Веле Штилвелд: З боку припіка, частина чотирнадцята

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина чотирнадцята,

Інтернатовці: Витвір Штучного Інтелекту

А от про косметику й не могло бути й мови. За косметикою розпалений Наум зазвичай відправляв свою примхливу дочку на фронт до маршала Жукова, від якого колись сам він заслужив подяку. Але, мабуть, такої подяки Ідочка так і не заслужила, і тому купувала її на гроші від сніданків: то циганську помаду, то таку ж недорогу іранську пудру від місцевих київських іранців, чия колонія утворилася в місті ще з часів найвищого визволення російського царя Миколи Другого, який, таким чином, рятував у Києві давніх заострійців… Але ті, мабуть, ніколи не обробляли землі, і тому в радянські колгоспи не рвалися, а просто майже безпричинно ошивалися на міських вулицях і в сумнівних провулках ворожками, шевцями, кулачними. бійцями та цирковими атлетами. Щодо косметики, то робили вони - астрійці - її з рук, чому баба Єва і дід Наум регулярно відмивали Ідочку від подібного страшного макіяжу до рожевощокої мордочки. І тоді дід Наум тут же йшов мочити черговий вафельний рушник.

- Застреліться, - неодмінно дзвінко з часом звучало на всю Червоноармійську, і життя тривало...

Ще одним учасником нашого київського єврейського кагалу була моя єврейська прабабка Естер-Фіра-Есфір... Чому Фіра? Тому що Фіра – це Естер, а Естер – це і є цариця Есфер вона ж Естер, вона ж єврейська Василиса Премудра. Вступні обов'язкові, інакше народи так і її підуть один одного і залишаться один від одного в тихому здивуванні. Цариця

Цариця Естер врятувала єврейський народ у пору, коли злісний царедворець Аман послав до кожного єврейського дому погромників. І тоді цариця Естер упросила царського чоловіка – на один лише день – дозволити євреям взяти до рук зброю та вбивати ворогів на порозі свого дому.

Тепер Книгу Естер читають на початку кожного Нового єврейського року, а з усієї цієї історії походить народне свято Пурим.

Якось, за часів Леоніда Макаровича Кравчука, мої шкільні приятелі – росіяни та українці підігнали до мого дому таксі і повезли мене та мою – нині покійну – матір у Бабин Яр. Там стояли – президент Кравчук та великий єврейський актор СРСР Інокентій Смоктуновський, який на той час уже вмирав від ще військового туберкульозу. Так я побачив у єдиному пішому строю українського Політика і світового Актора...

Вони обоє привіталися з моєю матір'ю... Це був 1991 рік... Усі йшли сходами... Смоктуновський – у сірому кашеміровому костюмі з червоною хусткою у нагрудній кишені. Коли він кашляв у свою червону хустку, то відхаркував у неї кров'ю... Бабин Яр і досі відхаркує кров... українців... Оскільки вони ще не до кінця усвідомили скоєне... Але в ті хвилини мені здавалося, що міжетнічний світ у країні, незважаючи на вкрай чорносотенні майдани, неодмінно рушить з місця... Але, на жаль, цього не сталося.

Що тихо обурило вже 2020 року? Жодне провладне ЗМІ всю першу половину дня не промовило жодного слова про жертви Бабиного Яру. Чекали на явища президента, а в цей час у 1941 році з 10 години ранку вже точилися масові розстріли! Ви розумієте цинізм подібної спотвореної пам'яті? Є речі, які мають і в нові часи залишатися надсистемними.

У нашому непростому світі просто не можна бути манкуртом, хоч би хто ти був...Так що виростаєте в собі Президента і разом із ним ідіть на жалобне поклоніння...

І тепер, я чекаю... відплати! Ті, хто прирік мене на це, даремно сподіваються, що я почну діяти, протидіючи їм. Чи не дочекаються. Сама система має чеку. Висмикни її, і вона впаде. Пошуком цієї воістину дієвої, але страшної системи чеки зайняті багато, а її не шукаю. Вона в мене в руках.

А хочеться, бляха, писати теплі світлі казки. Адже справжніх казкарів на Землі так небагато. І для цього не потрібний жодний грант. А що – до чеки… То вона, як то кажуть, рук не тисне. До часу не випущу... Адже я сам по собі. Але з чекою від системи у руках. Ось так!.. Чому не чую гомеричний регіт, сардонічний окрис чи – хоч би – рідкі оплески. Так, я геніальний, але жити треба... От і існую... де-факто... Хто я? – Український народ!

Моя прабабуся Естер 1918 року танцювала на київській «жабі» – історичному танцполі дансінг-вальс із молодим німецьким офіцером Куртом. У ту пору вони - ледь не одружилися ... А ще в житті Фіри були: і законний небах-чоловік, що рано пішов з уже призабутим мною ім'ям Йосип Вонс, і другий громадянський чоловік Семен Паліновський, який так і не встиг розписатися з Фірою до війни . А Сталін наказав вивозити в евакуацію тільки сталінських євреїв... І Паліновський залишився в Києві.

Хто ж вони – ці сталінські євреї? – Сім'ї військовослужбовців та співробітників органів. Палиновського не вивезли. Були у Фіри Естер і двоюрідні сестри – кузини, і троюрідні – мішпуха – з чоловіками та дочками... Рід був рецесивний, суцільно жіночий... Про мир молив! Після множинних погромів та Громадянської війни.

Робота Валерія Галайка, присвячена пам'яті Голокосту жахає – палають у просторі і опадають маленькі зірки Сіону на тлі всепоглинаючої кривавої свастики, що горить… Авторська назва цієї роботи – Тіні Бабиного Яру... Дивно і страшно... Яр – ні!.. Тема невигідна... Ні тобі – козаків чубатих, ні – від+аманів гучних... Проте, у Бабиному Яру розстріляно і прекрасну українську поетесу Олену Телігу…

У Бабиному Яру загинуло тридцять чотири представники моєї численної єврейської мішпухи. Одного пам'ятає весь єврейський Київ. Він був викладачем за класом скрипки у Київській консерваторії. Коли колони приречених вели до Бабиного Яру, він раптом на скрипці заграв Бартока, а потім Мендельсона. Ні, він не грав фрейлакс чи «сім сорок». Він був майже музичним академіком. У нього була дружина - кузина Фіри (Естер) і три красуні дочки, яких поділили - і ша! - не знущалися - німцям не дозволялося публічної близькості з єврейками - а багато знімалися - в есесовських формах на тлі дивовижних жіночих тіл представниць найдавнішої земної нації... А потім їх розстріляли.

Готоню, насамперед – накарай пологами сателітів фашистів, усіх тих конвоїрів з українців за те, що саме вони вміли зачепити за живе. Я десятиліттями збирав свідчення очевидців. Це не були представники дивізії СС Галичина та Настингаль (Соловійко), а такі собі колишні червоноармійські українці з Київщини, Житомирщини, Полтавщини, Чернігівщини, які зламалися у Житомирському концтаборі для військовополонених... Ось чому сьогодні я не пішов у Бабин Яр... Я залишився вдома просто журитися…

Після вірменського етноциду 1915-го року багато вірменських людей похилого віку знову стали батьками, щоб заповнити вірменську популяцію. Їх благословляли православні вірменські патріархи та священики. Після єврейського Голокосту у синагогах дозволили шлюби між двоюрідними родичами. Мої бабуся Хана та дід Наум були двоюрідними братом та сестрою. Вони вивезли свою дочку Аду до США. Сьогодні в Чикаго підростають вже її онуки – хлопчик і дівчинка з подвійними, як заведено у західних країнах – за різних релігій батьків – іменами: Джон Патрік та Кетрін Марія. Шлюб фіксували ірландський священик та іудейський рабин. Ми тут, в Україні, дуже далекі від подібної цивілізованості, і тому побутовий антисемітизм у крові у безрідних верств населення просто зашкалює...

29 вересня 2020 року при відкритті стел у Бабиному яру співала українська дівчинка на єврейській могилі розміром більш ніж 100000 невинно убієнних євреїв! Мене підірвало! Мала співати єврейська дитина! Найбільш охороняється в єврейському будинку – хлопчик! А дівчинка своє ще заспіває, але – не сьогодні! Готоню, але чому я мав рацію трохи більше ніж через два роки?

Це блюзнірсько! Світ, чуєш? – Вони ж не покаялися! У мене грудка у горлі з 1966 року, коли мене, дванадцятирічного єврейського пацана, всю ніч катували українські хлопчаки! Світ, чуєш?! Вони не покаялися!

Судний день, коли Гашем мав вирішувати долі грішників, по-своєму жорстко перекреслив німецький фашизм. Потім у Києві їх вішали – есесманів – на майдані. Поставили поперек площі 11 півтора й на кожній встановили по шибениці. Трупи довго не прибирали. Їх обголодували ворони і про те мені розповідали кияни старшого покоління... Про тих, хто на боці гітлерівців вів облік розстріляних у Бабиному яру євреїв, мені стало відомо 1976 року, коли заступник міністра ЦСУ став поліцаєм з фашистської Київської думи, який лише враховував розстріляних…

На жаль, процес національної дефашизації у західних землях так і не пройшов. Я чув їх на майданах... Я розумів, що саме про це скажу я – український неформальний, але відомий у світі письменник Веле Штилвелд... Український російськомовний автор десятиліттями пише на... єврейські теми... Так сьогодні охрестили мене "свої", і "чужі"... Адже саме сьогодні всім разом нам треба щось міняти.

Чимало нинішніх рабинів – навіть не вихідці з України. Багато львівських профашистських лідерів не мають української громадянськості. А між ними – пам'ять назавжди вщухлого кривавого Бабиного Яру.

Багато чого я українцям ніколи не пробачу. Але ось – діти наші та онуки мають реально на собі, на своїх долях рано чи пізно відчути акт міжетнічного примирення. А поки що сьогодні я за стійку культурну сегрегацію, бо єврейська культура в Україні неодмінно і незалежно має розвиватися.

І – незважаючи на те, що подумає той чи інший етноукраїнський чиновник від нинішньої недокультури. Бо сьогодні, ще не день примирення...

P.S. Так сталося, що останні репетиції наших поетичних листопадових циклів ми репетирували у старовинній київській квартирі на Урицького. Ішли б усі зайві націоналісти до біса. Адже у них не лади з культурою, особливо з крученими венеціанськими стільцями, такими як у кафе біля пам'ятника Швейку у Львові. Венеціанські стільці тут і там... Чудернацько литі у Києві та у Львові. А ще смерть доглядачки Київського Будинку актора Катерини, яка й через роки у нас точно впізнавала б поетом. 

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина тринадцята

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина тринадцята,

Інтернатовці: Витвір Штучного Інтелекту

В українського, за нинішніми мірками, поета і публіциста Сергія Чиркова є – і про мене – один особливий неприємний рядок: "долаючи опір, який язик завжди чинити чужинці"… Дивіться, скільки одразу протиріч. Мене з дитинства спокушали українською мовою, вибиваючи з мене мої настільки ж давні, і для мене – куди як значніші – єврейські коди... Земля ж у нас одна – на всіх, на все і про все, і поетити, і писати, і любити її ми прийшли разом, одночасно…

Але... Я б ніколи не жив у сторожці двірника, хоч там і стояла мітла, якою орудував найперше сам Платонов... Мій світ – камерніший, більш відсторонений, але – ще як – перетинається з українцями. І ось, серед простих роботяг, частіше почуєш за чаркою недорогого кишенькового, що мову не вбувати в бошки нового покоління треба, а плекати...

З самого ранку написав мені мій старий армійський товариш, з яким ми дружимо ось уже п'яте десятиліття:

“Доброго ранку. Я також вважаю, що інтернат був утиском мого права на інший розвиток, на інше дитинство, хоча сестра вважала, що це була привілейована школа. Але це постфактум. Пізніше. А відразу після восьмого класу я пішов до технікуму, а вона до шостого класу залізничної школи і поставила мамі питання, навіщо ти віддала на інтернат. Мама образилася і заборонила надалі порушувати цю тему. А я вважав себе через інтернат дещо ущербним і все життя затиснутим, Незважаючи на те, що був і начальником, і директором, і завжди при грошах. Але це було всупереч. З використанням будь-якої можливості заробити гроші, завдяки службовому становищу. Але я багато вчився, недоїдав, працював на двох роботах спочатку, доки не став начальником. І як говорив Жванецький, скільки в держави не кради, а своєї все одно не повернеш. І ось я без нерухомості і за кордоном цієї держави та у величезних боргах за кредитом. Хоч і живу в достатку, але... Безцільно. Хоча коли на старості років я опинився без батьківщини, отримав ті ж проблеми перекошеної соціалки для старих. Ось і зараз треба бігати по конторах, щоб відбити рахунок за вивіз сміття на соціальну службу. Одні й ті самі проблеми – кожні півроку, а то й частіше. Сміттєвий бак мені насильно всунули, сказавши при цьому, і що витрати на його утримання платитиме соцслужба. А він мною не використовується взагалі, хоча рахунки шлють уже тільки мені, щоб я бігав та переоформлював на соціальну службу. Дурдом. А от не знай я елементарної німецької мови, завив би..."

Мало хто досліджує природу радянських інтернатів шістдесятих-сімдесятих років минулого століття, адже для цього, звичайно, існує така наукова дисципліна як теорія педагогіки. Але я вам скажу чисто за своїми відчуттями для тих, хто вже почав читати мій твір «Збоку припіку» і хто вже зіткнувся з тим, що відразу після смерті Сталіна виник період, коли почали закриватися притюремні школи-інтернати для дітей інакодумців та ворогів народу.

Тут вся справа в тому, що за роки «сталінізму» ці інтернати сформували цілий підкаст «сталінських» педагогів, усіляких Макаренко, які були здатні працювати з «матрицями»-дітьми, з яких з народження ліпили відбитки радянських рабів, і яким про іншу модель демократичного людства ніхто правду не говорив, як і про те, що було створено у ХХ столітті в галузі виховання радянського людини. Все це виховання було спрямоване на репродукцію людини особливої ??радянської породи, чому сприяли раболіпно послужливі тоталітарній системі мішурно-дрібні сталінські педагоги, які залишилися такими і після смерті вождя.

Всі ці послідовники Макаренка воістину були рушниками простих людських доль. Тому що вони й затрималися в радянській педагогіці ще років десь на двадцять і стали стариками розумів потенційних духовних титанів старими таранами з утилізації людських душ.

Тобто тут головним було те, що жодне подійне шоу в пори політичної відлиги не мало чітких контурів закінчення вчорашніх тенденцій, і тому і совок сьогодні все ще живий. І тільки не парте мені мізки про нинішній страгл між мовою та мовою, бо і на мові, і на мові завжди знайдуться свої власні карапутини чи Володимири Яворівські…

Але зараз йдеться не про них, а про той штат педагогів, які років двадцять п'ять скрупульозно тиранили українське суспільство, українську школу та український соціум.

Тоді, коли були ВНЗ, це вони підготували модель перехідного українського людства, в якій допускалися всі минулі підлості совка, які нам доводиться розхльобувати досі. Тому сьогодні існую не тільки я зі своїм баченням світу, відмінним від вузьконаціонального… А й усі ми, що пройшли через ці прокляті жорна часу, маємо і свої світи, і свої страждання, і свої трагедії, і своє бачення того, як це уникнути завтра. І якщо навіть усім нам позакривають роти і не дадуть сказати нашої гіркої правди і висловити наш неймовірний біль, то ми отримаємо нове покоління виродків - юродивих і виродків...

Що робило радянські інтеринати в обласних та республіканських містах совка подібністю до закритих зон, так це вбудовані в структуру інтернатівських містечок окремого корпусу, будівлі, флігельків для пед- та техперсоналу: співробітників важливих та дефіцитних сервісних спеціальностей, що складалися з внутрішніх службових кубрик та квартир. Іноді навіть молоді фахівці могли претендувати лише на такі кубрики, але не квартири. Хоча й ті, й інші виходили на спільні гучні коридори, як у всіх подібних сталінських гуртожитках.

Від "роботяжної" гуртожитку дані службові приміщення відрізняли тільки їх особливі правила, що привносили в загальну манірність і навіть улесливість в ці часто напівбаракові приміщення, нехай навіть часом і з цегляними стінами. Саме в подібних гуртожитках і жили насамперед німецькі кап+о та наглядачі численних концентраційних таборів смерті, тільки з тією різницею, що навіть тоді ці сервісні містечка відокремлювалися від загальної зони інтернування нещасних і будувались трохи віддалік від бараків приречених на смерть в'язнів тоді як совок не дозволяв. цього навіть для своїх відданих сатрапів та наглядачів, не залишаючи нікому із слуг системи навіть дрібних життєвих дрібних на хоч якусь облаштованість, що робило цих системних спеців навіть поза робочим часом такими ж в'язнями великого ГУЛАГу, за що всі ці педагоги та інші цінні фахівці були геть-чисто глухі до інтернатівських дітей у свій хоч якийсь не робочий час.

Вражала і позиція матусь мимовільних інтернатівських в'язнів хоча б у галузі тих самих речових атестатів. Адже в інтернаті на кожного вихованця було заведено особливу речову картку, де відзначалися всі видані кожному з них і шкарпетки, і панчохи, і дівочі нічнушки, і мальчукові бязьові кальсони, і колючі унісекс вігоневі пуловери, і картаті всесезонні сорочки в зелену та бордову.

Але особливою піснею було сезонне взуття, особливо для старшошкольників і старшешкольшиц, яке регулярно і багато розкрадали. Адже взуття тоді не діставало багатьом. Я напередодні написання цього тексту подивився на Фейсбуці маловідомий історичний стрим: «Колгоспниці на київському Хрещатику» 1957 року! Всі вони були дуже худі і навіть мимоволі сказав би з дуже гарними тілами соціальних дикунів. Саме дикунів, бо прямо на Хрещатику всі до єдиної вони знімалися хоч і в охайних ситцевих сукнях, але без взуття! На жодній із цих дівчат та молодих жінок не було взуття! Дюжина українських красунь хизувалась по київському Хрещатику босо! І при цьому їхні обличчя світилися, правда, пісними, але справжніми не постановочними посмішками!!

Ось чому, коли серед зими через вікові трансформації остаточно схуднули мої на той час чергові торішні черевики, замість чергових зимових черевиків мені раптово дісталися руді балетки на картонній підошві, які я зносив практично за два тижні того забутого лютого, чим і закрив свій шмоткіс. атестат, тоді як мати моя Тойбочка зажадала від інтернатівської адміністрації:

«Видайте синові нормальні зимові черевики! Я вам за сина і за це регулярно плачу!

І тут уже йшлося про суми катастрофічно смішних, оскільки з першого до шостого класу мати платила всього п'ятнадцять рублів, тоді як інші батьки могли платити і вісімнадцять і двадцять два рублі, і навіть двадцять сім чи тридцять два рублі за своїх практично покинутих під опікою совківського. держави знедолених батьками дітей.

Тільки починаючи з шостого класу і вже до самого випуску мати почала платити по вісімнадцять рублів… Комплектувальник швейної фабрики із зарплатою у вісімдесят рублів на місяць сама вона практично голодувала. Комунальні платежі за однокімнатну квартиру без телефону на той час їй коштували від 10 до 15 рублів. На інші гроші їй треба було й самій щось їсти, і одягатися, і тримати мене на канікулах та у вихідні. Для неї, з матеріальної точки зору, це було жахливо, як, втім, і з морального боку справи, і тому вона дуже часто здавала мене своїй матері та вітчиму, які були традиційною єврейською сім'єю, в ту пору в якій регулярно били рушниками мою недолугу тітоньку-старшокласницю. У помсту Ідочка весь час репетувала:

«Не бийте мене, і застреліться обидва одним патроном!», на що Наум змочував нові і нові вафельні рушники, пов'язані вузлами. Часом їх було три: на перше, друге і третє... Старий ГУЛАГівець, він не міг бути ангелом, хоч і бив Ідочку вкрай рідко, але дуже часто полював за її юркою фігуркою, норовлячись шльопнути мокрим вафельним квачом кухонного рушника по її рожевих сідницях. Але ці сідниці зазвичай прикривав старий халат, а Ідочка не тільки вміла спритно їм прикриватися, а й дорікати батькові за зношений його вигляд і безформність, і дід Наум після подібних розправ зазвичай йшов прикуповувати їй бавовняні «паперові», вони ж фільдеперсові панчохи. На інші - фантазії йому не вистачало.

Те саме було і зі шкарпетками, нижньою білизною, і тими ж халатами узбецького виробництва… А от про косметику й не могло бути й мови. За косметикою розпалений Наум зазвичай відправляв свою примхливу дочку на фронт до маршала Жукова, від якого колись сам він заслужив подяку. Але, мабуть, такої подяки Ідочка так і не заслужила, і тому купувала її на гроші від сніданків: то циганську помаду, то таку ж недорогу іранську пудру від місцевих київських іранців, чия колонія утворилася в місті ще з часів найвищого визволення російського царя Миколи Другого, який, таким чином, рятував у Києві давніх заострійців… Але ті, мабуть, ніколи не обробляли землі, і тому в радянські колгоспи не рвалися, а просто майже безпричинно ошивалися на міських вулицях і в сумнівних провулках ворожками, шевцями, кулачними. бійцями та цирковими атлетами. Щодо косметики, то робили вони її з рук, чому баба Єва і дід Наум регулярно відмивали Ідочку від подібного страшного макіяжу до рожевощокої мордочки. І тоді дід Наум тут же йшов мочити черговий вафельний рушник.

- Застреліться, - неодмінно дзвінко з часом звучало на всю Червоноармійську, і життя тривало ...

Веле Штылвелд: Современные интеллектуалы, философский обзор

Веле Штылвелд: Современные интеллектуалы, философский обзор

Современные интеллектуалы: визионеры, табличные мыслители и виртуально ориентированные люди

Современное общество стало свидетелем удивительного разнообразия интеллектуальных подходов и стилей мышления. Визионеры-провидцы, люди табличного типа мышления и виртуально ориентированные мыслители представляют собой три основных архетипа, каждый из которых вносит свой вклад в культурный и социальный контекст. Однако, как и в любой классификации, в этом делении есть свои нюансы, и вопрос о том, что первично, а что вторично, становится предметом размышлений.

Визионеры-провидцы: первичность идеи

Визионеры — это люди, способные видеть за пределами привычного, формулировать новые идеи и предлагать нестандартные решения. Их подход к мышлению часто основывается на интуиции и образном восприятии мира. Они способны связать, казалось бы, несвязанное и создать новую парадигму мысли. В этом смысле их мышление можно считать первичным, поскольку именно визионеры инициируют изменения и новшества, становясь катализаторами прогресса.

В истории философии визионеры, как особая категория мыслителей, предшествовали множеству других философских традиций и направлений. Визионеры часто характеризуются способностью предвидеть и формулировать новые идеи, которые могут бросить вызов существующему знанию и пониманию мира. Чтобы понять, кто предшествовал визионерам, необходимо рассмотреть философские традиции, которые сформировали контекст для их появления.

Древнегреческие философы

Одними из первых визионеров можно считать древнегреческих философов, таких как Пифагор, Платон и Аристотель.

Пифагор (около 570–495 до н.э.) был не только математиком, но и философом, который утверждал, что числа играют ключевую роль в структуре реальности. Его идеи о гармонии и соотношении чисел оказали значительное влияние на последующую философию и науку.

Платон (427–347 до н.э.) предложил концепцию идеального мира форм, где реальность — это лишь отражение высших идей. Его взгляд на идеальную государственность, философию любви и познания вдохновил многих мыслителей, включая визионеров Ренессанса и Нового времени.

Аристотель (384–322 до н.э.) систематизировал знания своего времени и развил концепцию логики и научного метода. Хотя он в большей степени ориентировался на эмпирическое наблюдение, его работы положили основу для дальнейших визионеров, стремившихся интегрировать логику и интуицию.

Средневековые философы

Средневековая философия представила новые идеи, часто комбинируя христианские, исламские и еврейские традиции.

Августин Блаженный (354–430) искал связь между верой и разумом, утверждая, что истинное знание приходит через божественное откровение. Он предвосхитил идеи о внутреннем опыте и духовном поиске, которые впоследствии нашли отражение в работах визионеров.

Фома Аквинский (1225–1274) стремился объединить христианскую веру и аристотелевскую философию, что также создало предпосылки для более поздних визионеров, которые искали синтез между религией и наукой.

Новое время

С переходом к Новому времени философские идеи стали более разнообразными и сложными.

Рене Декарт (1596–1650) стал одним из первых, кто предложил методологический скептицизм и акцентировал важность разума как источника знания. Его знаменитая фраза "Cogito, ergo sum" ("Я мыслю, следовательно, я существую") стала основой рационализма.

Иммануил Кант (1724–1804) развил идеи о том, как восприятие формирует наше понимание реальности, что дало толчок для дальнейших философских размышлений о субъективности и объективности познания.

Заблуждения и ограничения

Несмотря на их выдающиеся достижения, многие предшественники визионеров имели свои заблуждения:

Эссенциализм: Многие философы, включая Платона, придерживались взглядов, что существует фиксированная сущность объектов, что ограничивало понимание динамичности мира.

Догматизм: Средневековые школы, особенно в христианской традиции, часто прибегали к догматическим утверждениям, не допускающим критического анализа, что ограничивало развитие новых идей.

Разделение разума и чувств: Многие философы, такие как Декарт, разделяли разум и чувства, что могло приводить к игнорированию эмоциональных и интуитивных аспектов человеческого опыта.

Предшественники визионеров в истории философии предоставили богатый контекст для развития новых идей и концепций. Их взгляды, хотя и ограниченные в некоторых аспектах, стали основой для дальнейшего философского мышления. Визионеры, в свою очередь, использовали эти идеи как отправную точку для своих инновационных размышлений, стремясь преодолеть заблуждения и ограничения предыдущих эпох.

Однако их идеи зачастую нуждаются в структурировании и систематизации. Это приводит нас ко второму типу мышления — табличным мыслителям.

Табличные мыслители: структура и порядок

Люди табличного типа мышления ориентированы на систематизацию информации, анализ и логический вывод. Они предпочитают четкие схемы и алгоритмы, что позволяет им эффективно решать задачи и управлять данными. Их подход можно рассматривать как вторичный по отношению к визионерам: без идей и интуиции, предложенных первыми, табличные мыслители не могли бы эффективно применять свои навыки.

Тем не менее, именно табличные мыслители зачастую становятся основными исполнителями и реализаторами идей, предложенных визионерами. Они могут систематизировать и оптимизировать процессы, что позволяет превратить инновационные идеи в конкретные действия и результаты.

Виртуально ориентированные мыслители: образное восприятие

Третий тип — виртуально ориентированные люди с обширным образным мышлением. Они способны мыслить в категориях метафор и образов, что позволяет им находить новые способы интерпретации данных и идей. Виртуально ориентированные мыслители могут как поддерживать визионеров, так и служить связующим звеном между ними и табличными мыслителями, переводя абстрактные идеи в визуальные форматы, понятные широкой аудитории.

Тем не менее, их подход может казаться менее структурированным и более хаотичным, что порождает определенные трудности в коммуникации с табличными мыслителями. В этом контексте можно утверждать, что виртуальное мышление является вторичным по отношению к визионерам, поскольку оно часто строится на основе их идей и концепций.

Манипуляция и интерпретация

Авторы многочисленных статей, обсуждающих это условное деление, могут манипулировать восприятием читателей, акцентируя внимание на преимуществах одного типа мышления над другими. Например, визионеры могут быть представлены как «родоначальники прогресса», а табличные мыслители — как «консерваторы», тормозящие инновации. Тем не менее, такая манипуляция может привести к искажению реальности, поскольку каждый тип мышления имеет свои сильные и слабые стороны, и их взаимодействие критически важно для достижения успеха.

К тому же, в условиях быстро меняющегося мира, где информация меняется с невероятной скоростью, важно понимать, что нет абсолютно «правильного» или «неправильного» подхода. Успех часто зависит от умения интегрировать разные стили мышления и находить баланс между интуитивными идеями, структурированным анализом и образным восприятием.

Заключение

Таким образом, современные интеллектуалы представляют собой сложную экосистему, где каждый тип мышления играет свою уникальную роль. Визионеры, табличные мыслители и виртуально ориентированные люди взаимодействуют друг с другом, создавая возможности для инноваций и прогресса. Вопрос о том, что первично, а что вторично, не имеет однозначного ответа; скорее, это динамическое взаимодействие, где каждый элемент важен для общего успеха. Манипуляция восприятием этих типов мышления может привести к упрощению и искажению реальности, поэтому важно сохранять критический подход к подобным классификациям и признавать ценность каждого стиля мышления в контексте современного мира.

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина дванадцята

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина дванадцята,

Інтернатовці: Витвір Штучного Інтелекту

Сам я сірозеленоокий, тобто очі мої - не єврейські Я завжди цікавився: а чиї це очі мені такі дісталися... Перевернув тисячі мережевих пабликів, перш ніж виявилося давно і міцно відоме, що предки мої - польські аристократи з боку батька, прямі нащадки сарматського лицарства, а ті, як з боку припіка, до всього ще мають чи то скіфські, чи то тартарські коріння, тобто всі вони - прямі нащадки вихідців з Гіпербореї

Але оскільки сама легендарна Тартарія одного разу вже загинула десь між чотирнадцятим і вісімнадцятим століттям, то у віках про неї залишилася тільки історія, про яку теж можна сказати, що і вона сама з боку припіку... Про це поки мовчить і вся світова історія, так що пошук продовжу, хоча ще невгамовний Олександр Купрін помічав, що залишки цього людського вигляду найбільше збереглися на Поліссі та в Поділля, тобто в Київській та Хмельницькій областях, а ось нащадки хозар і сьогодні зустрічається у Луганській та Донецькій областях... А це серйозно саме су... Правда, луганські та донецькі відбитки давніх рас міцно змішані з греками-піндосами, тоді як корінний гіперборейський відбиток Київської та Хмельницьких областей міцніший... У моєму київському інтернаті у шістдесяті роки дівчат 13-15 років із зеленими очима просто обожнювали з них найчастіше виходили добрі дипломаторки твору Лесі Українки «Лісова пісня». І ось тут можуть усілякі нюанси та відтінки шуканого…

Тоді як народний ідиш відтінків не змінює. На чолі кута – споконвічне:

— А гой кесар — а поц агресор... — Перекладу не потребує. Ви скажете, що це не зовсім лагідна мова. А три десятки років кричати з будь-якого навколишнього приводу одне тільки: - Ганьба! - Це ласкаво? Так, народам Києва час причесати мови, але залишатися собою. І навчитися сміятися.

Український, за нинішніми мірками, поет і публіцист Сергій Чирков має – і про мене – один особливий неприємний рядок: "долаючи опір, який мова завжди чинити чужинцеві"… Дивіться, скільки відразу протиріч. Мене з дитинства спокушали українською мовою, вибиваючи з мене мої настільки ж давні, і для мене – куди як значніші – єврейські коди... Земля ж у нас одна – на всіх, на все і про все, і поетити, і писати, і любити її ми прийшли разом, одночасно…

Але... Я б ніколи не жив у сторожці двірника, хоч там і стояла мітла, якою орудував найперше сам Платонов... Мій світ – камерніший, більш відсторонений, але – ще як – перетинається з українцями. І ось, серед простих роботяг, частіше почуєш за чаркою недорогого "покишеного", що мову не вбувати в бошки нового покоління треба, а плекати…

З самого ранку написав мені мій старий армійський друг, з яким ми дружимо ось уже п'яте десятиліття:

“Доброго ранку. Я також вважаю, що інтернат був утиском мого права на інший розвиток, на інше дитинство, хоча сестра вважала, що це була привілейована школа. Але це постфактум. Пізніше. А відразу після восьмого класу я пішов до технікуму, а вона до шостого класу залізничної школи і поставила мамі питання, навіщо ти віддала на інтернат. Мама образилася і заборонила надалі порушувати цю тему. А я вважав себе через інтернат дещо ущербним і все життя затиснутим, Незважаючи на те, що був і начальником, і директором, і завжди при грошах. Але це було всупереч. З використанням будь-якої можливості заробити гроші, завдяки службовому становищу. Але я багато вчився, недоїдав, працював на двох роботах спочатку, доки не став начальником. І як говорив Жванецький, скільки в держави не кради, а своєї все одно не повернеш. І ось я без нерухомості і за кордоном цієї держави та у величезних боргах за кредитом. Хоч і живу в достатку, але... Безцільно. Хоча коли на старості років я опинився без батьківщини, отримав ті ж проблеми перекошеної соціалки для старих. Ось і зараз треба бігати по конторах, щоб відбити рахунок за вивіз сміття на соціальну службу. Одні й ті самі проблеми – кожні півроку, а то й частіше. Сміттєвий бак мені насильно всунули, сказавши при цьому, і що витрати на його утримання платитиме соцслужба. А він мною не використовується взагалі, хоча рахунки шлють уже тільки мені, щоб я бігав та переоформлював на соціальну службу. Дурдом. А от не знай я елементарної німецької мови, завив би…”

Всі ми і завжди до останнього дня шукаємо співвісні нам світи ... Але де їх брати а ситцевих-то рядах з пикою заумной?!.

У нас зашиті соціальні Коди повинності, і ніхто вже не спроможний їх уже не скасує. Ворога треба знищувати і тільки потім записувати у святці, мовляв, ворог був убитий, осоромлений, вражений, винищений і покараний. І в тому сильна духовна Віра предків.

Каратель єврейського народу Ейхман у 1947 році був доставлений до Ізраїлю у броньованому скляному ковпаку, привезений до суду, засуджений єврейським народом та повішений! Під час страти на важелі шибениці натискали два ката. Але, оскільки у євреїв історично не склалося з карателями та катами, то один важіль був хибним.

Карав народ... ім'ям Гашема... Запам'яталося всім, що ця жалюгідна особистість Ейхман страждав на неточно підігнані зубні протези і хлібні крихти після їжі завдавали йому незручностей. Найкращі стоматологи підігнали йому зубні протези, і тільки потім народ повісив його!

Українські літературні грантоїди третє десятиліття явно задоволені мережевими нарізами, блогерськими убогими хутірцями там, де на потужному літгумусі давно міг би бути створений потужний блогерський, до того ж – єдиний літературний пласт, який проповідував я ще на початку 2000-х років.

Сьогодні ідеологи такого форменого неподобства вже починають розгортатися радарами в мережу, насамперед – звично, чисто по-радянському, придавивши її всілякими Х-променями повсякчасної неприязні до інакодумства.

Навіть учорашня неформальна література вже ніби обволікається ризами з усілякого навколишнього дрянь-пап'є, мовляв, були і такі, але тому і не жерли грантів, і самі літературу кривавили... Ну, що я вам скажу, чи сволочні – чи просто – недолугі хлопці – засрали ви моє минуле геть-чисто! У вас була і літературна влада, і судження громадське, вами спровоковане, і бабло, і щелепи ваші сито і багато жерли... І коньячини було випито з цуйкою без міри. І чуйка у вас була лакейська.

А ось з мого нутра, геть-чисто літературного, пре вічний Іван Котляревський, і тому в мене в душі настільки вразлива тканина повсякденності. Де замість заслуженої до вас ворожості, тільки й знайдеться заслужений Вами гротеск. У нас літературна в'язь, у вас вчорашня - яро злостивий - бруд! А що буде завтра з нашими дітьми та онуками?!. Стайте мудрішим, пліз - "будь ласка"! Консолідуйте...

Я зовсім спокійно десятиліттями переношу чадну націоналістичну змову мовчання, і точно знаю – за такого ставлення до мене втрачають усі. Жодної української літгрупи на ФБ я ніколи не підтримував. І, до речі, поставте банальне запитання: хто зжер гроші на літературу всього минулого передвоєнного часу, і спробуйте пошукати на ньому правдиву і чесну відповідь…

У сучасній Німеччині подібна до моєї інакшості живить геній сучасного україніста – романіста, поета, перекладача та євроромантика Юрія Андруховича, якого регулярно видає лише Німеччина за літературною квотою відведеною для нацменшин.

За такими ж квотами видаються українські письменники Чехії та Португалії, і майже антисемітські канадійські гранти, які давно й міцно спотворили реальне дзеркало бачення міжетнічних відносин у нашій країні, хоча механізми етно- та духовної інакшості добре та правильно регулюються та оплачуються в сучасній Європі, а чотири відсотки авторів, що видаються в Німеччині, щорічно неодмінно повинні мати своє власне самобутнє етнічне навантаження при тиражах своїх книг.

Усі українські літгрупи на ФБ, за умов нав'язаної сегрегації, стають мені байдужими. Як мінімум, всі до одного численні мої твори просто не обслуговуються сучасною українською літературною критикою.

Сам я сіро-зеленоокий, тобто очі мої - не єврейські. Я завжди цікавився: а чиї це очі такі мені дісталися... Перевернув тисячі мережевих пабліків, перш ніж виявилося давно і міцно відоме, що предки мої - польські аристократи з боку батька, прямі нащадки сарматського лицарства, а ті, як збоку припіка, до всього ще мають чи то скіфські, чи то тартарські коріння, тобто всі вони – прямі нащадки вихідців із Гіпербореї

Але оскільки сама легендарна Тартарія одного разу вже загинула десь між чотирнадцятим і вісімнадцятим століттям, то у віках про неї залишилася тільки історія, про яку теж можна сказати, що і вона сама з боку припіку... Про це поки мовчить і вся світова історія, так що пошук продовжу, хоча ще невгамовний Олександр Купрін помічав, що залишки цього людського вигляду найбільше збереглися на Поліссі та в Поділля, тобто в Київській і Хмельницькій областях, а ось нащадки хозар і сьогодні зустрічається в Луганській і Донецькій областях... А це серйозно саме сур... Правда, луганські та донецькі відбитки стародавніх рас міцно змішані з греками-піндосами, тоді як корінний гіперборейський відбиток Київської та Хмельницьких областей міцніший... У моєму київському інтернаті у шістдесяті роки дівчат 13-15 років із зеленими очима просто обожнювали з них найчастіше виходили гарні дипломаторки твору Лесі Українки «Лісова пісня». І ось тут можуть усілякі нюанси та відтінки шуканого…

Тоді як народний ідиш відтінків не змінює. На чолі кута – споконвічне:

– А гой кесар – а поц агресор... – Перекладу не потребує. Ви скажете, що це не зовсім лагідна мова. А три десятки років кричати з будь-якого навколишнього приводу одне тільки: - Ганьба! - Це ласкаво? Так, народам Києва час причесати свої язики та навколишні  мови, але залишитися собою. І навчитися сміятися...

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина одинадцята

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина одинадцята,

Інтернатовці: Витвір Штучного Інтелекту

У будні Дрібний був просто інтернатівським другорічником, що міцно застряг у сьомому класі. Втім, і мати моя Тойбочка теж колись у сорок сьомому році закінчила рівно сім класів і на рік її визначили в домашні няньки, оскільки від другого чоловіка баби Єви дідки Наума народилася її білобрисенька сестричка Ідочка, моя американська згодом тітонька Ада. у житті вона мені не була…

Між духовним провідником та суб'єктом зазвичай виступають посередники.

Ось і сьогодні прийшла крізь сон дівчинка Ідочка: і навіть не вона, а її безтілесна проекція, але сьогодні на передньому плані це її душа. Поруч із нею у посередниках – у центрі піщаних дюн – стародавня світловолоса стара Сивілла. На тому березі шляху такий самий, як Сівілла, старець – духовний учитель.

Фізично – він зріліший і витриваліший. Старість його не давить. Він – в очікуванні...

- Ти тільки пустелю, душенько, перейди та не забруднися... - звертається старець до Ідочки і її старої дуеньї.

В принципі, пустеля безмежна і на перехід можуть піти роки... А це означає, що на це можуть піти цілі генерації життів багатьох земних поколінь, які проноситимуть на собі безсмертну душу Дівчатка... Хто як зуміє... І цей шлях древні назвуть Сансарой...

Я лежав у теплій ванні і вдивлявся у запотіле настінне дзеркало. Бачення виявилося не відразу. Першою прийшла дівчинка-душа з напіврозплетеною косичкою, як траплялося раніше, зазвичай перед сном, коли Ідочку укладали спати на перину. Потім, серед дюн з'явилася сивий дуень Сівілла. Її зібране гіркою волосся було покладене тугими крученими кільцями... Біля ніг Сивіли гралася грайлива чупакабра... Вона прагнула перетворитися на оленя, але – щось у ній недотягувало... У результаті трансформація сталася у бік двомірного крокодила. І – тільки потім – на дальньому горизонті встав високий худорлявий старець. Він ніби входив у очевидність крізь накипаюче важке хвилювання дюн і зривні над дюнами вітри. Вітри знаходили голови злісних Горгон і вже навіть не в'южились, а тільки сичали...

- Не зважай, але йди. Сміливіше йди, – казав старець.

- Стара, а ти навіщо все ще тут? - суворо, але насторожено питав я Сівіллу. - Чи не твої буйні вітри?

- Вітри мої... Але дюни - його... Ти не нарікаєш на дюни, а вітри що, адже вони і над дюнами пронести можуть...

- Можуть, - говорив старець. Тільки не буде душевних зусиль. Ти – ні вітрів, ні звірят не домальовуй… Хибні вони… Підроблені – та й годі… Просто йди по призначеному тобі шляху…

Гаразд, потішу: днями розмовляв із західними медійниками.

U budni Milkiy buv prosto

Перетинаюсь не перший рік і не вперше. Я їм цікавий як особливе самоцінне явище в умовах чорносотенної медіа-обстановки. І ось, говорю їм, мовляв, у нас так просто жити євреям у медіа – давно й міцно не дають, натомість створена етно-журналістика.

– А як ви можете оцінити її хоч би єврейську частину?

– Це – від 150 до 600 осіб із вищою гуманітарною освітою, зі знанням Традиції та Історії свого народу та всього українського кагалу.

– То це ж у вас – журналістика гетто!

– Так, гетто, – погоджуюсь я. Є окремо угорське та румунське гетто.

Коли до них це дійшло остаточно – завили.

– А ще – болгарське, польське... Жити поряд з українцями на рівних сьогодні гідні лише кримсько-татарські медійники.

– Це – жахливо, – заговорили до мене представники польських, канадських, бразильських та американських медіа. Адже Європа – це праматерик землян!

Це просто жахливо! Це – Дитячий хрестовий похід! Це – апофеоз державної тупості! А ви звернете увагу, у нас кожен етномедійник насамперед вивчає історію Дитячого хрестового походу. Точніше, двох – французької та німецької – Стефана та Миколи.

Ви не знаєте, чому? Тому що хрестовий похід французьких дітей схожий на медіа східних земель, а німецьких на західних. Але, всі знають, що й ті, й інші були приречені – розбещені, продані в рабство, приречені просто на загибель.

Ми ЦЕ, напевно, розуміємо гостріше за інших... А що толку? Адже при такому нерівноцінному розвитку етно- і регіональної журналістики... насамперед корпоративно-олігархічній, яка бере на себе прапор нинішньої офіційності, українське населення фактично позбавлене національної медіа-опори. Тож усі ми сьогодні – у спішно споруджених на місці колишнього ГУЛАГу гетто. Це просто жахливо! Але це вже сказав – навіть – не я, а мої сумні візаві.

Німецький медійник був просто вражений:

– Ми два десятиліття годуємо вашого Андруховича, а ви його – у себе в країні – здалеку не більше ніж 2-3 рази! Це – містика! У вас призначені, як за сталінського казарменного комунізму, чергові національні письменники і це пахне «не здорово!» А для кого ваші видавничі фестивалі якоїсь української самості. Замість халви є обгортки для халви, не перевидана українська літературна класика 19-20 століть жодного разу! Дупа... Ass! Як кажуть ті самі німці – фаулі флямулі – гнила слива. Писати про злодіїв і злодіїв можуть лише проплачені, бути літературними неграми можна було – у минулому – лише у Москові. Ні, сьогодні Москви вже не буде. А що буде? Європейські літературні міні-гранти в країнах об'єднаної Європи для тих, хто втік – і уникнув національно себе на батьківщині – українців. Цей жах на сторіччя! А чого ви бажаєте?

Я? – І грантів від держави, і приватний промисел як літагент. Господи, а в мене не видано жодної поетичної книги, але як нФ-автор я вже три роки затребуваний, щоправда, були потрібні самопереклади своїх творів українською мовою. Але це не біда ... А ось одних російських поетичних тексів на просторах інтернет у мене зібрано на тринадцять томів! Тож сьогодні ми у проміжному стані…

Все як у житті. Відкочували з українського Ноєвого ковчега київські українці і на ринку залишилися лише тітки-тріскачки та єврейські старі люди... І понеслося!

- Піздохен Юр! А кірце юр – а шварце юр! А шварці піздохен!

Угамуйтесь, необізнані, переведу і продам також модненький анекдот ... Так ось, піздохен - кінчений, а кірце - короткий ... а шварці - чорний ... Ми вже обговорювали.

Всі ми і завжди до останнього дня шукаємо співвісні нам світи ... Але де їх брати а ситцевих-то рядах з пикою заумной?!.

У нас зашиті соціальні Коди повинності, і ніхто вже не спроможний їх уже не скасує. Ворога треба знищувати і тільки потім записувати у святці, мовляв, ворог був убитий, осоромлений, вражений, винищений і покараний. І в тому сильна духовна Віра предків.

Каратель єврейського народу Ейхман у 1947 році був доставлений до Ізраїлю у броньованому скляному ковпаку, привезений до суду, засуджений єврейським народом та повішений! Під час страти на важелі шибениці натискали два ката. Але, оскільки у євреїв історично не склалося з карателями та катами, то один важіль був хибним.

Карав народ... ім'ям Гашема... Запам'яталося всім, що ця жалюгідна особистість Ейхман страждав на неточно підігнані зубні протези і хлібні крихти після їжі завдавали йому незручностей. Найкращі стоматологи підігнали йому зубні протези, і тільки потім народ повісив його!

Українські літературні грантоїди третє десятиліття явно задоволені мережевими нарізами, блогерськими убогими хутірцями там, де на потужному літгумусі давно міг би бути створений потужний блогерський, до того ж – єдиний літературний пласт, який проповідував я ще на початку 2000-х років.

Сьогодні ідеологи такого форменого неподобства вже починають розгортатися радарами в мережу, насамперед – звично, чисто по-радянському, придавивши її всілякими Х-променями повсякчасної неприязні до інакодумства.

Навіть учорашня неформальна література вже ніби обволікається ризами з усілякого навколишнього дрантье-пап'є, мовляв, були й такі, але тому й не жерли грантів, і самі літературу кривавили... Ну, що я вам скажу, чи сволочні – чи просто – недолугі хлопці - засрали ви моє минуле геть-чисто! У вас була і літературна влада, і судження громадське, вами спровоковане, і бабло, і щелепи ваші сито і багато жерли... І коньячини було випито з цуйкою без міри. І чуйка у вас була лакейська.

А ось з мого нутра, геть-чисто літературного, пре вічний Іван Котляревський, і тому в мене в душі настільки вразлива тканина повсякденності. Де замість заслуженої до вас ворожості, тільки й знайдеться заслужений Вами гротеск. У нас літературна в'язь, у вас вчорашня - яро злостивий - бруд! А що буде завтра з нашими дітьми та онуками?!. Ставайте мудрішими, пліз - "будь ласка"! Консолідуйте...

Я зовсім спокійно десятиліттями переношу чадну націоналістичну змову мовчання, і точно знаю – за такого ставлення до мене втрачають усі. Жодної української літгрупи на ФБ я ніколи не підтримував. І, до речі, задайтеся банальним питанням: хто зжер гроші на літературу всього минулого передвоєнного часу, і спробуйте пошукати на ньому правдиву і чесну відповідь… регулярно видає лише Німеччина за літературною квотою, відведеною для нацменшин.

За такими ж квотами видаються українські письменники Чехії та Португалії, і майже антисемітські канадійські гранти, які давно й міцно спотворили реальне дзеркало бачення міжетнічних відносин у нашій країні, хоча механізми етно- та духовної інакшості добре та правильно регулюються та оплачуються в сучасній Європі, а чотири відсотки авторів, що видаються в Німеччині, щорічно неодмінно повинні мати своє власне самобутнє етнічне навантаження при тиражах своїх книг.

Усі українські літгрупи на ФБ, за умов нав'язаної сегрегації, стають мені байдужими. Як мінімум, всі до одного численні мої твори просто не обслуговуються сучасною українською літературною критикою.

Юрий Контишев: "Воскресение", авторская песня

Юрий Контишев: "Воскресение", авторская песня

Я помню церкви купола

- ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла…

-  под медью  звонов,

когда от ангела крыла 

– ла-ла-ла-ла…ла-ла-ла-ла…

- робели дроны…

Потом в разбитых зеркалах 

- забытый страх, обычный страх…

- раздались стоны…

и вся шакалья вражья рать 

– не знаю, как мне их назвать…

- разбила сон мой…

Сначала  музыка была, 

- ла-ла-ла-ла,  ла-ла-ла-ла…

- как божье слово,

но, после небо обожгла  

- ла-ла-ла-ла,  ла-ла-ла-ла -

венком терновым,

потом зарёю добела 

- ла-ла-ла-ла,  ла-ла-ла-ла…

- согрела землю…

С тех пор сибирские снега

 – что  принесли на сапогах…-

я не приемлю.

Мне неприятны паруса

- где красно-синим полоса…

- «святого» стяга,

где нас примял лесоповал 

– в котором жил и умирал…

-  и зло Гулага,

где на галерах в кандалах 

– где был Господь? Где был Аллах?

- прошло столетье,

где на коленях через страх

- впотьмах, в разрушенных церквах…

- ползло моленье.

Мгновенье жизни пронеслось 

– а зло лилось, так повелось 

- без наслажденья.

Ступаю в небо на авось, 

- не так жилось, не так спалось…

- в небось – сомненья.

Я не боюсь – уже принёс – 

спасая мир от наших слёз…

- грехов прощенье,

святою жертвою Христос 

– и Божье Слово пролилось

на  Воскресенье.

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина десята

Веле Штилвелд: З боку припіка, частина десята

Інтернатовці: Витвір Штучного Інтелекту

Мікенцы завоювали мінойців, а тих спалив Санторін. А мікенцы прийшли з території нинішньої Туреччини. А їхнє місце зайняли амазонки, що прийшли з Тунісу і пройшли через усю прибережний Єгипет… До того ж амазонки мали свою царицю Дідону, а та від гарячої любові до ватажка аргонавтів спалила себе в очеретяному палаці….

Я все правильно викладаю, за винятком деяких дрібниць... Так, ось що ще... Я анітрохи не погрішу, якщо скажу, що у всьому винен Кріт, а вірніше те, що від нього залишилося, тоді як загинула його давня столиця Геракліта, зате з Єгипту тут же виникла давньоєгипетська Геракліта, яка, щоб і цього разу не збрехати, потонула, тоді як критська Геракліта спалахнула в заграві вогню стародавнього гіпервулкана Санторін... Так, а ось африканських амазонок до Туреччини доставив Геркулес... Або Тесей... але і тут ми не будемо морочитися, оскільки всі вони були з боку припіка, оскільки все тільки почалося в стародавній єгипетській Геракліті, де народився маленький фараончик Нармен, він же Менес, він же перший фараон-об'єднувач древніх нільських земель – цар Скорпіон…

Ну, куди вже далі... Це потім до нижнього підтягнувся Верхній Єгипет. З якого одного разу пішли євреї, перетнули розпростерте Червоне море і опинилися в землі обітованій, де їх до ладу не чекали всі тамтешні одноокі велетні – циклопи, які не пропустили їх до Туреччини, де вже була одна країна обітована зі своїм Єрусалимом та зі своїми легендами. Втім, у нові часи це місто назвали Константинополь, зовсім не переймаючись його історичною безрідністю. Адже імператор Костянтин правив лише третьому столітті нашої ери. І це ще не все. У його дружинах була Ірина, а її святим був Тарас! Так що легендарний цар Скорпіон і найсвятіший Тарас були небагато хто, хто вибрався з чергової всесвітньої катастрофи, яку передбачили три попелюшки Віра, Надія, Любов… Та ні ж три відьми! Харібда, Сцілла Сівілла та їхня великомудра, але манірна матуся Софія…

Я якось уві сні навіть сходив на прийом до тамтешнього психотерапевта з одним лише запитанням: за що все це впало на голови нинішнього П'ятого людства... Та в чому ми лише винні? Вислухавши мене, психотерапевт в образі тієї ще дебелої тітки застрочила грубо вигостреним графітним стрижнем нехилого олівця за стародавніми рукописами історії нашої. Це все ваші гостросюжетні вигадки, був її суворий професійний вердикт. І взагалі ви все це збацали на одному автолисті, а це не є коректно… А що до Сцилли, то вона виховувала та так і не виховувала вас у напівзабутому київському інтернаті з глибоким вивченням англійської мови. Ось бачите, мови ви не знаєте досі, а ось пишіть про Дитинство своє, начебто ви в ньому розібралися ... Та ні в жито. Туманно воно і тухло якісно, ​​як та картопля у підвальних гуртах під інтернатівською кухнею. Тільки одного разу нюхнувши його на прохання юних куховарок, ви не їли картоплі до тридцяти п'яти років. Від одного виду його вас вернуло... Але не будемо про це. Здається. Врятувала тоді Соня. Підсунувши ватку, змочену нашатирним спиртом... З тих по ви без ватки ви в інтернатівську столовку ні ногою не ступали, чим дуже потішали Дрібного... Такі вони стокові світи... З ними не впорається жоден амбідекстр. Хоч ти задніми пальцями лівої ноги пиши, а все на тому світі буде єдине. І ти, і Дрібний лише жертви епохи… І ти, Шкіда. І Чмихало Колька…

Ну, що тут після цього скажеш, видно ми з Дрібним з Четвертої раси, а нині на землі тріумфує П'ята раса.

З бесіди з дочкою-ізраеліткою чи майси єврейської мами

Я: – Хотів поговорити про логічні ігри для дітей – у які логічні ігри вони грають – шахи, шашки? Такі ігри розвивають логіку: у моєму дитинстві в моєму роді грали в «єврейські шашки». Чим вони відрізнялися від шашок? Тим, що там був елемент на увагу: людина, яка помітила виграшну ситуацію, яку пропустив противник, не просто користувався цією ситуацією, а нагадував противнику, що той - лузер, оголошуючи йому на Ви:

– Беру за фук!

Звідси і виник вираз - "профукав", типу - проґав. Адже взяти «на фук» у роки нестабільності – це вижити, але не обманом, а просто зуміти скористатися чужою пропущеною позицією у житті. Це треба постійно, але обережно вводити до тями сучасних дітей.

Колись я знайшов у себе під ногами сто гривень, хоч – давним-давно це було. Звичайно підняв, і пройшла в мені відрижка совісті. А тут зустрівся мені київський рабин, у якого я раніше брав інтерв'ю, і запитав його:

- А скажіть, ребе, що мені робити з грошима, які я знайшов просто під ногами?

Цей захоплюючий процес відкриває двері для нових можливостей та перспектив у різних галузях, від науки та техніки до культурної спадщини та освіти. Весь світ стежить за цією унікальною науковою пригодою, очікуючи нових відкриттів і хвилюючих одкровень від представників П'ятої раси у їхньому прагненні зрозуміти та скористатися спадщиною Четвертої раси.

Проте П'ята раса, зіткнувшись із загадковими віброкожухами, що приховують технології Четвертої раси, звернулася до штучного інтелекту (ІВ) у пошуках розгадки цього феномену. Дослідники марно прагнули розгадати коди, що захищають пристрої, наче стягнуті у просторі, щоб розкрити їх потенціал та застосування.

Штучний інтелект, маючи високу обчислювальну потужність, став ключовим союзником П'ятої раси в цьому науковому квесті. Він почав аналізувати віброкожухи, досліджуючи їхню структуру та кодові шифри, які захищали цінні технології Четвертої раси.

Секрети приховані усередині віброкожухів виявилися заплутаними та зашифрованими складними математичними алгоритмами. ІС взяв на себе завдання дешифрування їх кодів, розкриваючи поступово таємниці, приховані усередині цих загадкових упаковок.

З кожним пройденим етапом дослідження ІС розкривав нові аспекти функціонування технологій Четвертої раси.

Проте, процес дешифрування також зробив внесок у появу низки суттєвих нових питань. Деякі аспекти кодів залишалися таємницею, і вчені прагнули глибше проникнути в суть технологій Четвертої раси, використовуючи отримані знання від ІС.

Цей науковий подвиг привернув увагу всієї П'ятої раси. Наукові конференції та обмін знань стали майданчиком для обговорення результатів дослідження, відкриваючи нові обрії для майбутніх відкриттів та інновацій.

Сьогодні, у союзі зі штучним інтелектом, П'ята раса продовжує свій захоплюючий шлях у пошуках розгадки технологічної спадщини людства.

Холодно. Замерзання. Один давній літприятель, шановний по життю, публікує фотографії західної братії – вуса, бороди, вусища, бороденки... Фіксатори життя, що спостерігають за фрикціями та фракціями, фрустраціями та інкрустаціями... Не питання – самі не живуть або слабо живуть, життя крізь себе проціджуючи наче крізь винне сусло.

Такий собі – літературний сквош. Такий він нині – літературний аркан… Таке він письменницьке старі кредо… Замість катання паркових куль, перебирання куль під черевною аркою. Ніхто не головний, всі на рівних, майже всі відморожені життям до білі брів. У кого бровушки стрижені, у кого – по-совині – горгулья. Чекати від них прямо зараз цінний продукт – вочевидь, не варто. Вони – у процесі. Але, коли відходитимуть у Лету – як минулі активи будуть архіви. Кожен із них тільки й мріє: покопатися б... Тільки не в своєму, а в причетному...

Ене-бене-ряба – квінтер-принтер-жаба… Відрубати принтера! Читати - і - тільки читати, не шарудучи при перегортанні несамовито!

Були в мене дуже важкі роки, але що характерно – фотографій з них збереглося мало. Чому?.. Знаєте, скільки не кажи – «халва», у роті солодше не стане. Скільки не прикидайся в ті роки я значущим і щасливим – час чітко мітив мене якимось віртуальним ментиком – лузер... Навіть – не невдаха, а – Нещасливці.

І тоді, будь-які фото-пориви виростають у вже всім помітну змазаність і – навіть – біль. Від напруження здаватися. А якщо навіть цього напруження не існує... Одним словом, кожному вибирати смугу власної фотонепрезентабельності, або, зчепивши зуби, триматися. Та за прикладом і ходити далеко не треба. Якось йшли ми з моїм літературним співавтором до поштового відділення: чи то рукопис черговий відправити, чи то бандерольку з черговою публікацією отримати. Тепер це не так вже й важливо. Потім грюкнули по чарці. А потім ляснули мильницею для історії. А потім я ці фотографії отримав. І просто жахнувши. Ні в мене самого, ні в мого літа приятеля на обличчі не було навіть найменших ознак душ - як його, так і моєї власної. Обидві душі, немов у п'яти пішли, та там і залишалися. На нас дивилися реально очевидні зомбі. Дружина категорично зажадала: «Прибери це з дому, до біса!» А що чорт, він тут же, як Лукавий. Народжу викурив і каже чітко: «Беру! Ці фотки будуть пропусками на пред'явника… У пекло!»

Особисто я в ті страшні роки триматися зовні особливо не вмів... Не вийшло в мене це дрібне фарисейство, не вийшло... Ось чому, в моєму світі, єдиний провідник і цілитель - Жінка, яка не тільки не зрадила, витягла життя після прямого уколу в серці майже похоронною командою...

Отже, щасливі зовні фотографії – це величезна праця за – так і не пройдене – вчора, опущене до часу певне психологічне підзаборонне небуття.

А ось земним фотографам треба навчитися все-таки натуру, оберігати її, не допускати явних розривів шаблонів із раніше побаченими – вже у фотографіях – відтвореним. Які не є, а люди… Це навіть не іжиця, а якась мила наука тим, від кого безпосередньо залежать наші образи та лики земні... Якось ось так, чи що...

Але наприкінці шістдесятих ні я – Шкіда, ні Колька Чмихало – Дрібний ніякої образності не мали… Подумаєш, інтернатівські ізгої у рудих вельветових піджачках та майже тюремних черевиках. Щоправда, Малий все ж таки вимагав собі кеди, і дуже засмучувався, коли вони билися. Отоді йому й підшукували кеди всім інтернатом. Ні. Не китайські, на той час добротні, а наші з навколишніх магазинів усіляких спорттоварів від місцевої промисловості. За неймовірною ціною дев'ять рублів і сімдесят три копійки! У таких кедах Дрібному не страшно було в недільні гості ходити, оскільки в будні дні вхід кухарську каптерку йому було настроєно замовлено.