головний так вирішив. Його у нас все більше Старим кличуть... А його рішення хто заперечить? Та й я якось змирився. Раніш на Землю нагородні листи тягав. Немовби й нічого собі робота, особливо під час війни. Війна одна, армії дві. По обидві сторони війни глитаї, постачанці, полководці — та ще братія... От для них і тягав, а сам уздрів, що у обозних та тилових і юшка жирніша, і життя веселіше, і на славу їхню жінки увагу звертають. От і збагнув я, що й собі на небі треба б в обозні та тилові податися, особливо після того, як зіштовхнувся з янголом, у якого вибив із рук пробірку з бубонною чумою. Після того зіткнення з'явився на небо весь у ґулях та подряпинах, хотів чум-ним дивачком прикинутися.
От лихо — не вдалося покуролісити: чума до небесної плоті не пристає. Але один з начальницьких помітив моє хитрунство: збагнув, що я ще той янголок, і призначив допотопну баддю вартувати. А це, скажу тобі, таке ж давнє диво, як винна діжка — тільки з усіх боків підтікає. То тайфунами, то ураганами, то штормами. Моя задача, щоб вона цілком відразу на Землю не гепнулась, оскільки нового потопу Старий буцімто не призначав, а навколо тої діжки живність всяка небесна, амбре, профітролі з душ заблудлих, всяка інша їстівність... Блаженство, але нудотне. Так нудно, що часом візьмеш та й ся-деш на пліт небесний і попливеш по хлябі непроллятій, і засумніваєшся: а невже і Землю заллє?! Став цікавитися. Листав небесні хроніки, а там ні гепки не написано, всього й слів:
"...і зринули хлябі небесні,
і не висихала стільки-то днів твердь земна..."
А мені після чергового глиття-пиття ну ніяк у це не вірилося. От і став я відшукувати щілини, та де можна у всілякий спосіб їх розширювати. Щоправда, не дурником був — скликав на це видовище янголів земних відомств, із кожним, чим міг, розраховувався, квитався. Правдами-неправдами вийшло, що вже й сам нагріб першоматерії на цілу твердь.
Тільки тоді я усвідомив, що й сам Старий із того ж тіста, що й я, створений. Такий же постачанець і жук, та, як видно, більш ловкенький, більш спритненький. Одним словом, нічим нікому не обмовившись, в якісь чергові сім днів створив я і небо, й зірки в піднебессі, і твердь, і навіть осіб за своїм зразком і подобою.
І закрутилась у них, як вважається, історія світова, і по всьому виходило, що саме час пролити на їхні шалені голови хлябі небесні. Зібрав я на презентацію, пам'ятається, янголів, янголів, янголів — і всі наперед смакували, та тільки сам я, дурень, перед виставою амбре скуштував чималенько — і не збагнув, не второпав, що насправді скоїв. Повідкривав усі пробки, всі затички — і гепнулись хлябі, та тільки не на мій іграшковий Всесвіт, а на той, що Старий сотворив.
Жахливо зринули. В одну мить той Всесвіт і сконав — з усіма горами, долами, звірами і народами, птаством і неспівочими паразитами. Янголи так і заклякли, але Старий не відреагував, а тільки кинув щось батьківське: мовляв, і ми були молодими, і не таке робили, і не те, що тобі один, а десятки всесвітів вигубили, сам пам'ятаю, загробив спершу Всесвіт свого попередника — і після цього сам же і дозвіл дав янголам своєї ж підлої породи: гепнув Всесвіт — залиш замісць загиблого новий, щоб земним янго-лам турбот не поменшало, а сам отримай чин особливий — допотопного янгола, і на тому не цвірінькай. От я і не цвірінькаю...
— А чого ж до мене прийшов?
— Бо здається мені, миленький, що й ти в допотопні янголи цілиш, та тільки того не знаєш, що навіть і мені, творцю вашому, жодної вислуги від цього не зарахували, а заслали в небесні водоноси. Ниньки ж за вікнами дощ, то, значить, і я, бог ваш допотопний, заїжджений, комусь та й наснитися зобов'язаний. Хто перелякається, хто на очі хлюпне водою та й забуде, а хто сяде і перепише велику і мудру книгу і впише в неї всього єдиний рядок:
"...Спочатку жив у небі допотопний янгол,
і нарекли його пращури Даждьбог"...
Вересень 2000 р.
Комментариев нет:
Отправить комментарий