- Веле Штилвелд: ПРОЩАВАЙ ЧОРНОТРОПЕ, АБО НОВА ГУЛЬСАРИ
http://www.litforum.net.ua/showpost.php?p=3649&postcount=28
- Цитата: "Кот да Вінчі", роман про іноланетянина, представника феліціоїдної цівілізації, якого врятував великий Леонардо і який відплати йому за це своїми знаннями Кінець цитати
Все це неподобство (щоправда, трохи скорочено) було опубліковано в "Лелі", за що Дмитрук нібито телефонував Велочці та лаявся з ним по телефону. Хоча за такі номери треба бити мармизу... Та я просто не хочу, аби через рік ВШ написав нову порнуху - тепер вже про СПЕЙСЕР’а. Бо "ншшопланетних котів" Штилвелд нібито "монополізував"... ТИМУР ЛИТОВЧЕНКО
“Надтаємно"
зберігати вічно
1.
Ах, як шкода, що у часи мого дитинства була холодна війна і космічні монстри серії “Восток”, чиє головне призначення приховувалось від нас, але добре було відомо на Заході панам розробникам поставлених на бойове чергування “першингів”…
Не було в моєму дитинстві ні дельтапланів, ні легких пластикових фотоапаратів “Кодак”…
Але було і в нас що знімати. Адже які в ту пору серед нас вистигли “тьолки”!.. Природньо, що оргазмів під час лекцій про жахливе міжнародне становище вони не відчували, але вже чи не кожна моя тодішня ровесниця легко розуміла й сприймала для себе і мову жестів, і мову легких дотиків, і метамову галактики тих, кого рано чи пізно було прийнято називати на нашій планеті закоханими…
Якраз тієї пори закохався б і я, але моя Джуді, немовля майбутнього переможного для міфічного комунізму десятиріччя, ще не народилась. І тоді я просто пережив у собі першу псевдозакоханність, котра підбадьорила мене і навчила надовго тонути у вирі дівочих і жіночих очей…
З тої пори ота закоханість не вмирала у мені жодного разу, а вічно й чіпко трансформувалася у щось велике й світле… Але вже й тоді знали, що отим світлим, що усіх нас очікує, буде не комунізм, а вимитий у ванні слон…
Уже на самому схилі згиблої кінець кінцем системи таким слоном став для мене дельтаплан. Ось чому я був певен, що в ремонтному ангарі дельтадрома мій переможений назавжди дельтаплан міг заснути сном померлого під час співу птаха…
“Вмерла так вмерла…”
Ця фраза з анекдоту про вбитого горем удівця ставала у піднебесній просторовій ізометрії просто безглуздою…
Птахи, не земні дівчата…
У своїй піднебесній смерті вони влаштовані тонше. І сперечатися з ними змогла б одна лише Герда Тейлер, але одразу після закінчення інтернату вона назавжди виїхала “за бугор”, а тому від неї лишилась тільки легенда. Легенда про мою колишню закоханість у гордовитий пагорбком ніс і русяві неєврейські кучері, які бриніли беззвучними дзвониками, коли Герда раптово заходилася сміхом. Більше за все її смішили неймовірно гладкі сідниці наших імовірних малят.
О, ні, тільки не це! - весело благала вона.
Герда Тейлор була для мене дивним земним створінням, молодою жінкою, котра передчасно позбавила себе цнотливості, за потягом своєї власної плоті. Задля цього вона всього тричі в один і той же час зайшла у сусідній з інтернатом гастроном, у котрому всі ми час від часу купували собі післяобідні льодяники та соєві батончики, і відвела вбік самими тільки очима прищуватого молодика-вантажника, який і утнув з нею усе те під час своєї обідньої перерви, лише за одну умовну академічну годину, не припиняючи смоктати у роті власний отетерілий від бажання язик, і весь час почухуючи за лівим вухом від захоплення.
Відчайдушну Герду оте вухо вразило найбільше. Воно стирчало й червоніло настільки, що усіх інших багряностей і здуть свого візаві вона дозволила собі не помітити…
Чи будеш ти й надалі звертати увагу на розміри й форму ножа-відкривача, коли тобі закортить відкрити бляшанку з кільками? запитувала вона у мене, відчайдушно сміючись, і забороняла ставити їй будь-які належні до своєї вікової провини запитання.
2.
Герда Тейлер потайки від усіх вела щоденник власних сновидінь, любила єврейські анекдоти й навчала мене цілуватися по-пташиному. Оті пташині стосунки…
Для цього щосуботи вона відвозила мене до себе і рішучо вимагала:
Ні про що більш не думай, і, будь ласка, нічого більш самостійно не вимарюй!.. Не будь тим моїм незабутнім вантажником, дурисвітом із висолопленим язиком, прищуватим обличчя і багряним відсторченим вухом.
Мене вельми лютувало оте кляте порівняннячко. Я ладен був розірвати на клоччя її хатній синій халатик, який сприймався мною як халат-уніформа прищуватого зухвальця, а Герда втішно сміялася:
Ну ти тільки поглянь на нього! Знову щось вигадав! Та не души мене, бевзю! Теж мені маркізик де Сад… Тобі ж іще до дитсадка треба ходити. Ні, із таким як ти, працювати ще й працювати.
Вона обхоплювала мої гарячі руки своїми гарними пухкими пальцями й досягала того, щоб ритм її пульсу поступово ставав моїм. Я повільно стихав і втикався головою їй прямо в груди.
Тепер уже врівноважувався і пульс моєї голови, поступово потрапляючи у співзвуччя з її теплим серцевим ритмом.
А тепер повільно виструнчись і подивись мені у вічі. Ось так! Що ти зараз побачив у моїх очах?..
Медові кубики з льодом.
Глибше дивись!
Мед починає плавитися…
Дивись іще…
Мед починає світитися…
Пий це світло!..
Як?!
Зовнішнім обрисом губ. Зроби зі своїх вуст кільце. Що тепер відчуваєш?
Сухоту…
От і добре. Дуже повільно, із внутрішнього боку, зволож це кільце язиком і ледь простягни губи трубочкою…
Я весь час заворожено дивлюсь на Герду. Вона точно копіює мої рухи і власні інструкції, не випереджаючи мене ні на йоту.
Наші губи від напруги починають дерев’яніти і повільно перетворюються на пташині дзьоби, на внутрішньому боці яких прокочується гаряча крапелька вологи, ми обидва відчуваємо спрагу.
Тепер нам хочеться пити. Безумно хочеться пити, торкаючись вологими обрисами губ, дуже обережно одне одного…
У ці секунди, коли відбувається дотик, навколо нас гранатою розривається вічність, якою дуже тихо з рота в рот у спільній порожнині пташиного цілунку перекочується чаклунський еліксир…
Ми з’єднуємося у поцілунку, у який ми вкладаємо усю нашу юну спрагу.
Саме так мені це раптом і наснилося…
Але ж ти сам розумієш, що не буває птахів із відстовбурченими вухами…
Ночви холодної води! Я підскакую, люто мчусь до графина з водою і просто відтіля поливаю її насмішкувате обличчя. Вона сміється й катається по канапі, поки на очах її не виступають сльози.
Іди сюди, дурнику! Там на денці графину залишилась хоч крапелька?.. Кажеш, лишилась?! От і чудово. Ось тепер ти сядь на промокле, а я до тебе на руки… Знай, дурнику, що навіть птахи п’ють іноді суцільну ненависть… І знаєш, це в них відбувається через утому… Через утому коханням… Ось і ти втомився, і я втомилась, дурненький… А чого мені ще треба? Дай мені крапельку вологи з денця твоєї ненависті. Ми її вип’ємо до дна!..
І її очі й губи знову в пташиному екстазі.
А потім ми знову завмираємо у пташиному цілунку, який найсправжнісіньким чином випалює нашу ненависть і поступово затягує нас у всесвіт взаємних дотиків усе більш пристрасних і чіпких.
