Веле Штылвелд: Нравственный капитал осени

 

Мы полжизни притворяемся кем-то прежде чем нам начинают верить. Но и это ещё не главное... Главное по жизни уметь расположится свои нравственным капиталом - не замылить его, не загнать в житейский тупик …

И так до каждой новой весны!!! И даже на душевном безводье мы обязаны только обретать душевное половодье! Только обретать новую форму и вечный смысл бытия!

На Фейсбуке я обычно призываю в свои собеседники мир... Ну, во-первых, мне есть самому что сказать, а во-вторых, и мир не дурак... Это так взаимоприятно!..

Я долго искал определение нынешних человеческих душ в Украине...Они словно остекленели… Вот тому яркий пример..

Контишев Юрий: Жесть. У подруги  Олиной дочки умерла в Херсоне мать. Бегают, не знают, кому заплатить, чтобы похоронили... А поехать не могут. Там их в Испании две дочки. А как похоронить свою ма ть, не знают.

Вот ссылка: https://jurba.ks.ua/ Я, конечно, не обольщаюсь, вряд ли эта "Журба" работает сейчас, хотя вдруг? Может, они бы позвонили, попробовали?! Это помощь из зала, Нью-Йорк, кузина моя Виточка...

Контишев Юрий: Все. Вопрос уже решили. Тот, кто обнаружил ее, тот и похоронит. Просто, дочки были  в шоке от предложенной суммы расходов. А наша херсонка, которую мы поселили, похоронила отца и сестру перед отьездом. И подтвердила, что 25 тыщ грн это средняя цена скромных похорон в херсоне. Так что, вечер ушел на утряску этого вопроса. Сейчас сочинил письмо на отказ от автостраховки. Буду искать дешевле.  А мать ихняя не просто умерла. От переохлаждения... А ведь, еще не лютая зима…

Как вам покажется местечко Гоплыкы, в котором все привычно бегут за Геракловы столбы, которые ведут только жителей местечка за всего несколько верст к Звездным вратам всемирного счастья, тогда как все прочие проходят мимо. Но и они ощущают в этих местах вкус и запах луковой похлёбки на сале... А ведь у самых ворот непременно стоит стопка горилки и корочка ржаного хлебушка, на занюхать. Пришлые же считают, что в стопка яд и проходят мило и только один столичный заблуда делает стопке перевертоц и уносится в неведомый другим космос полноценного счастья...

-Эх, и этот не занюхал, - печалятся бывалые старики. - А значит нет ему дороги назад.

Сколько бы ты не сделал на земле благородного, ты  всегда будешь вынужден оставаться на стороне той или иной полуправды. Веле Штылвелд

Мир запутался в веках 

И застрял в них бесконечно, 

Словно тело в кандалах 

Вялой устрицей запечной.

На печальном камильке 

Закипает в крынке чудо, 

Квас на кислом молоке 

По рецепту чудо-юда...

А на печке дрыхнет дед: 

Был удильщик, стал постельный...

Завернулся в рыхлый плед 

У последней богодельни.

Нет, туда он не пойдёт, 

А уткнувшись носом в  печку, 

Песню древнюю споёт 

О волшебной златоречке...

Мир подымет паруса, 

Ну его уже не будет...

Он уйдет на небеса, 

Где себя он не забудет.

Чуть шторма на перегей,

Тут и явится приблудой 

С поднебесных апогей, 

Где и будет  жить покуда...

На серебряных брегах

Отдыхают бригантины,

Арлекины чистят фрак 

Капитана дурачины.

Тот хлебает горький ром 

И естественно вздыхает, 

Жизнь его пошла на слом. 

Он на печке почивает…

В межсезонье девушки с оливковыми волосами приводят себя в порядок. Отныне они блондинки тогда как шарики над их головами в скаймоле во все времена мрачные пустые брюнеты ни рыцари, ни кадеты, ни валет,ы, а просто жулики которые парят над очередной генерации блондинок и каждый из них норовит хоть немножечко пукнуть в эти типы сезонного тщеславия. Пукнул и пошёл и Поднебесье над ними и не Земля под ногами а так просто вырваные клоки волос - что за вопрос, кто здесь старый гундос?! срочно окрашенные во в ни хрена блондинки... полная ж*** огурцов... В паутинке!

Синие и зелёные девушки сидят на кассах промежуточной расы между глюками в полете и злобными  зюками  на пролете.  это вам не кино, а небесное Спортлото.Тут непруха, а там правда в полуха... Профукал молчи… Жуй кирпичи.кирпичную крошку жуй понарошку,...

Виктор Гюго и женские подвязки. Великая Франция любит подвязки: подвязки королей и подвязки мушкетёров, подвязки дам света и полусвета а также женщин сомнительного поведения. А ещё великая Франция обожает своих маститых писателей и складывает о них всяческие были и небылицы. Так уж совпало что Виктория Гюго в разное время я узнал совершенно два диаметрально противоположных полусказочных мифа. Первым из них говорилось о том что молодой писатель и боксёр Виктор Гюго был страшный ревнивцем и мог побить каждого кто смел бы рассмотреть подвязки на щиколотках его невесты, но вместе всем, когда он умер все проститутки Парижа одели траурные чёрные пояса и подвязки поскольку Виктор Гюго как оказалось был самым их любимым клиентом регулярным и деликатным. Когда у меня это связалось в единую литературную массу, я задался вопросом, кем же был великий писатель? И есть припомнилось что французам вообще повезло с писателями... Виктор Гюго был форменным великаном когда как Оноре де Бальзак с сыном чёрной рабыни по другой версии которой мало кто верит но тем не менее насаждаемое в сети он был все тем же Александром Сергеевичем Пушкиным, но в зрелые годы, чему похоже не верят даже создатели этой версии. что же до версии о том что Виктор Гюго мог позволить себе рукоприкладство при любом первом либо даже случайном косом взгляде на его избранницу, то здесь невольно вспоминается еще один драчун на сей раз великий в ту пору советский актёр Александр Кайдановский, который прежде сразу бил морду при первом нездоровом взгляде на его самого, а только затем застраивался с оглядкой на ценность ментальную того или иного соперника.Оттого, как видно, ему и удался Сталкер, одинокий, но гордый, давно набивший рожу своим мелкопакостным современникам.

Отобрать у чудака

Горсть чудачеств

Тяжкий грех.

Кто-то ищет судака,

Кто-то сёмгу

На обед 

Кто-то сам собой

Кальмар 

С ним иным 

Не по нутру 

У кого-то божий дар,

У кого-то жар к утру...

Он всю ночь проспал легко,

Но проснулся весь в поту 

Сон пошел не в комильфо,

Вот и парится в бреду.

Что за невидаль прожгла

Его душу и мослы?

Он вам скажет ...

Только Ша!

Прочим вы о том - ни-ни!

Ни полслова, ни пол сна,

 Да уж что там... Ни хрена!

-

Быть сильной гармонической женщиной в современном мире это уже глубокая жизненна драма... Зачем натрагедия, как и хоррр (ужас!) это крайность. А Жасмин нужна патронажная служба на время армейской каденции. Пробуй. Это твоё материнское право и чуйка Господня...  только не спешите жить.Все ко времени. Будет..храни Вас   Б-г 

Внучатому племени и Нисибу с мамой Ирой  привет!.. На на плюшки я не завистник. Сам сладкоежка. только что видел сон, из серии хоррор. Я поднимаюсь на третий этаж римской инкубулы В отличие от хрущевской пятиэтажки в ней семь эта же ей, стены из римского бетона с вулканической пемзой, впереди меня на два лестничных пролета сталинский шпик в белом плаще с тонким мятым поясом и в серо-коричнево́й твидовой шляпе Вдруг он - этот гребаный филер - резко несётся сверху мне навстречу, и хватает с промежуточной площадки между этажами маленький тяжелый строительный поддон, который летит мне прямо в голову Но не тут-то было...Я ведь не человек, а дух! Вот и прихватываю там же с полу оставшиеся шесть-семь поддонов и запускаю ответно. Ему в голову, но от этого его только плющит, как мультяшку, но затем он растворяется ка́к тут же оказалось в очень старом, но вечно недострое6ом доме Так строят дома в арабской части Кайро Каира.Но вокруг арабы орут, что я дух, шайтан и бегу от меня по узким улочкам их просцаного грязного мира....Таким был сон при пробуждении.Какая уж там Ханука... Только и запомнил, что шырятся-то они просто во мне     Да так, бляха, легко…

Даже у разбитого корыта

Закрывайте позиции быта!

аккумуляторные лампы

и налобные фонари

Получая от пиплов 

поклон до земли...

Кланяйтесь, пилы, эпохе чудес!

Война, не война,

Если в доме прогресс.

Мир вашему дому,

Подстилайте в хлеву солому,

А в доме фонарики,

Как за столом фунфарики...

Дерни по рюмочке с веком,

Будь человеком! Не ломай в жизни дров, дерни и будь здоров!

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина шістнадцята

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина шістнадцята,

Інтернатовці: Витвір Штучного Інтелекту

Не завжди слід поетити на все – суто особисте. Через недосвідченість у сторонній світ можуть вилетіти не тільки думки, а й не перелопачені душевно вчинки та роки. І з боку це виглядатиме просто жахливо. Або навпаки – технічно чисто, але з міцно придушеною душевною ноткою... Окреме зауваження для пропащих еротоманів... Досить сублімацій. Поспішайте займіться, а в Поезію – ні ногою.

Я хочу поділитися з вами своєю улюбленою цитатою від Маріанни Вільямсон: «Наш глибокий страх не в тому, що ми неповноцінні. Наш глибокий страх у тому, що ми боїмося здатися надто сильними. Саме наше світло, а не наша темрява найбільше лякає нас».

Ми запитуємо себе: Хто я такий, щоб бути видатним, чудовим, талановитим і приголомшливим?

А справді, чому б тобі не бути таким! Ти – дитя Боже. Твоє самоприниження не потрібне світові. Немає нічого привабливого в боязкості та затисненості, що змушує всіх навколо теж почуватися невпевнено.

Ми народжені, щоб сяяти, як діти. Ми народжені, щоб виявити славу Божу всередині нас. І це – не тільки у деяких з нас, це – буквально у всіх нас. І коли ми дозволяємо сяяти своєму власному Світлу, ми несвідомо даємо іншим людям можливість робити те саме. Коли ми звільняємося від наших власних страхів, то наша присутність звільняє від страху інших людей.

Досвідчені поети зазвичай прибирають спілки, прийменники, вступні слова. Поезія – лита штука. Хоча, втім, все починається з наслідування. І вже потім тільки слід пошук і розкопки себе. Поета, та й просто – людину шліфує Час. Я взагалі обожнюю в Поезії будь-які подібні перекопування мікросів і макросів нашого спільного всесвіту.

Інший поет пише начебто чисто, але, раптом, у нижньому останньому рядку приглушено тональність. На трохи, і все-таки. Роняється тональність і відбувається скидання. Це – якась духовна недотяжка. Дуже погано, коли поезію перетворюють на якусь плакальницю, в тому - тихо і сумно текстуальний совок, що йде. Сум, та й годі. Вічні душевні та словникові недотяжки. Потім і водив Мойсей 12 Ізраїлевих колін по пустелі сорок років, щоб пройшла природно-історична вибраковка відчайдушних песимістів. Це – вже не поезія, а плач волаючого в пустелі.

Але це вже назавжди не поезія!

Лютий… Холодно. Замерзання. Один давній літприятель, шановний по життю, публікує фотографії західної братії – вуса, бороди, вусища, бороденки... Фіксатори життя, що спостерігають за фрикціями та фракціями, фрустраціями та інкрустаціями... Не питання – самі не живуть або слабо живуть, життя крізь себе проціджуючи крізь винне сусло.

Такий собі – літературний сквож. Такий він нині – письменницький аркан… Замість катання паркових кульок, перебирання кульок під черевною аркою. Ніхто не головний, всі на рівних, майже всі відморожені життям до білі брів. У кого бровушки стрижені, у кого – по-совині – горгулья. Чекати від них прямо зараз цінний продукт – вочевидь, не варто. Вони – у процесі. Але, коли відходитимуть у Лету – як минулі активи будуть архіви. Кожен із них тільки й мріє: покопатися б… Тільки не у своєму, а – у причетному… Ене-бене-ряба – квінтер-принтер-жаба. Відрубати принтера! Читати - і - тільки читати, не шарудучи при перегортанні несамовито!

Були в мене дуже важкі роки, але що характерно – фотографій з них збереглося мало. Чому?.. Знаєте, скільки не кажи – «халва», у роті солодше не стане. Скільки не прикидайся в ті роки я значущим і щасливим – час чітко мітив мене якимось віртуальним ментиком – лузер... Навіть – не невдаха, а – Нещасливця.

І тоді, будь-які фото-пориви виростають у всьому вже помітну змазаність і – навіть – біль. Від напруження здаватися. А якщо навіть цього напруження не існує... Одним словом, кожному вибирати смугу власної фотонепрезентабельності, або, зчепивши зуби, триматися.

Особисто я, в ті страшні роки, триматися зовні не вмів... Не вийшло, не вийшло... Ось чому, в моєму світі, єдиний провідник і цілитель - Жінка, яка не тільки не зрадила, витягла в життя після прямого уколу серце майже похоронною командою...

Отже, щасливі зовні фотографії – це величезна праця за – так і не пройдене – вчора, опущене до часу певне психологічне підзаборонне небуття.

А ось фотографам треба навчитися щадити натуру, оберігати її, не допускати явних розривів шаблонів із раніше побаченим і – вже у фотографіях – відтвореним. Це – не міжпрочиця, а якась мила наука тим, від кого безпосередньо залежать наші лики та образи... Якось ось так, чи що...

Жаль тільки, що не залишилося жодної нашої спільної з Дрібним фотографії без взуття, де ми інтернатівські пацани-семикласники змушені були бавити наш час у порожній санітарній зоні, де тільки ми були приречені мимоволі підглядати за нашими розбитими молодими училками, які відчайдушно займалися сексом з найнедбайливішими сиротами-восьмикласниками, та виходило це вони дуже спортивно. Адже всі ідеали вміло і міцно ховалися під ковдрою, а на поверхні в тілесному брасі раз у раз миготіли лише оголені руки відчайдушно пустотливих плавців і плавчих, від яких ми навіть не були в шоці... Це просто знімало напругу повсюдної казенщини і ніким не засуджувалося і не засуджувалося. обговорювалося… Все це нагадувало якийсь особливий інтернатовський брас-заплив у певному несистемної правді тих, хто хоч так намагався вирватися із загальної гулажной зони… До речі. Саме звідти й прийшов наш порятунок. Саме та милі позасистемні блудниці відшукали для нас із дрібним і клубки різнокольорової вовни, та й довжелезні заколоті на шматочки пральних гумок спиці. І гачки вкрадені в класі по домоводству, і з усього цього першоматеріалу нам обом були пов'язані дуже щільні та досить високі теплі гольфи, які легко входили як у кеди Дрібного, так і мої ідіотські балетки. От коли нас такими побачили прийшли представники-інструктори з районного райкому партії, тут уже воістину, нічого не можна було більше таїти. Відразу ж звільнили алкоголічку-кастеляншу, а нам негайно видали якісь ще трофейні черевики часів Корейської війни. І хоча в ту пору в Європі і світі всю буйствовала найсправжніша Холодна війна, ми з Мелким вижили, а з молодими сексопілками встановили якийсь особливий духовний зв'язок, яким нинішнім пацанам не зрозуміти, якщо тільки у них не були надрозкутих старших сестер ...

Між духовним провідником та суб'єктом зазвичай виступають посередники.

Ось і сьогодні... дівчинка на передньому плані – це душа.

У посередниках – у центрі піщаних (морських, океанічних) дюн – стародавня світловолоса стара Севілла. На тому березі шляху такий самий, як Сівілла, старець – духовний учитель.

Фізично – він зріліший і витриваліший. Старість його не давить. Він – в очікуванні відкритися... ти тільки пустелю, душенько, перейди та не замарайся... У принципі, пустеля безмежна і на перехід можуть піти роки... цілі генерації життів багатьох земних поколінь, які на собі будуть проносити безсмертну душу... хто як зуміє... І цей шлях древні назвуть Сансарою...

Фізично – він більш зрілий і витривалий. Старість його не давить. земних поколінь, які на собі проноситимуть безсмертну душу... хто як зуміє... І цей Шлях древні назвуть Сансарою...

Я лежав у теплій ванні і вдивлявся в запотіле настінне дзеркало. Бачення виявилося не відразу. ... Вона прагнула перетворитися на оленя, але - щось у ній недотягувало ... У результаті трансформація відбулася в бік мультяшного двомірного крокодила. І - тільки потім - на дальньому горизонті встав високий худорлявий старець. над дюнами вітри. голови злісних Горгон і вже навіть не в'южились, а тільки сичали...

- Звертай увагу, але йди.

Не завжди слід поетити на все – суто особисте. Через недосвідченість у сторонній світ можуть вилетіти не тільки думки, а й не перелопачені душевно вчинки та роки. І з боку це виглядатиме просто жахливо. Або навпаки – технічно чисто, але з міцно придушеною душевною ноткою... Окреме зауваження для пропащих еротоманів... Досить сублімацій. Поспішайте займіться, а в Поезію – ні ногою.

Я хочу поділитися з вами своєю улюбленою цитатою від Маріанни Вільямсон: «Наш глибокий страх не в тому, що ми неповноцінні. Наш глибокий страх у тому, що ми боїмося здатися надто сильними. Саме наше світло, а не наша темрява найбільше лякає нас».

Ми запитуємо себе: Хто я такий, щоб бути видатним, чудовим, талановитим і приголомшливим?

А справді, чому б тобі не бути таким! Ти – дитя Боже. Твоє самоприниження не потрібне світові. Немає нічого привабливого в боязкості та затисненості, що змушує всіх навколо теж почуватися невпевнено.

Ми народжені, щоб сяяти, як діти. Ми народжені, щоб виявити славу Божу всередині нас. І це – не тільки у деяких з нас, це – буквально у всіх нас. І коли ми дозволяємо сяяти своєму власному Світлу, ми несвідомо даємо іншим людям можливість робити те саме. Коли ми звільняємося від наших власних страхів, то наша присутність звільняє від страху інших людей.

Досвідчені поети зазвичай прибирають спілки, прийменники, вступні слова. Поезія – лита штука. Хоча, втім, все починається з наслідування. І вже потім тільки слід пошук і розкопки себе. Поета, та й просто – людину шліфує Час. Я взагалі обожнюю в Поезії будь-які подібні перекопування мікросів і макросів нашого спільного всесвіту.

Інший поет пише начебто чисто, але, раптом, у нижньому останньому рядку приглушено тональність. На трохи, і все-таки. Роняється тональність і відбувається скидання. Це – якась духовна недотяжка. Дуже погано, коли поезію перетворюють на якусь плакальницю, в тому - тихо і сумно текстуальний совок, що йде. Сум, та й годі. Вічні душевні та словникові недотяжки. Потім і водив Мойсей 12 Ізраїлевих колін по пустелі сорок років, щоб пройшла природно-історична вибраковка відчайдушних песимістів. Це – вже не поезія, а плач волаючого в пустелі.

Але це вже назавжди не поезія!

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина п’ятнадцята

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина п’ятнадцята,

Інтернатовці: Витвір Штучного Інтелекту

У той час увесь світ був пронизаний чудернацькими крученими венеціанськими стільцями з горіхового дерева і світло-коричневими сидушками, на яких ще сиділи прості київські, чернігівські та львівські поети. Дуже різні, дуже етнічно відокремлені, але в ту пору ще дуже рідні… На таких же стільцях у Празі сидів Йосип Швейк і ми з ним пили тут, там у нашій спільній Європі за доброю пінтою пельзенського пива, та ще й на тих же кручених. венеціанських стільцях в італійському Ріміні нам подавали гіркий гарячий мигдальний шоколад. Мадам, ви туди не заходили?

Схуднене взуття як пробуджена пам'ять. Паперово-текстильні шкарпетки чомусь пухкого кольору. Дивно, як совок любив, ні, просто любив пухкі забарвлення. Щоправда, їх ненавидів Дрібний, який по дрібницях навчився між уроками та самопідготовкою залітати до місцевого універмагу і ходити там між надбавками з перекошеними продавщицями, які підозрювали у Дрібному великому районному шлопері.

- Він точно що-небудь умикне - на нього явно не настаєш навіть найпильніших співробітниць? ВОХРівців би наслати на такого архара.

- Ось тільки не треба мене лякати, а тим більше всіляко залякувати і третювати. І так дивитися по-сирітськи. Навіть якщо я сирота, - тут уже сам дрібний шморгав своїм гостреньким носом. І з пафосом продовжував...

- Я до вас між іншим просто зайшов за людськими шкарпетками.

- А ти хоч знаєш, скільки коштують людські шкарпетки?

– За пару – від сімдесяти п'яти копійок до рубля п'ятдесят. Але мені б нейлонові.

- Так вони ж ідуть уже по п'ятірці, та ще й приплатити доведеться поза касою - укачливо говорили гнучкі тітоньки-продавці.

- І скільки треба заплатити, щоби взяти?

- Не менше ніж п'ять рублів. Ну, хіба що тобі виключно по-сирітськи чотири п'ятдесят. До речі, всі вони в малюнках з розлученнями: і сірі, і коричневі, і зелені.

- Мені б зелені, і щоб вони були в смужку з рубчиком, а не з відбитками заморожі заморожі.

- А ти, клієнте, хоч і губошлеп, але далеко не дурень. Але таки шкарпетки йдуть за шість карбованців.

Дрібний театрально почухав свою потилицю з клоччям свого блідо-рудого і давно не митого волосся.

- Поступіться за п'ять...

-Тільки за п'ять п'ятдесят, зате з інструкцією ...

- Добре, - несподівано відразу раптово погоджувався Дрібний, і, отримавши загорнуті в синій паперовий пакетик шкарпетки, обережно уточнював:

– А яка до них буде інструкція?

- Ну, по-перше, не курити в них ніколи, і вже точно не струшувати на них попіл від сигарет, а то шкарпетки відразу оплавляться і їм буде кирдик. А також не можна їх ні прасувати, ні навіть сушити на гарячій кімнатній батареї.

- А тоді як же їх просушити?

- Як, прямо в ліжку під час сну, під матрацом, але не на? залізній сітці, а між простирадлом і матрацом, інакше на них виступить іржа.

- Дякую, замітано.

І Дрібний тут же натягував шкарпетки на вже взуті раніше прості інтернетівські говнохи.

- Не шкарпетки, а просто клас, - ще довго цокав він про себе Дрібний у вже такому ж сірому кашні придбаному відразу. Щоправда, про кепочку-п'ятиклінку в пору шкет навіть міцно прифасонений моднявий шкет на той час ще й не мріяв. Це було б шикарно, але вкрай необачно. Тут же б його заміли ті ж менти в ту ж дитячу кімнату за один зовнішній вигляд, що тільки викликає… Піндоси, а не люди… Лягаві…

У кармі залишалося ще тридцять копійок. На них шкет прикупив сто грам цукеркових солодких «рачків», а ще – через місцевого пройдисвіту – пачку цигарок “Прима”. Пройдисвіт брав за пачку двадцять копійок, а найдешевші сигарети коштували чотирнадцять. Це й давало пройдисвіту харчовий розгін на свіжі півбатону, а Дрібний розживався переможно куривом, і повертався до інтернату вже до вечірньої сапідготовки.

З тих пір нейлонові шкарпетки і тоненькі ніжки Дрібного були нерозривні до тих пір, поки цікавий Шкіда не виявив на підвіконні за ліжком Дрібного звичайнісінькі сірники в непомітній коробці, і тут же за звичкою через бічну терку не став їх лихо метати, прямо від спич . Щоправда, на вулиці… Тут весь трюк полягав у тому, щоб виставити черговий сірник під гострим кутом до передбачуваної ламкості землі чи спини суб'єкта. Цього разу випадковим суб'єктом виявився Дрібний у його миттєво опламененому правому носінні. У Дрібного одразу від образи і обурення ледь не дзьобом відкрився його по-пташиному сухий рот, і він сердито каркнув:

- Ну, ти потрапив, Шкіда, ну ти потрапив, - злісно видихнув він, як тільки палаючий сірник просто потрапив йому в злощасний правий шкарпетку, від чого той зашипів, скуксився і оплавився майже до місячного кратера. Благо, що по нейлонових шкарпетках у дбайливого Дрібного були прості не фраєрські шкарпетки... Тим не менш Дрібний відчайдушно завив і зі швидкістю бембі-носорога помчав за дрібно шкодливим Шкідою, що спантеличив на одну мить, з страшним вереском північноамериканського бойового ін.

- Уб'ю!

За цей час злощасна шкарпетка таки встигла вплавитися в шкіру його майже жаб'ячої стегна в районі носового підйому. І незабаром жаліслива Надія Філіпівна, обробивши і змастивши обпалене на нозі місце, відправила Дрібного в санітарний блок на обкладинку, попереджувально відібравши у Дрібного півтора сірих нейлонових шкарпетках, як не покладених Кольке за віком, за що вже Дрібний узяв Шкіду на рахунок. Шкідиної Тойбочці, яка подарувала тому пошиті в цеху із залишків штучного хутра рукавиці, якими Дрібний чомусь ще кілька років дорожив. Ось і зрозумій цих Дрібних…

А тим паче різних земних поетів, які раптом після цього заіскрилися в Шкидиному житті... А що в ті часи відчував, Дрібний мені й досі не відомо.

Ось хіба тільки один рядок молодої поетеси: "Все життя вмістилося в один альбом". Як на мене – в одному альбомі. Але життя – завтовшки один альбом. А критики – обивателі потім відкривають цей альбом та оцінюють… Життя… літературу… поезію…

На мою думку, хороша літературна критика має бути об'єктивною, безвідносною та чесною. Адже, на смак і на колір… І з цим треба бути дуже обережним, тобто – до кожного слід ставитися дбайливо, але залишатися собою, на своїх етичних та естетичних позиціях. Тож – давайте прокидатися, Люди! Поезія має нести етичну навантаження. Людина зобов'язана рано чи пізно обшивати себе кумулятивною бронею етики. Рано чи пізно вона буде з роками у кожного. А мені вже сьогодні потрібні ті, у кого ця броня вже наросла. З ними тільки можна щось змінювати. А в крикуни – я вже за віком запізнився. Тож розмовлятиму з поетами без надриву.

Аврора Дюдеван (Жорж Санд) була неповторною письменницею і великою жінкою. Її слова: "Я займаюся літературою, як інші займаються садівництвом" - це єдине, що можна було б повторити, говорячи про себе кожному земному поетові.

Але в моді, як і раніше, – недоглянуті, не пострижені вірші, вірші немов комами, напіврядками: напівмаркими, напівнедосконалими. Експериментальна поезія з її вічними трюїзмами, неологізмами та інше, в принципі, це теж непогано. Але, іноді, це – важковарна для читача звукорядна словомаса і про це забувати все ж таки не слід. Я – рутинний старий, хоча ці західні віяння, ці неологізми, іноді мене розбурхують і я розумію, що якщо ці слова будуть інформаційно значущі – їх читатимуть. Ледве вітряно, але не так, щоб однією лівою п'ятою і навіть - трішки з ритм-н-блюзом ... і - потягне.

У молодих поетів часто виникає так званий чорно-білий світлотіньовий театр Слова. Потім поет починає напрацьовувати власні естетичні міфологеми, маю, наприклад, – Атлантиди, Трої, каїнів, каїнідів.

Потім, у цю власну естетику намагається пробитися якась оцінна шкала Інших, тих, хто за часів постмодернізму забуває одвічне прикордонне Правило – де закінчується твоя свобода, твій світ, там у мене в душі визріває мій світ, моя оцінна шкала. Тим небезпечний постмодернізм. Він, начебто, наполяг на власній божевільні. Піднести його іншим - майже марно, якщо читачі не пропускають моє поетичне сприйняття через власні фібри душі.

Потім настає найбільше це театр Поета. Поет ніби відступається від себе, заради публіки, але й публіка приходить у душу, до бібліотеки, у зал для того, щоб зрозуміти і прийняти поетичну версію світу того чи іншого Творця. А, як теоретик, я понад два десятки років викладаю свою доморощену естетику. Іноді з цих зусиль колись виростали Поети.

У самого мене й досі поезія трохи експериментальна. Те, що запропоновано в ній, швидше за театр абсурду, в якому всі ми граємо ролі. Це маленький театральний ролик про трансформацію Душ Людських, без Боязні, що подумають про те – погані чи дещо неспіввісні – і тому – вічно нестерпні, але – таки – добрі Люди.

Цей ритм тексту в Інтернеті вивірено! Банально, мило та вічно. Траплялося до гикавки закохуватися в Інтернет-сторінки, проходячи повз їхніх господарів у повсякденній реальності. Ось вона, веселуха – сьогодні над авторами панує Інтернет. І немає в ньому ні премій тобі, ні захоплень.

Трохи змащена поетична палітра непорівнянними словосполученнями породжує несподіванку. Це ж стосується і «шлягер-пісень» з текстуальним пересмикуванням рядків та інтонацій. Є в них щемна одвічна вторинність від того, що інший Творець не бажає вийти на авансцену свого часу і займає позицію якогось фігурного невтручання. Таке собі фуете в темному куточку простору духовного. У тому вона і вторинність - у не натрудженому вічному вмерзлі.

А чи треба завжди знаходити час на вихід із кокона? – Ні. Але треба завжди вміти знайти родзинку в собі. Розкритися остаточно, а чи не залишатися бутоном. Наприклад, неприпустимо багато словесних навантажень при майже агресивному контексті та/або за загальної мінорності тексту. А то ще раптом є світові пісні: великий крокодил, маленький крокодил, зірочка, блатний квадрат. Так не можна, як під гітару, бряжчати словами.

Адже, здавалося б, трохи прискорити темп, виправити ритм і вийде дуже по життю попутна пісня. Або – ось що ще. Трапляється дуже неприродно великий перепад настроїв. Майже шквал. Це насторожує, але – зрештою – розчаровує таким, що не відбувся, не щирим, не святим, чи не притягнутим за вуха.

Юрий Контишев:От Малевича до Макаревича, авторская песня

Юрий Контишев:От Малевича до Макаревича, авторская песня

От Малевича - чёрный квадрат, 

С Макаревича – синяя птица,

Петров-Водкин купает коня      

Почему-то - под красной водицей.

Тут, как водится, все при делах.  

У Дюма Ришелье суетится,

Благороден крутой Кадиллак, - 

Задарма лишь пошляк веселится.

Шапокляк с Чебурашкой строга,

В крокодильих слезах захлебнуться б.

Всё  - ништяк, не гони порожняк! – 

Говорил тот, кто хочет вернуться.

Разразится всемирный скандал, 

Если с янеком горе случится. 

Нас российский  распутин достал. 

Всем знакомы конторские лица.

А в степи под Херсоном туман.

Так легко в трёх вербах заблудиться.

Утопился Махно-атаман. 

И Шойгу не успел похмелиться.

От Малевича - чёрный квадрат, 

С Макаревича – синяя птица,

Свято верю, что Понтий Пилат 

От Христа не сумел откреститься.

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина чотирнадцята

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина чотирнадцята,

Інтернатовці: Витвір Штучного Інтелекту

А от про косметику й не могло бути й мови. За косметикою розпалений Наум зазвичай відправляв свою примхливу дочку на фронт до маршала Жукова, від якого колись сам він заслужив подяку. Але, мабуть, такої подяки Ідочка так і не заслужила, і тому купувала її на гроші від сніданків: то циганську помаду, то таку ж недорогу іранську пудру від місцевих київських іранців, чия колонія утворилася в місті ще з часів найвищого визволення російського царя Миколи Другого, який, таким чином, рятував у Києві давніх заострійців… Але ті, мабуть, ніколи не обробляли землі, і тому в радянські колгоспи не рвалися, а просто майже безпричинно ошивалися на міських вулицях і в сумнівних провулках ворожками, шевцями, кулачними. бійцями та цирковими атлетами. Щодо косметики, то робили вони - астрійці - її з рук, чому баба Єва і дід Наум регулярно відмивали Ідочку від подібного страшного макіяжу до рожевощокої мордочки. І тоді дід Наум тут же йшов мочити черговий вафельний рушник.

- Застреліться, - неодмінно дзвінко з часом звучало на всю Червоноармійську, і життя тривало...

Ще одним учасником нашого київського єврейського кагалу була моя єврейська прабабка Естер-Фіра-Есфір... Чому Фіра? Тому що Фіра – це Естер, а Естер – це і є цариця Есфер вона ж Естер, вона ж єврейська Василиса Премудра. Вступні обов'язкові, інакше народи так і її підуть один одного і залишаться один від одного в тихому здивуванні. Цариця

Цариця Естер врятувала єврейський народ у пору, коли злісний царедворець Аман послав до кожного єврейського дому погромників. І тоді цариця Естер упросила царського чоловіка – на один лише день – дозволити євреям взяти до рук зброю та вбивати ворогів на порозі свого дому.

Тепер Книгу Естер читають на початку кожного Нового єврейського року, а з усієї цієї історії походить народне свято Пурим.

Якось, за часів Леоніда Макаровича Кравчука, мої шкільні приятелі – росіяни та українці підігнали до мого дому таксі і повезли мене та мою – нині покійну – матір у Бабин Яр. Там стояли – президент Кравчук та великий єврейський актор СРСР Інокентій Смоктуновський, який на той час уже вмирав від ще військового туберкульозу. Так я побачив у єдиному пішому строю українського Політика і світового Актора...

Вони обоє привіталися з моєю матір'ю... Це був 1991 рік... Усі йшли сходами... Смоктуновський – у сірому кашеміровому костюмі з червоною хусткою у нагрудній кишені. Коли він кашляв у свою червону хустку, то відхаркував у неї кров'ю... Бабин Яр і досі відхаркує кров... українців... Оскільки вони ще не до кінця усвідомили скоєне... Але в ті хвилини мені здавалося, що міжетнічний світ у країні, незважаючи на вкрай чорносотенні майдани, неодмінно рушить з місця... Але, на жаль, цього не сталося.

Що тихо обурило вже 2020 року? Жодне провладне ЗМІ всю першу половину дня не промовило жодного слова про жертви Бабиного Яру. Чекали на явища президента, а в цей час у 1941 році з 10 години ранку вже точилися масові розстріли! Ви розумієте цинізм подібної спотвореної пам'яті? Є речі, які мають і в нові часи залишатися надсистемними.

У нашому непростому світі просто не можна бути манкуртом, хоч би хто ти був...Так що виростаєте в собі Президента і разом із ним ідіть на жалобне поклоніння...

І тепер, я чекаю... відплати! Ті, хто прирік мене на це, даремно сподіваються, що я почну діяти, протидіючи їм. Чи не дочекаються. Сама система має чеку. Висмикни її, і вона впаде. Пошуком цієї воістину дієвої, але страшної системи чеки зайняті багато, а її не шукаю. Вона в мене в руках.

А хочеться, бляха, писати теплі світлі казки. Адже справжніх казкарів на Землі так небагато. І для цього не потрібний жодний грант. А що – до чеки… То вона, як то кажуть, рук не тисне. До часу не випущу... Адже я сам по собі. Але з чекою від системи у руках. Ось так!.. Чому не чую гомеричний регіт, сардонічний окрис чи – хоч би – рідкі оплески. Так, я геніальний, але жити треба... От і існую... де-факто... Хто я? – Український народ!

Моя прабабуся Естер 1918 року танцювала на київській «жабі» – історичному танцполі дансінг-вальс із молодим німецьким офіцером Куртом. У ту пору вони - ледь не одружилися ... А ще в житті Фіри були: і законний небах-чоловік, що рано пішов з уже призабутим мною ім'ям Йосип Вонс, і другий громадянський чоловік Семен Паліновський, який так і не встиг розписатися з Фірою до війни . А Сталін наказав вивозити в евакуацію тільки сталінських євреїв... І Паліновський залишився в Києві.

Хто ж вони – ці сталінські євреї? – Сім'ї військовослужбовців та співробітників органів. Палиновського не вивезли. Були у Фіри Естер і двоюрідні сестри – кузини, і троюрідні – мішпуха – з чоловіками та дочками... Рід був рецесивний, суцільно жіночий... Про мир молив! Після множинних погромів та Громадянської війни.

Робота Валерія Галайка, присвячена пам'яті Голокосту жахає – палають у просторі і опадають маленькі зірки Сіону на тлі всепоглинаючої кривавої свастики, що горить… Авторська назва цієї роботи – Тіні Бабиного Яру... Дивно і страшно... Яр – ні!.. Тема невигідна... Ні тобі – козаків чубатих, ні – від+аманів гучних... Проте, у Бабиному Яру розстріляно і прекрасну українську поетесу Олену Телігу…

У Бабиному Яру загинуло тридцять чотири представники моєї численної єврейської мішпухи. Одного пам'ятає весь єврейський Київ. Він був викладачем за класом скрипки у Київській консерваторії. Коли колони приречених вели до Бабиного Яру, він раптом на скрипці заграв Бартока, а потім Мендельсона. Ні, він не грав фрейлакс чи «сім сорок». Він був майже музичним академіком. У нього була дружина - кузина Фіри (Естер) і три красуні дочки, яких поділили - і ша! - не знущалися - німцям не дозволялося публічної близькості з єврейками - а багато знімалися - в есесовських формах на тлі дивовижних жіночих тіл представниць найдавнішої земної нації... А потім їх розстріляли.

Готоню, насамперед – накарай пологами сателітів фашистів, усіх тих конвоїрів з українців за те, що саме вони вміли зачепити за живе. Я десятиліттями збирав свідчення очевидців. Це не були представники дивізії СС Галичина та Настингаль (Соловійко), а такі собі колишні червоноармійські українці з Київщини, Житомирщини, Полтавщини, Чернігівщини, які зламалися у Житомирському концтаборі для військовополонених... Ось чому сьогодні я не пішов у Бабин Яр... Я залишився вдома просто журитися…

Після вірменського етноциду 1915-го року багато вірменських людей похилого віку знову стали батьками, щоб заповнити вірменську популяцію. Їх благословляли православні вірменські патріархи та священики. Після єврейського Голокосту у синагогах дозволили шлюби між двоюрідними родичами. Мої бабуся Хана та дід Наум були двоюрідними братом та сестрою. Вони вивезли свою дочку Аду до США. Сьогодні в Чикаго підростають вже її онуки – хлопчик і дівчинка з подвійними, як заведено у західних країнах – за різних релігій батьків – іменами: Джон Патрік та Кетрін Марія. Шлюб фіксували ірландський священик та іудейський рабин. Ми тут, в Україні, дуже далекі від подібної цивілізованості, і тому побутовий антисемітизм у крові у безрідних верств населення просто зашкалює...

29 вересня 2020 року при відкритті стел у Бабиному яру співала українська дівчинка на єврейській могилі розміром більш ніж 100000 невинно убієнних євреїв! Мене підірвало! Мала співати єврейська дитина! Найбільш охороняється в єврейському будинку – хлопчик! А дівчинка своє ще заспіває, але – не сьогодні! Готоню, але чому я мав рацію трохи більше ніж через два роки?

Це блюзнірсько! Світ, чуєш? – Вони ж не покаялися! У мене грудка у горлі з 1966 року, коли мене, дванадцятирічного єврейського пацана, всю ніч катували українські хлопчаки! Світ, чуєш?! Вони не покаялися!

Судний день, коли Гашем мав вирішувати долі грішників, по-своєму жорстко перекреслив німецький фашизм. Потім у Києві їх вішали – есесманів – на майдані. Поставили поперек площі 11 півтора й на кожній встановили по шибениці. Трупи довго не прибирали. Їх обголодували ворони і про те мені розповідали кияни старшого покоління... Про тих, хто на боці гітлерівців вів облік розстріляних у Бабиному яру євреїв, мені стало відомо 1976 року, коли заступник міністра ЦСУ став поліцаєм з фашистської Київської думи, який лише враховував розстріляних…

На жаль, процес національної дефашизації у західних землях так і не пройшов. Я чув їх на майданах... Я розумів, що саме про це скажу я – український неформальний, але відомий у світі письменник Веле Штилвелд... Український російськомовний автор десятиліттями пише на... єврейські теми... Так сьогодні охрестили мене "свої", і "чужі"... Адже саме сьогодні всім разом нам треба щось міняти.

Чимало нинішніх рабинів – навіть не вихідці з України. Багато львівських профашистських лідерів не мають української громадянськості. А між ними – пам'ять назавжди вщухлого кривавого Бабиного Яру.

Багато чого я українцям ніколи не пробачу. Але ось – діти наші та онуки мають реально на собі, на своїх долях рано чи пізно відчути акт міжетнічного примирення. А поки що сьогодні я за стійку культурну сегрегацію, бо єврейська культура в Україні неодмінно і незалежно має розвиватися.

І – незважаючи на те, що подумає той чи інший етноукраїнський чиновник від нинішньої недокультури. Бо сьогодні, ще не день примирення...

P.S. Так сталося, що останні репетиції наших поетичних листопадових циклів ми репетирували у старовинній київській квартирі на Урицького. Ішли б усі зайві націоналісти до біса. Адже у них не лади з культурою, особливо з крученими венеціанськими стільцями, такими як у кафе біля пам'ятника Швейку у Львові. Венеціанські стільці тут і там... Чудернацько литі у Києві та у Львові. А ще смерть доглядачки Київського Будинку актора Катерини, яка й через роки у нас точно впізнавала б поетом. 

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина тринадцята

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина тринадцята,

Інтернатовці: Витвір Штучного Інтелекту

В українського, за нинішніми мірками, поета і публіциста Сергія Чиркова є – і про мене – один особливий неприємний рядок: "долаючи опір, який язик завжди чинити чужинці"… Дивіться, скільки одразу протиріч. Мене з дитинства спокушали українською мовою, вибиваючи з мене мої настільки ж давні, і для мене – куди як значніші – єврейські коди... Земля ж у нас одна – на всіх, на все і про все, і поетити, і писати, і любити її ми прийшли разом, одночасно…

Але... Я б ніколи не жив у сторожці двірника, хоч там і стояла мітла, якою орудував найперше сам Платонов... Мій світ – камерніший, більш відсторонений, але – ще як – перетинається з українцями. І ось, серед простих роботяг, частіше почуєш за чаркою недорогого кишенькового, що мову не вбувати в бошки нового покоління треба, а плекати...

З самого ранку написав мені мій старий армійський товариш, з яким ми дружимо ось уже п'яте десятиліття:

“Доброго ранку. Я також вважаю, що інтернат був утиском мого права на інший розвиток, на інше дитинство, хоча сестра вважала, що це була привілейована школа. Але це постфактум. Пізніше. А відразу після восьмого класу я пішов до технікуму, а вона до шостого класу залізничної школи і поставила мамі питання, навіщо ти віддала на інтернат. Мама образилася і заборонила надалі порушувати цю тему. А я вважав себе через інтернат дещо ущербним і все життя затиснутим, Незважаючи на те, що був і начальником, і директором, і завжди при грошах. Але це було всупереч. З використанням будь-якої можливості заробити гроші, завдяки службовому становищу. Але я багато вчився, недоїдав, працював на двох роботах спочатку, доки не став начальником. І як говорив Жванецький, скільки в держави не кради, а своєї все одно не повернеш. І ось я без нерухомості і за кордоном цієї держави та у величезних боргах за кредитом. Хоч і живу в достатку, але... Безцільно. Хоча коли на старості років я опинився без батьківщини, отримав ті ж проблеми перекошеної соціалки для старих. Ось і зараз треба бігати по конторах, щоб відбити рахунок за вивіз сміття на соціальну службу. Одні й ті самі проблеми – кожні півроку, а то й частіше. Сміттєвий бак мені насильно всунули, сказавши при цьому, і що витрати на його утримання платитиме соцслужба. А він мною не використовується взагалі, хоча рахунки шлють уже тільки мені, щоб я бігав та переоформлював на соціальну службу. Дурдом. А от не знай я елементарної німецької мови, завив би..."

Мало хто досліджує природу радянських інтернатів шістдесятих-сімдесятих років минулого століття, адже для цього, звичайно, існує така наукова дисципліна як теорія педагогіки. Але я вам скажу чисто за своїми відчуттями для тих, хто вже почав читати мій твір «Збоку припіку» і хто вже зіткнувся з тим, що відразу після смерті Сталіна виник період, коли почали закриватися притюремні школи-інтернати для дітей інакодумців та ворогів народу.

Тут вся справа в тому, що за роки «сталінізму» ці інтернати сформували цілий підкаст «сталінських» педагогів, усіляких Макаренко, які були здатні працювати з «матрицями»-дітьми, з яких з народження ліпили відбитки радянських рабів, і яким про іншу модель демократичного людства ніхто правду не говорив, як і про те, що було створено у ХХ столітті в галузі виховання радянського людини. Все це виховання було спрямоване на репродукцію людини особливої ??радянської породи, чому сприяли раболіпно послужливі тоталітарній системі мішурно-дрібні сталінські педагоги, які залишилися такими і після смерті вождя.

Всі ці послідовники Макаренка воістину були рушниками простих людських доль. Тому що вони й затрималися в радянській педагогіці ще років десь на двадцять і стали стариками розумів потенційних духовних титанів старими таранами з утилізації людських душ.

Тобто тут головним було те, що жодне подійне шоу в пори політичної відлиги не мало чітких контурів закінчення вчорашніх тенденцій, і тому і совок сьогодні все ще живий. І тільки не парте мені мізки про нинішній страгл між мовою та мовою, бо і на мові, і на мові завжди знайдуться свої власні карапутини чи Володимири Яворівські…

Але зараз йдеться не про них, а про той штат педагогів, які років двадцять п'ять скрупульозно тиранили українське суспільство, українську школу та український соціум.

Тоді, коли були ВНЗ, це вони підготували модель перехідного українського людства, в якій допускалися всі минулі підлості совка, які нам доводиться розхльобувати досі. Тому сьогодні існую не тільки я зі своїм баченням світу, відмінним від вузьконаціонального… А й усі ми, що пройшли через ці прокляті жорна часу, маємо і свої світи, і свої страждання, і свої трагедії, і своє бачення того, як це уникнути завтра. І якщо навіть усім нам позакривають роти і не дадуть сказати нашої гіркої правди і висловити наш неймовірний біль, то ми отримаємо нове покоління виродків - юродивих і виродків...

Що робило радянські інтеринати в обласних та республіканських містах совка подібністю до закритих зон, так це вбудовані в структуру інтернатівських містечок окремого корпусу, будівлі, флігельків для пед- та техперсоналу: співробітників важливих та дефіцитних сервісних спеціальностей, що складалися з внутрішніх службових кубрик та квартир. Іноді навіть молоді фахівці могли претендувати лише на такі кубрики, але не квартири. Хоча й ті, й інші виходили на спільні гучні коридори, як у всіх подібних сталінських гуртожитках.

Від "роботяжної" гуртожитку дані службові приміщення відрізняли тільки їх особливі правила, що привносили в загальну манірність і навіть улесливість в ці часто напівбаракові приміщення, нехай навіть часом і з цегляними стінами. Саме в подібних гуртожитках і жили насамперед німецькі кап+о та наглядачі численних концентраційних таборів смерті, тільки з тією різницею, що навіть тоді ці сервісні містечка відокремлювалися від загальної зони інтернування нещасних і будувались трохи віддалік від бараків приречених на смерть в'язнів тоді як совок не дозволяв. цього навіть для своїх відданих сатрапів та наглядачів, не залишаючи нікому із слуг системи навіть дрібних життєвих дрібних на хоч якусь облаштованість, що робило цих системних спеців навіть поза робочим часом такими ж в'язнями великого ГУЛАГу, за що всі ці педагоги та інші цінні фахівці були геть-чисто глухі до інтернатівських дітей у свій хоч якийсь не робочий час.

Вражала і позиція матусь мимовільних інтернатівських в'язнів хоча б у галузі тих самих речових атестатів. Адже в інтернаті на кожного вихованця було заведено особливу речову картку, де відзначалися всі видані кожному з них і шкарпетки, і панчохи, і дівочі нічнушки, і мальчукові бязьові кальсони, і колючі унісекс вігоневі пуловери, і картаті всесезонні сорочки в зелену та бордову.

Але особливою піснею було сезонне взуття, особливо для старшошкольників і старшешкольшиц, яке регулярно і багато розкрадали. Адже взуття тоді не діставало багатьом. Я напередодні написання цього тексту подивився на Фейсбуці маловідомий історичний стрим: «Колгоспниці на київському Хрещатику» 1957 року! Всі вони були дуже худі і навіть мимоволі сказав би з дуже гарними тілами соціальних дикунів. Саме дикунів, бо прямо на Хрещатику всі до єдиної вони знімалися хоч і в охайних ситцевих сукнях, але без взуття! На жодній із цих дівчат та молодих жінок не було взуття! Дюжина українських красунь хизувалась по київському Хрещатику босо! І при цьому їхні обличчя світилися, правда, пісними, але справжніми не постановочними посмішками!!

Ось чому, коли серед зими через вікові трансформації остаточно схуднули мої на той час чергові торішні черевики, замість чергових зимових черевиків мені раптово дісталися руді балетки на картонній підошві, які я зносив практично за два тижні того забутого лютого, чим і закрив свій шмоткіс. атестат, тоді як мати моя Тойбочка зажадала від інтернатівської адміністрації:

«Видайте синові нормальні зимові черевики! Я вам за сина і за це регулярно плачу!

І тут уже йшлося про суми катастрофічно смішних, оскільки з першого до шостого класу мати платила всього п'ятнадцять рублів, тоді як інші батьки могли платити і вісімнадцять і двадцять два рублі, і навіть двадцять сім чи тридцять два рублі за своїх практично покинутих під опікою совківського. держави знедолених батьками дітей.

Тільки починаючи з шостого класу і вже до самого випуску мати почала платити по вісімнадцять рублів… Комплектувальник швейної фабрики із зарплатою у вісімдесят рублів на місяць сама вона практично голодувала. Комунальні платежі за однокімнатну квартиру без телефону на той час їй коштували від 10 до 15 рублів. На інші гроші їй треба було й самій щось їсти, і одягатися, і тримати мене на канікулах та у вихідні. Для неї, з матеріальної точки зору, це було жахливо, як, втім, і з морального боку справи, і тому вона дуже часто здавала мене своїй матері та вітчиму, які були традиційною єврейською сім'єю, в ту пору в якій регулярно били рушниками мою недолугу тітоньку-старшокласницю. У помсту Ідочка весь час репетувала:

«Не бийте мене, і застреліться обидва одним патроном!», на що Наум змочував нові і нові вафельні рушники, пов'язані вузлами. Часом їх було три: на перше, друге і третє... Старий ГУЛАГівець, він не міг бути ангелом, хоч і бив Ідочку вкрай рідко, але дуже часто полював за її юркою фігуркою, норовлячись шльопнути мокрим вафельним квачом кухонного рушника по її рожевих сідницях. Але ці сідниці зазвичай прикривав старий халат, а Ідочка не тільки вміла спритно їм прикриватися, а й дорікати батькові за зношений його вигляд і безформність, і дід Наум після подібних розправ зазвичай йшов прикуповувати їй бавовняні «паперові», вони ж фільдеперсові панчохи. На інші - фантазії йому не вистачало.

Те саме було і зі шкарпетками, нижньою білизною, і тими ж халатами узбецького виробництва… А от про косметику й не могло бути й мови. За косметикою розпалений Наум зазвичай відправляв свою примхливу дочку на фронт до маршала Жукова, від якого колись сам він заслужив подяку. Але, мабуть, такої подяки Ідочка так і не заслужила, і тому купувала її на гроші від сніданків: то циганську помаду, то таку ж недорогу іранську пудру від місцевих київських іранців, чия колонія утворилася в місті ще з часів найвищого визволення російського царя Миколи Другого, який, таким чином, рятував у Києві давніх заострійців… Але ті, мабуть, ніколи не обробляли землі, і тому в радянські колгоспи не рвалися, а просто майже безпричинно ошивалися на міських вулицях і в сумнівних провулках ворожками, шевцями, кулачними. бійцями та цирковими атлетами. Щодо косметики, то робили вони її з рук, чому баба Єва і дід Наум регулярно відмивали Ідочку від подібного страшного макіяжу до рожевощокої мордочки. І тоді дід Наум тут же йшов мочити черговий вафельний рушник.

- Застреліться, - неодмінно дзвінко з часом звучало на всю Червоноармійську, і життя тривало ...

Веле Штылвелд: Современные интеллектуалы, философский обзор

Веле Штылвелд: Современные интеллектуалы, философский обзор

Современные интеллектуалы: визионеры, табличные мыслители и виртуально ориентированные люди

Современное общество стало свидетелем удивительного разнообразия интеллектуальных подходов и стилей мышления. Визионеры-провидцы, люди табличного типа мышления и виртуально ориентированные мыслители представляют собой три основных архетипа, каждый из которых вносит свой вклад в культурный и социальный контекст. Однако, как и в любой классификации, в этом делении есть свои нюансы, и вопрос о том, что первично, а что вторично, становится предметом размышлений.

Визионеры-провидцы: первичность идеи

Визионеры — это люди, способные видеть за пределами привычного, формулировать новые идеи и предлагать нестандартные решения. Их подход к мышлению часто основывается на интуиции и образном восприятии мира. Они способны связать, казалось бы, несвязанное и создать новую парадигму мысли. В этом смысле их мышление можно считать первичным, поскольку именно визионеры инициируют изменения и новшества, становясь катализаторами прогресса.

В истории философии визионеры, как особая категория мыслителей, предшествовали множеству других философских традиций и направлений. Визионеры часто характеризуются способностью предвидеть и формулировать новые идеи, которые могут бросить вызов существующему знанию и пониманию мира. Чтобы понять, кто предшествовал визионерам, необходимо рассмотреть философские традиции, которые сформировали контекст для их появления.

Древнегреческие философы

Одними из первых визионеров можно считать древнегреческих философов, таких как Пифагор, Платон и Аристотель.

Пифагор (около 570–495 до н.э.) был не только математиком, но и философом, который утверждал, что числа играют ключевую роль в структуре реальности. Его идеи о гармонии и соотношении чисел оказали значительное влияние на последующую философию и науку.

Платон (427–347 до н.э.) предложил концепцию идеального мира форм, где реальность — это лишь отражение высших идей. Его взгляд на идеальную государственность, философию любви и познания вдохновил многих мыслителей, включая визионеров Ренессанса и Нового времени.

Аристотель (384–322 до н.э.) систематизировал знания своего времени и развил концепцию логики и научного метода. Хотя он в большей степени ориентировался на эмпирическое наблюдение, его работы положили основу для дальнейших визионеров, стремившихся интегрировать логику и интуицию.

Средневековые философы

Средневековая философия представила новые идеи, часто комбинируя христианские, исламские и еврейские традиции.

Августин Блаженный (354–430) искал связь между верой и разумом, утверждая, что истинное знание приходит через божественное откровение. Он предвосхитил идеи о внутреннем опыте и духовном поиске, которые впоследствии нашли отражение в работах визионеров.

Фома Аквинский (1225–1274) стремился объединить христианскую веру и аристотелевскую философию, что также создало предпосылки для более поздних визионеров, которые искали синтез между религией и наукой.

Новое время

С переходом к Новому времени философские идеи стали более разнообразными и сложными.

Рене Декарт (1596–1650) стал одним из первых, кто предложил методологический скептицизм и акцентировал важность разума как источника знания. Его знаменитая фраза "Cogito, ergo sum" ("Я мыслю, следовательно, я существую") стала основой рационализма.

Иммануил Кант (1724–1804) развил идеи о том, как восприятие формирует наше понимание реальности, что дало толчок для дальнейших философских размышлений о субъективности и объективности познания.

Заблуждения и ограничения

Несмотря на их выдающиеся достижения, многие предшественники визионеров имели свои заблуждения:

Эссенциализм: Многие философы, включая Платона, придерживались взглядов, что существует фиксированная сущность объектов, что ограничивало понимание динамичности мира.

Догматизм: Средневековые школы, особенно в христианской традиции, часто прибегали к догматическим утверждениям, не допускающим критического анализа, что ограничивало развитие новых идей.

Разделение разума и чувств: Многие философы, такие как Декарт, разделяли разум и чувства, что могло приводить к игнорированию эмоциональных и интуитивных аспектов человеческого опыта.

Предшественники визионеров в истории философии предоставили богатый контекст для развития новых идей и концепций. Их взгляды, хотя и ограниченные в некоторых аспектах, стали основой для дальнейшего философского мышления. Визионеры, в свою очередь, использовали эти идеи как отправную точку для своих инновационных размышлений, стремясь преодолеть заблуждения и ограничения предыдущих эпох.

Однако их идеи зачастую нуждаются в структурировании и систематизации. Это приводит нас ко второму типу мышления — табличным мыслителям.

Табличные мыслители: структура и порядок

Люди табличного типа мышления ориентированы на систематизацию информации, анализ и логический вывод. Они предпочитают четкие схемы и алгоритмы, что позволяет им эффективно решать задачи и управлять данными. Их подход можно рассматривать как вторичный по отношению к визионерам: без идей и интуиции, предложенных первыми, табличные мыслители не могли бы эффективно применять свои навыки.

Тем не менее, именно табличные мыслители зачастую становятся основными исполнителями и реализаторами идей, предложенных визионерами. Они могут систематизировать и оптимизировать процессы, что позволяет превратить инновационные идеи в конкретные действия и результаты.

Виртуально ориентированные мыслители: образное восприятие

Третий тип — виртуально ориентированные люди с обширным образным мышлением. Они способны мыслить в категориях метафор и образов, что позволяет им находить новые способы интерпретации данных и идей. Виртуально ориентированные мыслители могут как поддерживать визионеров, так и служить связующим звеном между ними и табличными мыслителями, переводя абстрактные идеи в визуальные форматы, понятные широкой аудитории.

Тем не менее, их подход может казаться менее структурированным и более хаотичным, что порождает определенные трудности в коммуникации с табличными мыслителями. В этом контексте можно утверждать, что виртуальное мышление является вторичным по отношению к визионерам, поскольку оно часто строится на основе их идей и концепций.

Манипуляция и интерпретация

Авторы многочисленных статей, обсуждающих это условное деление, могут манипулировать восприятием читателей, акцентируя внимание на преимуществах одного типа мышления над другими. Например, визионеры могут быть представлены как «родоначальники прогресса», а табличные мыслители — как «консерваторы», тормозящие инновации. Тем не менее, такая манипуляция может привести к искажению реальности, поскольку каждый тип мышления имеет свои сильные и слабые стороны, и их взаимодействие критически важно для достижения успеха.

К тому же, в условиях быстро меняющегося мира, где информация меняется с невероятной скоростью, важно понимать, что нет абсолютно «правильного» или «неправильного» подхода. Успех часто зависит от умения интегрировать разные стили мышления и находить баланс между интуитивными идеями, структурированным анализом и образным восприятием.

Заключение

Таким образом, современные интеллектуалы представляют собой сложную экосистему, где каждый тип мышления играет свою уникальную роль. Визионеры, табличные мыслители и виртуально ориентированные люди взаимодействуют друг с другом, создавая возможности для инноваций и прогресса. Вопрос о том, что первично, а что вторично, не имеет однозначного ответа; скорее, это динамическое взаимодействие, где каждый элемент важен для общего успеха. Манипуляция восприятием этих типов мышления может привести к упрощению и искажению реальности, поэтому важно сохранять критический подход к подобным классификациям и признавать ценность каждого стиля мышления в контексте современного мира.