31 августа 2014г. запущен литературно-публицистический блог украинской полиэтнической интеллигенции ВелеШтылвелдПресс. Блог получил широкое сетевое признание. В нем прошли публикации: Веле Штылвелда, Ирины Диденко, Андрея Беличенко, Мечислава Гумулинского, Евгения Максимилианова, Бориса Финкельштейна, Юрия Контишева, Юрия Проскурякова, Бориса Данковича, Олександра Холоднюка и др. Из Израиля публикуется Михаил Король. Авторы блога представлены в журналах: SUB ROSA №№ 6-7 2016 ("Цветы без стрелок"), главред - А. Беличенко), МАГА-РІЧЪ №1 2016 ("Спутник жизни"), № 1 2017, главред - А. Беличенко) и ранее в других изданиях. Приглашаем к сотрудничеству авторов, журналистов, людей искусства.
Веле Штилвелд: Голос загиблого всесвіту, частина перша,
Світ Орнісу: Витвір Штучного Інтелекту
Я колись знав цю мову. Він був напрочуд звучний. Я ще й зараз іноді чую крізь сон:
- Зордак! Нхат псі, Зордак...
Так у Дитинстві мені доводилося чути:
- А гітен Шабат інгітер Юр, а шейнер ят... ятеле!
І тоді до мене повертається давно та міцно забуте:
– Лаутропе! -
Щось є в цьому у відповідь: “Світ вам під зірками від дорогої Любові!”, але в земних людських мовах мені все ще важко відшукати відповідність
своєму нічному імені - Зордак...
Я тільки здогадуюсь, що означає воно: “Той, що йде стежкою сновидінь”, і тепер стародавня мова починає звучати по-новому, якби я повернувся на свою рідну дорогу, як би я не збився одного разу зі шляху.
Але одного разу зі шляху збився не тільки я – людина, а й усе Людство – таке сумне планетарне скупчення раніше занепалих Богів, які тепер і не пам'ятають про своїх світів, що розірвалися на частині, бо не бажають, як і раніше, просто за них відповідати, і тільки зовсім небагато з кривавим пожадливістю в голосі азартно сміються і несамовито радіють:
– Милі пані та панове, руйнація нашого спільного світу має бути такою ж чудовою і по-своєму невимовно яскравою, як і її зародження. Нам пощастило, нам страшно пощастило – ми будемо чудово руйнуватися разом із світом, що чудово руйнується! Ми... – і вже більше немає того, хто говорить, чергового, який чудово зруйнувався за одну мить...
Ось приблизно так само сучасні лінгвісти намагаються руйнувати мою давню мову, розшиваючи її на окремі гласно-згодні, перебираючи, як чітки, її склади і розриваючи окремо невимовні фрази... Моя давня мова була величною мовою ідіом, словосполучень, однаково зрозумілим і людям, та птахам.
Моєю мовою не можна було просто вимовляти «Нхат пси...» окремо від усього іншого, що так нерозумно, але старанно роблять сьогодні багато дослідників,
поступаючи щонайменше нерозумно.
Не можна сьогодні виділити в окрему думку те, що у стародавніх без слова Зордак було просто невимовно.
Прагнення нинішнього світу зрозуміти світ вчорашній, на жаль, іноді куди як стрімкіше. У цьому прагненні ми проносимося повз давні.
А штил андер велд!
Адже комусь ще можна було бажати: "Не перехитрити долю", як не таким же як я, "що йде стежкою сновидінь".
Адже раніше, в часи існування мого особистого всесвіту це ж побажання перекладалося інакше: не проґав своє власне бачення на стежці сновидінь,
на що і належало таким же, як я, відповідати: "Лаутроп", тобто - Мир вам під зірками від ідучого дорогого кохання, від Вісника, що йде в повну згоду з самим собою на нескінченній стежці власних сновидінь...
Вісником зазвичай виступав Орніс.
– Орніс – це птах, – тривожно питав мене мною багаторічний співавтор Ігор Сокіл.
- Птах, птах, - погоджувався я, не розголошуючи Ні Орніса, ні Сорника, ні Мурлона...
Тепер, коли читач проник у таємницю того, що було зі мною, а можливо, і з ним самим, перш я побажаю йому, щоб він одного разу знайшов той душевний спокій, який так довго і так болісно прагну знайти я, сам за своєю природою, такий же Вісник, який не встиг повідомити жителям свого всесвіту про майбутню невідкладну катастрофу, яку тільки згаданий раніше так раптово загиблий цинік міг називати прекрасною. У тій катастрофі світ ніби завмер.
Ні, для мене, і досі живе, та минула катастрофа так і залишилася жахливою, і тепер повного здійснення себе колишнього я зможу досягти тільки тоді, коли зіллюся зі своїми різнорідними видіннями минулого, в якому в мене були і найвищі титули, і найбільша довіра від імені тих, хто з яких більше вже ніколи не прийде. Вони так і завмерли у своєму віці і у своїх так і не досконалих діяннях... Як, наприклад, Орніс...
Мир вам під зірками від Любви, що йде дорогою! Я знайду до вас шляхи - ваш Жрець, ваш Вісник, ваш Прокурор, ваш скорботний Літописець і ваш відкинутий Маг.
Поки що ви не прийшли руйнувати світ моїх земних сновидінь. Я як ніхто інший знаю, що якось ці сновидіння вийдуть назовні – адже шила в мішку не приховаєш, і їхня земна матеріалізація, назвіть це так, хоча насправді все буде інакше, переконає скептиків, що існували предтечі нашого земного світу, на який ми збилися - сховалися на себе перечекати.
Але якщо тільки все це так, то чекати на себе нинішніх нам належить цілу Вічність. І все лише тому, що ми щільно прикрили за собою завісу в минуле.
Що вдієш, коли сучасна Людство начисто забула свою єдину давню мову...
- Нхат пси, Зордак!
- Лаутроп тобі, Людство!
Я ж колись знав і давній піктографічний тайнопис тих, кого не повернути. Я читав її швидко і квапливо, не запинаючись у жодному місці, як це робили пізніші жерці, і як навіть цього не здатні зробити сучасні наукові голови – всі ці численні світила, світочі та авторитети.
У своєму минулому всесвіті я безжально знищував подібних авторитархів сміхом, бо тільки його з мого боку заслуговували вони в минулому.
Що й казати, сьогодні я вже знаю, що ще вчора і в цьому своєму я був міцно і помилково неправий. Ну хочете, я скажу зараз, що каюся, але тут же зауважу, що не вони,
авторитархи, здатні переконувати мене в тому, що всяка північ просто об'їлася пиріжків з гуталіном!
І ви в це не вірите?
Так само як я сьогодні можу повірити в те, в чому мене і вас намагаються переконувати, наприклад, нинішні авторитархи, які міцно стверджують, що ніколи раніше не існувало раніше зруйнованих всесвітів і навіть найдрібнішого космічного праху планети, що колись розсипалася, – легендарного Фаетона!
На відміну від них, я іноді ще намагаюся читати криптограми, що прийшли до мене крізь уривки снів, і тоді я знову дізнаюся і опуклу восьмигранну зірку
з чотирма подвійними хрестами, і трикутники, що кричать про себе, з трапеціями, що в'їхали в них, а на поперечному розрізі будь-якого стиглого яблука бачу правильний
п'ятигранник п'ятикутної зірки, що уособлює міру космічної в людині земній, а не тому, яку спокусив яблуком легендарний біблійний Змій.
Потім йдуть знайомі з доби другої людської дикості відомі всім традиціоналії. Наприклад, коло з точкою всередині, або просто коло.
Адже в першому випадку це не просто - тільки в рік активного сонця, а в другому - сонячне коло, ні, я вже сказав про це.
Характерними для мого загиблого всесвіту були і графічні ідіоми, перечитуючи які, навіть з тими спотвореннями, яких я відразу, похапцем при записі
по пам'яті просто не помічав, я дізнавався про останні послання тих, хто гинув у світі, який я, як і кожен з тих, хто з'явився на Землі, одного разу зрадив…
А в ті далекі, останні перед катастрофою мого нетутешнього світу ночі я гасав і блукав нескінченним містом на безрульовому мотошляпі з азотно-водневим.
двигуном, який щойно був винайдений.
Винахід цього двигуна на азотно-водневому синтезі як ніщо інше свідомо стримували жерці, бо при їх роботі цих двигунів відбувався синтез макромолекулярних амеб, "які ... провисали" багатокілометровими нитками над їх насамперед екологічно чистим світом.
І ці амеби поступово перетворювали мій зруйнований світ на зморщену, страшну, потворну істоту, що пожирає емоції тих, хто дозволяв собі
найменші дози відчаю, слабкості, безнадійності.
Адже в тому колишньому моєму світі життя було набагато протяжнішим, ніж нинішнє життя у землян. І ось ці страшні емоціоскопічні макромолекули поступово все більш щільно огортали мій світ посиленим до безумства жахом, який одного разу і створив у моєму колишньому всесвіті настільки неймовірний для умов покараних на Землі землян Армагеддон, і цей Армагеддон і поглинув і голоси загиблого всесвіту, і
піктограми, і пам'ять про неї...
Мій світ перетворився на обійнятий жахом і населений жахами гине міжпланетний корабель, і могутній всеруйнуючий хаос раз і назавжди розніс його на шматки.
Але чи розніс? Або тоді так тільки здавалося. А поки переднє крило моєї капелюхи, під яким замість колеса хвацько крутився мій крислатий осінь капелюх, раптом почав витягуватися вгору і розламуватися навпіл. Воно було першим, що хотів негайно поглинути розтривожений людським жахом ненаситний вселенський хаос.
І тоді я вирішив повертатися в мегаполіс, від якого тієї ночі я від'їхав більш ніж достатньо. Але коли я попросив у самотнього нічного перехожого вказати мені дорогу назад, то він мені вказав їхати вперед.
- Ти ж, Зордаку, у своїй справі Колумб. І не має значення, звідки ти починаєш. У будь-якому випадку твої відкриття попереду... Вони чекають на тебе, і що тобі толку впертись? Ти маєш на це не більше прав, ніж я на те, щоб бути випадковим прибульцем у твоєму сні-ініціації.
Добре запам'ятай мене. Я кучеряв, як і в пору мого квіткового панування. І ти судив мене одного разу, на планеті Квітів. Як же тоді, прокуроре Зордаку, ти був неправий!
– Про таке, мандрівнику, не слід тлумачити ночами. Я хотів би поговорити з тобою вдень. Скажи тільки, як звати тебе?
- Стазіш. Мене звуть Стазіш. Ми зустрінемося з тобою у справжніх земних сутінках. Але запам'ятай, Зордаку, ти сам цієї зустрічі бажав!
Бережи капелюх, Зордак – прокуратор Всесвіту!
- Бережи і ти голову, Стазіш!
- Дуже пізнє попередження. На жаль, через тебе, Зордаку, своєї голови я вже одного разу
не зніс.
І тут Стазіш скорботно зняв з себе свою кучеряву голову і різко жбурнув її прямо під мотошляпу.
Я когда-то знал этот язык. Он был удивительно звучен. Я ещё и сейчас иногда слышу сквозь сон:
– Зордак! Нхат пси, Зордак...
Так в Детстве мне случалось слышать:
- А гитен Шаббат ин гитер Юр, а шейнер ят... ятеле!
И тогда ко мне возвращается давно и прочно забытое:
– Лаутроп! –
Что-то есть в этом ответном от: “Мир вам под звёздами от идущего дорогой Любви!”, но в земных человеческих языках мне всё ещё трудно отыскать соответствие
своему ночному имени – Зордак...
Я только догадываюсь, что означает оно: “Идущий тропой сновидений”, и теперь древний язык начинает звучать по-новому, как если бы я возвратился на свою родную дорогу, как если бы я не сбился однажды с пути.
Но однажды с пути сбился не только я – человек, но и всё Человечество – столь печальное планетарное скопление прежде падших Богов, которые теперь и не помнят о своих разорвавшихся на части мирах, потому что не желают по-прежнему просто за них отвечать, и только совсем немногие с кровавым вожделением в голосе азартно смеются и неистово радуются:
– Милейшие дамы и господа, разрушение нашего совместного мира должно быть столь же восхитительным и по-своему неописуемо ярким, как и его зарождение. Нам повезло, нам страшно повезло – мы будем восхитительно разрушаться вместе с восхитительно разрушающимся миром! Мы... – и уже больше нет говорящего, очередного, восхитительно разрушившегося за одно только мгновение...
Вот примерно так же современные лингвисты пытаются разрушать мой древний язык, расшивая его на отдельные гласно-согласные, перебирая, как чётки, его слоги и разрывая отдельно непроизносимые фразы... Мой древний язык был величественным языком идиом, словосочетаний, одинаково понятным и людям, и птицам.
На моём языке нельзя было просто произносить «Нхат пси...» отдельно от всего остального, что так неумно, но старательно делают сегодня многие исследователи,
поступая, по меньшей степени, неразумно.
Нельзя сегодня выделить в отдельную мысль то, что у древних без слова Зордак было просто непроизносимо.
Стремление нынешнего мира понять мир вчерашний, увы, иногда куда как более чем стремительно. В этом стремлении мы проносимся мимо древних.
А штыл андер вельд!
Ведь кому ещё можно было желать: “Не перехитрить судьбу”, как не таким же как я, “идущим тропой сновидений”.
Ведь прежде, во времена существования моей личной вселенной это же пожелание переводилось иначе: не упусти своё собственное видение на тропе сновидений,
на что и полагалось таким же, как я, отвечать: “Лаутроп”, то есть – Мир вам под звёздами от идущего дорогой любви, от идущего Вестника, пришедшего в полное согласие с самим собой на бесконечной тропе собственных сновидений...
Вестником обычно выступал Орнис..
- Орнис - это птица, - тревожно спрашивал меня мной многолетний соавтор Игорь Сокол.
- Птица, птица, - соглашался я, не предавая огласки Ни Орниса, ни Сорника, ни Мурлона...
Теперь, когда читатель проник в тайну того, что было со мной, а возможно, и с ним самим, прежде я пожелаю ему, чтобы он однажды обрёл тот душевный покой, который так долго и так болезненно стремлюсь обрести я, сам по своей природе, такой же Вестник, не успевший сообщить жителям своей вселенной о грядущей безотлагательной катастрофе, которую только упомянутый ранее так внезапно погибший циник мог называть прекрасной.В той катастрофе мир словно замер.
Нет, для меня, и поныне живущего, та прошедшая катастрофа так и осталась ужасной, и теперь полного осуществления себя прежнего я смогу достигнуть только тогда, когда сольюсь со своими разнородными видениями прошлого, в котором у меня были и высочайшие титулы, и величайшее доверие от имени тех, кто-то из которых больше уже никогда не придёт. Они так и замерли в своем возрасте и в своих так и не свершенных деяниях... Как, например, Орнис...
Мир вам под звёздами от идущего дорогой Любви! Я отыщу к вам пути – ваш Жрец, ваш Вестник, ваш Прокурор, ваш скорбный Летописец и ваш отвергнутый Маг.
Пока вы не пришли разрушать мир моих земных сновидений. Я как никто иной знаю, что однажды эти сновидения выйдут наружу – ведь шила в мешке не утаишь, и их земная материализация, назовите это так, хотя на самом деле всё будет иначе, убедит скептиков, что существовали предтечи нашего земного мирка, на который мы сбились - спрятались самих себя переждать.
Но если только всё это так, то пережидать себя нынешних нам предстоит целую Вечность. И всё только потому, что мы плотно прикрыли за собой занавес в прошлое.
Что поделаешь, когда современное Человечество начисто забыло свой единый древний язык...
– Нхат пси, Зордак!
– Лаутроп тебе, Человечество!..
Я же когда-то знал и древнюю пиктографическую тайнопись тех, кого уже не вернуть. Я читал её бегло и расторопно, не запинаясь ни в едином месте, как это делали позднейшие жрецы, и как даже этого не способны сделать современные научные головы – все эти многочисленные светила, светочи и авторитеты.
В своей прошлой вселенной я безжалостно изничтожал подобных авторитархов смехом, ибо только его с моей стороны заслуживали они в прошлом.
Что и говорить, сегодня я уже ведаю, что ещё вчера и в этом своём я был прочно и погрешимо неправ. Ну хотите, я скажу сейчас, что каюсь, но тут же замечу, что не они,
авторитархи, способны убеждать меня в том, что всякая полночь просто объелась пирожков с гуталином!
И вы в это не верите?!
Так же как я сегодня могу поверить в то, в чём меня и вас пытаются убеждать, например, нынешние авторитархи, прочно утверждающие, что никогда ранее не существовало прежде разрушенных вселенных и даже мельчайшего космического праха некогда рассыпавшейся планеты – легендарного Фаэтона!
В отличие от них, я иногда ещё пытаюсь читать пришедшие ко мне сквозь обрывки снов криптограммы, и тогда я снова узнаю и выпуклую восьмигранную звезду
с четырьмя двойными крестами, и кричащие о себе треугольники с въехавшими в них трапециями, а на поперечном разрезе любого спелого яблока вижу правильный
пятигранник пятиконечной звезды, олицетворяющей меру космического в человеке земном, а не том, которого искусил яблоком легендарный библейский Змий.
Затем идут знакомые с поры второй человеческой дикости известные всем традиционалии. Например, окружность с точкой внутри, либо просто окружность.
А ведь в первом случае это не просто – только в год активного солнца, а во втором – солнечный круг, нет, я уже сказал выше об этом.
Характерными для моей погибшей вселенной были и графические идиомы, перечитывая которые, даже с теми искажениями, которых я сразу, впопыхах при записи
по памяти просто не замечал, я узнавал последние послания тех, кто погибал в мире, который я, как и каждый из явившихся на Земле, однажды предал…
А в те далёкие, последние перед катастрофой моего нездешнего мира ночи я носился и блажил по бесконечному городу на безрулевой мотошляпе с азотно-водородным
двигателем, который только что был изобретён.
Изобретение этого двигателя на азотно-водородном синтезе как ничто иное сознательно сдерживали жрецы, ибо при их работе этих двигателей происходил синтез макромолекулярных амёб, “которые … провисали” многокилометровыми нитями над их прежде экологически чистым миром.
И эти амёбы постепенно превращали мой разрушенный мир в сморщенное, страшное, уродливое существо, пожирающее эмоции тех, кто позволял себе
самые малые дозы отчаяния, слабости, безнадёжности.
Ведь в том прежнем моём мире жизнь была куда протяжённей, чем нынешняя жизнь у землян. И вот эти страшные эмоциоскопические макромолекулы постепенно всё более плотно окутывали мой мир усиленным до безумия ужасом, который однажды и сотворил в моей прежней вселенной столь невероятный для условий наказанных на Земле землян Армагеддон, и этот Армагеддон и поглотил и голоса погибшей вселенной, и её
пиктограммы, и саму память о ней...
Мой мир превратился в объятый ужасом и населённый ужастиками гибнущий межпланетный корабль, и могучий всеразрушающий хаос раз и навсегда разнёс его на куски…
Но разнёс ли? Или тогда так только казалось. А пока переднее крыло моей мотошляпы, под которым вместо колеса лихо крутилась моя широкополая осенняя шляпа, вдруг стало вытягиваться вверх и разламываться пополам. Оно было первым, что желал немедленно поглотить растревоженный человеческим ужасом ненасытный вселенский хаос.
И тогда я решил возвращаться в мегаполис, от которого в ту ночь я отъехал более чем достаточно. Но когда я попросил у одинокого ночного прохожего указать мне дорогу назад, то он мне указал ехать вперёд.
– Ты ведь, Зордак, в своём деле Колумб. И неважно, откуда ты начинаешь. В любом случае твои открытия впереди... Они ждут тебя, и что тебе толку упрямиться? Ты имеешь на это не более прав, чем я на то, чтобы быть случайным пришельцем в твоём сне-инициации.
Хорошенько запомни меня. Я курчав, как и в пору моего цветочного владычества. И ты судил меня однажды, на планете Цветов. Как же тогда, прокурор Зордак, ты был неправ!..
– О таком, странник, не надлежит толковать по ночам. Я бы хотел потолковать с тобой днём. Скажи только, как зовут тебя?
– Стазиш. Меня зовут Стазиш. Мы встретимся с тобой в настоящих земных сумерках. Но запомни, Зордак, ты сам этой встречи желал!
Береги шляпу, Зордак – прокуратор Вселенной!
– Береги и ты голову, Стазиш!
– Очень позднее предупреждение. Увы, из-за тебя, Зордак, своей головы я уже однажды
не снёс.
И тут Стазиш скорбно снял с себя свою курчавую голову и резко швырнул её прямо под мотошляпу.
Introductio тобто «введення; вступ»: Інтродукція (біологія) - навмисне або
випадкове заселення будь-якої території новим для даної території видом (сортом, породою) тварин чи рослин… чи богів… Адже і давні Боги могли б виведені та культивовані у всесвіті більш давніми расами всесвітнього людства
Між повітряною тривогою і травневою грозою дивне затишшя...Розкошує тільки домашній кіт, якого заплечно несуть люди в переносному будиночку ближче до планети Богів, яким сьогодні більше за інших незатишно на планеті Людей.
Кіт мудро спить. Нічні пуски пройшли, нас, крім кота, троє, натомість уся карта України палає у вогні... Люди неодмінно вибирають грозу, і в бомбосховищі очікувано завила тривога.
Тим часом на планеті Богів на нас теж не чекають. Просто уявіть планету Богів прямо у себе за спиною, і тим і задовольняйтесь. Ну, скажіть, до чого вам ліхтарики у цьому тривожному всесвіті? Там і без вас давно все схоплено. Це ж вам не жорстке бомбосховище, в якому другий місяць голосно і наполегливо підтікає труба, ведучи свою особливу повість про планету Богів, денас вже точно не ждуть.
У величезному підземеллі лише четверо в черзі на посадку на Ноїв ковчег...
До речі, до нас підтягнулася п'ята особина в дивному туалеті амазонки на каблучках,
що цокали, ніби по-кінськи. П'ята, шоста, сьома... У три сорок сім...Вже набралася споконвічна сьодмиця...
- Високий рівень небезпеки, пройдіть у найближче укриття, - тарабанить за стінами укриття безперервний травневий дощ. Рятуються сім на сім та сім по сім людських особин та один кіт. Всім іншим, мабуть, просто усе це до того самотнього ліхтаря у всесвіті...
Підтягнулисядо речі ще два мужички, до них п'ять дам і собачка. За ними підійшла ще одна самотня матуся з двома напівсонними дівчатками чотирьох і шести років... Зсунули дві лави, підстрелили домашнє рядно. Відбій...
Підтягнулася середніх років пара з шервудськими парасольками та ще один мужичок - краса призовного віку з рюкзаком... Щойно з перевірками на дорогах - бігти!
Тут же утворилися своєрідні куточки з нічних інтересів. Загули, як вулики, і невдовзі притихли... Сну ні, алкоголю не можна, барвистих ілюзій теж...
Черговий ранок війни. Труби, знай собі, підтікають, гул переходить у пропорційний з трубами свербіж, і зливаються в якусь тривожну какофонію.
Підтягується ще одна майже не літня, але точно промокла пара.
І знову чергова мати з двома промоклими дівчинками-отрочицями у бежевих курточках із капюшонами. Отакі тобі Капітошки... Почався дружний легко застудженим чих. Війна…
А що, власне, відбувається? Деменція величезної території людського безпам'ятства із додатковою забороною на згадку. Не сміти говорити, не сміти думати, не сміти закликати смерть. Залишається хіба що тільки молитися?
Авве Марія…Господи, якщо ти є... Барух Адонай алохейнум.
Та ще дитячі боги і набридлі під дощем огрядні голубині зграї.
Ось тільки кому моляться пси? Адже вони точно страждають у цьому підземеллі, але тільки після припинення чергового, звичного для них бомбардування починають неймовірне скиглення. Вони точно відчувають – небезпека пройшла і першими вловлюють неодмінні коди світу… Кодування доброти та всесвітнього собачого вальсу.
Розходимося по домівках, хлопці…
Але управлінці з проходження нічної тривоги мовчать. У тому й є властивість елегії. У ній завжди присутні нотки смутку.
Нарешті, першими починають йти літні заспівані городяни - зграйками, на чолі яких пливуть зчеплені в обіймах подружні міцні пари. У чіпких обіймах життя вони готові і далі жити до скону років.
Водостічна туба продовжує бурчати і текти, а кіт, що прийшов у бомбосховища, вже навіть не бурчить, а просто мирно продовжує дрімати в закритому будиночку-сумці.
Планета людей явно не поспішає на зустріч із планетою Богів. Світ людей просто завмер у заціпеніння перед черговим раптово явленим нічним безсонням.
Боги навіть не нарікають. Порода людей їм давно сумнозвісна. А вже ці їхні амбіції, ось так запросто назвати один єдиний дрібний розсадник антропоморфних особин планетою людей, - чи не надто, тоді все більше з них від народження позбавлені душ, пупків і мають очі мов у хижої риси з вертикальними растрами?
Чи вони тільки вміють вдавати людей! Але боги їм не вірять і вимагають надсилати на давню планету богів контрольні місії. Але не контролерів, дурні, а просто людей...
Так би мовити, у вигляді зразків не до кінця втраченої людяності, яку, здавалося б, тільки вийми та поклади… Але що ти їм покладеш під бомбами?
Євреї гірко кажуть: кадухес. А що таке кадухес? Правильно, це просто банальне откровення у криниці мудрості предків. Від тухес...
Це те саме, що охайні господарі псів підбирають у нашому парку лопатками, і з цього ж дрек, слово честі, навіть створюють скульптори в одній далекій північній країні, ще й роблять межові прикордонні статуї вождів і героїв. Таке богам не пред'явити. Через це тільки треба пройти ще до забуття.
...
Перша ніч червневого світу просто закипає. Крапаю депешу старовинному альпійському другові. У Німеччину:
Юрко, не втрачай останні поетичні тексти, співай! У нас жахливо, гинуть творчі люди похилого віку. Виявилося, що ще 30 січня помер, просто загинув майже від голоду і соціальної зневаги київський дивак, вільний художник-транфреаліст Валерій Галейко.
Одного разу ми його дуже опікувалися, але потім у мене самого відібрали до нуля матеріальну підтримку від Хесед та синагоги. Підібгало під горло, ось опіка за Валеркою і перервалася. Все життя вважався у вільних художниках. Влада замість соцдопомоги з його деменцією видала йому чорний бублик неосяжної порожнечі на планці у шістдесят п'ять років… Помер він від інфаркту, між іншим, ніким не поміченими деменцією, самотностю і псевдо геніальностю, з якою сам він носився усе життя…
Дивне це почуття, раптово дізнаватися, що хтось помер, а хтось розчинився у Швейцарії після того, як останнім натиснув на важіль відключення Чорнобильської атомної електростанції, як це зробив оператор Олександр Бреус, якого разом із дружиною приймає зараз Швейцарія.
А ось самому Валерці чи то пощастило, чи саме тому, що його вже зустрічають і вітає небесні ангели, які пережили і Чорнобиль, і цю чергову бездонну тривожну ніч, під час якої було розбито ще два енергооб'єкти нашої критичної інфраструктури.
Це для тих, хто не хоче зрозуміти, чому це літній Київ знову занурює у темряву Тмутараканську, якою блукають мокрі їжачки, переповзаючи з тривожного травня в черговий тривожний червень.
Ми знову вийшли у тривожне нічне дефіле. У нічному повітрі панує запах медоносів щойно відійшов травня. Кіт звично у будиночку у мене на плечі. У бомбосховища вперше автомобільний нічний патруль. Приємно, що в салоні розливається світло та можна бачити двох нічних витязів. Біля входу звично курить все та ж давно помітна дама, По чотирьох кутках головного підземного вігваму вже вісім не ідіомів. Інші, мабуть, не хочуть прокидатися. Такий собі тривожний сервіс не про них...
Нічна прірва щільно заповнена солярними знаками. До найближчої планети земного типу від восьми до двадцяти світлових років, а до епохи динозаврів 130-170 мільйонів світлових років, тоді як все солярне коло нашої галактики 270 або 320 мільйонів світлових років. І десь там планета Богів...
Так якого ж рожна всім нам летіти разом чи поодинці без запахів цих весняних медоносів і сверблячки навколишніх бджолиних вуликів і цієї каналізаційної труби, що вічно підтікає в громадському бомбосховищі.
Що за ніч така чудова ніч? У капілярах ночі кимось нестерпним і похмурим нашвидкуруч прокладені повсюдні пандуси тривоги. По них у закритому візку огрядне сімейство везе сплячого малюка: дідусь, бабуся, їхня дочка-ладушка з самим малюком, та її сестра-розведенка зводять з гуркотом черговий сонний редут у дальньому кутку підвалу, голосно човгаючи бутсами і балетками ніг на заздрість великому балету. Петипу.
Чомусь сам Маріус такий маленький, а ніч така бездонна, що тільки лопухий пес Чапик починає раптово голосно вухами трясти. Хороша прикмета: раз пожвавився пес, значить, скоро дадуть відбій... Але болотистий Чапик уже заметушився і відчайдушно рветься назовні, щоб дістатися до домашньої теплої підстилки і там, причаївшись калачиком, тихо поспати по-людськи без усіх таких напружених людей та їх комісаристих дівчат на виданні.
У сьогоднішньому підземеллі взагалі панує аморфна тиша. Її носії - аморфні люди, які здали на якийсь час свої амфори почуттів Богу.
Самотні їжачки вимагають сирого несолоного м'яса, нічийні опущені коти прагнуть пити, а люди, що зібралися в бомбосховищі, мирно перечекати безумство урки, який замість мурки виявляє ракетне виття над нашими головами...
У самому ж бомбосховищі люди нагадують буддійських ченців, але лише кожен зі свого особливого джану. Та й у голові у кожного гримлять свої калатала…
За останні роки я поховав трьох Валерок: Валерія Кратохвіля – уфолога, Валерія Вінарського – барда та нинішнього Валерія Голейка – художника-транфреаліста…
З першим Валеркою вічно писав статті про міжпланетні спільноти, з другим - сперечався про допустимі етичні норми в поезії життя, а з третього просто списав образ художника, який створив картину, на якій оселився інопланетянин...
От скажіть, хто ще має такі ж особливі київські відчуття під час війни…
Як це не сумно, але я пережив усіх трьох Валерок з ближнього і далекого космосу планети людей і тепер чекаю - не дочекаюся, коли далекий космос надішле мені нових Валерок, створених під мене на планеті Богів.
Так що і сьогодні ще планета Богів значуща в моєму людському світі, причому її вплив на планету людей все ще дуже вагомий. Так що просто так від неї нікому з нас поки не відчутись.
Есемеска прийшла о четвертій годині ранку.
Ми теж уже вдома, відбій, хряпнули по матінці і люблю бай! На добраніч або що від неї залишилося... А кота на тимчасовому житловому майданчику заводити точно не треба. Краще заведіть собі папугу. Він знає все і років ще триста буде пам'ятати про вас на планеті Людей
